WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Державність і право на західноукраїнських землях у міжвоєнний період - Контрольна робота

Державність і право на західноукраїнських землях у міжвоєнний період - Контрольна робота


КОНТРОЛЬНА РОБОТА
на тему:
"Державність і право на західноукраїнських землях
у міжвоєнний період"
ПЛАН
Вступ
1. Східна Галичина та Західна Волинь
2. Північна Буковина і Бессарабія
3. Буковина
Висновки
Вступ
У міжвоєнний період західноукраїнські землі перебували у складному політичному та державотворчому стані, тому вивчення державності і права на західноукраїнських землях у міжвоєнний період є вкрай важливим і цікавим завданням.
1. Східна Галичина та Західна Волинь
2 січня 1919 р. уряди УНР і ЗУНР урочисто проголосили об'єднання (злуку) двох українських республікуОднак воєнні дії призвели до того, що під польською окупацією опинилися Галичина, Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь, Полісся, Посяння, Лемківшина .
У Остаточному об'єднанню України перешкодила Антанта, коли Верховна Рада в Парижі 25 червня 1919 р. постановила "уповноваженим силам Польської республіки ввести свої осередки аж по р. Збруч" .
Ще раніше, у листопаді 1918 p., Північна Буковина була окупована румунськими військами, а Закарпаття в січні 1919 р. - чеськими.
Хоча Польща перемогла у воєнному конфлікті в Східній Галичині у 1919 р., з точки зору міжнародного права і держав Антанти її влада над західними українцями лишалася спірною.
З огляду на формальне зобов'язання дотримуватися принципу самовизначення націй, Антанта не могла ігнорувати протести західних українців проти нав'язування їм польського правління. Тому до 1923 р. західні держави, насамперед Англія й Франція, продовжували обговорювати питання про статус Східної Галичини. Проте вони тимчасово погодилися на те, щоб краєм правила Польща, за умови надання йому автономної адміністрації й поважання національних прав українців. Найкраще передає напружені стосунки, що існували у Східній Галичині між українською більшістю й новою польською адміністрацією протягом періоду 1919- 1923 рр., вираз "взаємне невизнання". Українці Галичини відмовлялися визнати польську державу своїм законним урядом, доки Рада послів Антанти у Версалі не прийняла відповідного рішення. Вони бойкотували перепис 1921 р. й вибори до сейму 1922 р. Радикальні елементи звернулися до терористської тактики й саботажу щодо польських урядовців і державних установ.
Зі свого боку польський уряд діяв так, начебто Галичина була цілком польським краєм, підпорядковуючи собі його політичне, культурне та економічне життя й цілком ігноруючи потреби українців.
Однак, з огляду на міжнародну громадську думку, поляки неодноразово оголошували про готовність поважати права українців та інших меншостей у своїй державі. Фактично це зобов'язання було втілене в їхній конституції.
Зрештою в 1923 р., після того як польський уряд знову запевнив західні держави в тому, що він надасть автономію Західній Галичині, дозволить користуватися в органах адміністрації поряд з польською й українською мовою та відкриє для українців університет. Рада послів визнала суверенітет Польщі над Східною Галичиною. Це рішення було для західних українців кроком назад, оскільки, на їхній погляд, воно залишало їх на милість їхнього найгіршого ворога.
Деякий час влада Польщі над західними українцями лишалась спірною. Незважаючи на це, розпочалась полонізація Галичини. Вже до січня 1923 р. між поляками було розподілено в Галичині близько 200 тис. гектар землі, на Поліссі - 113 тис. і т. д. Тому восени 1922 р. українці розпочали бойкот виборів до сейму і сенату. Але українське населення Волині, Холмщини, Полісся та Підляшшя все ж взяло участь у виборах. Українське представництво в обох палатах становило 20 депутатів і 6 сенаторів. Політичні засади українського представництва виклав від імені Українського сеймового клубу 23 січня 1923 р. С.Підгірський: "...ми, представники Волині, Холмської землі, Підляшшя і Полісся, заявляємо з цієї Сеймової трибуни перед цілим світом, що метою українського народу є відродження Самостійної Української Держави" . Між тим поляки досягли своєї мети. 14 березня 1923 р. Рада послів Антанти у Версалі остаточно визначила приєднання Галичини до Польщі.
Анексовані західноукраїнські землі перебували на становищі напівколоній Польщі, Румунії й Чехословаччини. Під час світової економічної кризи (1929-1933 pp.) безробіття на західноукраїнських землях набуло небачених масштабів. Протягом майже всього періоду окупації західноукраїнських земель тут зберігався воєнний стан, панували політичний терор, жорстоке переслідування національно-визвольного руху.
Соціальне гноблення, національна та політична дискримінація українського населення викликали рішучий опір. У національно-визвольній боротьбі населення Західної України брали участь різноманітні політичні сили, що відстоювали інтереси різних соціальних груп. Галицькі українці почали організовувати своє політичне життя, створювати політичні партії. Першими з них стали Українська партія національної роботи і Українська Народна трудова партія.
Деякі легальні українські політичні партії брали участь у польській політичній системі. Найбільш впливовою і авторитетною серед таких політичних організацій було Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО), створене у липні 1925 р. У 1935 р. УНДО мало найбільше серед усіх українських політичних формувань представництво в польському сеймі (17 депутатів) і сенаті (3 депутати).
Версальське рішення 1923 p., яким визнано прилучення Галичини до Польщі, викликало хвилю протесту і деяке зневір'я до Заходу. Де сприяло утворенню у 1923 p. компартії Західної України, яка пізніше стала складовою частиною компартії Польщі.
В 30-х роках обстановка різко змінилася. Встановлення тоталітарної системи СРСР, її злочини проти українського народу у вигляді насильницької колективізації, голодомору 1932-1933 pp., численних політичних процесів внесли істотні корективи в дію політичних чинників на західноукраїнських землях.
Прорадянські, прокомуністичні погляди взагалі не були домінуючими у політичній думці галицьких українців. Переважна більшість з них стояла на відкрито націоналістичних і антирадянських позиціях і розрізнялась перш за все методами своєї боротьби. У непримиренній опозиції до УСРР перебувала, наприклад, Українська військова організація (УВО), заснована у 1920 p., провід якої складався із старшин Українських січових стрільців. Основним засобом своєї боротьби проти польської влади УВО обрала індивідуальний терор.
Наприкінці 20-х років виникає кілька націоналістичних груп: Союз української націоналістичної молоді, Лігія українських націоналістів та ін. На конференціях 1927 і 1928 pp. вони висловлювалися за злиття усіх цих груп в єдину Організацію українських націоналістів (ОУН).
У січні 1929 p. у Відні відкрився конгрес ОУН, який ухвалив устрій ОУН і обрав провід ОУН, до якого увійшли керівники УВО Є.Коновалець, Р.Сушко та ін. - колишні старшини січових стрільців та Української галицької армії М)тже, ОУН бхопила усі існуючі націоналістичні групи.
ОУН ставила перед собоюзавдання
Loading...

 
 

Цікаве