WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Значення поділу володіння на незаконне, добросовісне та незаконне недобросовісне - Реферат

Значення поділу володіння на незаконне, добросовісне та незаконне недобросовісне - Реферат


Реферат на тему:
"Значення поділу володіння на незаконне, добросовісне та незаконне недобросовісне"
ПЛАН
Вступ
1. Різновиди володіння у римському приватному праві
2. Дискусійність щодо поняття і змісту володіння
Висновки
Використана література
Вступ
Володіння є чи не найдавнішим інститутом цивілістики. Є, навіть, припущення, що воно хронологічно виникло раніше права власності. Останнє склалося і розвивалося на основі володіння. У давньому римському праві земельні ділянки надавалися лише у володіння.
Сама земля перебувала у власності общини. Право індивіда на державну власність обмежувалося простим володінням, проте лише на землю. Там, де є колективна власність, існує тільки приватне володіння!
Водночас володіння є найскладнішим інститутом римського приватного права. Цей феномен уже два з половиною тисячоліття (від прийняття Законів XII таблиць у 450 р. до н. е.) знаходиться у полі зору дослідників.
Володіння було рецепійоване усіма наступними правовими системами. Воно широко використовувалося у цивільному праві, принаймні, країн Європи і відоме правовим системам світу.
1. Різновиди володіння у римському приватному праві
Римське речове право мало три правових інститути: possessio (володіння), право власності, права на чужі речі. Найголовнішим з них було право власності, Але першим сформувався інститут фактичного володіння.
У римському праві поняття володіння мало подвійне значення:
1) самостійний правовий інститут, не залежний від права власності;
2) одна з правоможностей власника.
У першому значенні мають на увазі саме володіння, посідання, а в другому - jus posidendi - право володіння. Навіть нині ці поняття ототожнюють: володільця не відрізняють від власника, а власника - від володільця. Однак такі різні правові категорії змішувати не можна.
Посідання як самостійний правовий інститут виникло в давньоримському праві. Ще Закони XII таблиць згадують поняття володіння. У період ранньої республіки претори розрізняють фактичне володіння річчю без права на неї і фактичне володіння річчю, засноване на праві.
Володіння, основане на праві, - це вже не володіння, а право власності. Фактичне володіння річчю може бути основане не тільки на праві власності, а й на будь-якому іншому, однак воно не буде володінням, оскільки основане на праві. Посідання як фактичне володіння річчю - просто факт.
Із багатої казуїстики можна зробити висновок, що римські юристи розуміли посідання як фактичне володіння річчю, поєднане з наміром вважати її своєю.
Таке визначення містить два істотних елементи:
1) об'єктивний - corpus possessionis - тобто має бути фактична наявність речі;
2) суб'єктивний - animus possessionis - намір вважати дану річ своєю, володіти нею від свого імені.
Не всяке фактичне володіння річчю є посіданням, а лише основане на володільницькій волі. Тому володіння річчю від імені іншої особи так само не є посіданням.
У даному разі володілець речі здійснює володіння не від власного імені, а від імені іншої особи, власника. Він лише держатель чужої речі - detentor. Для юридично значимого посідання вимагалася саме воля володіти від власного імені, ставитися до речі як до своєї.
Така воля може бути тільки у справжнього власника чи особи яка хоч і не є такою, але вважає себе такою внаслідок добросовісного обману. Володільницька воля основана на неправомірній підставі, обмані.
Отже, посідання - це фактичне володіння річчю, поєднане з наміром вважати її своєю, а держання - фактичне володіння річчю без наміру вважати її своєю.
У римському праві розрізняли різні види володіння.
Законне володіння - це передусім володіння власника і так зване похідне володіння. У деяких випадках володільці чужих речей отримували самостійний володільницький захист. Таке фактичне володіння чужою річчю називалось похідним володінням, хоч насправді це було не володіння, а держання, і лише через необхідність таких держателів наділили самостійним правовим захистом і прирівняли держателів до володіння.
Законний володілець мав право на володіння річчю. Володілець, який фактично володів річчю, вважав і ставився до неї як до своєї, але не мав права володіти нею, - це незаконне володіння. Воно не мало правового титулу і ґрунтувалось лише на факті. Незаконне володіння поділялося на добросовісне і недобросовісне.
Незаконне, але добросовісне володіння мало місце, якщо володілець не знав і не міг знати, що володіє чужою річчю і не має права володіти нею.
Володіння злодія завжди буде не добросовісним, так само як і купівля краденого.
2. Дискусійність щодо поняття і змісту володіння
Феноменальність даного інституту полягає у тому, що володінням визнавався факт, а не право, але цей факт захищався правом. Вказане й викликало жваву дискусію, яка не припинилася і до нині. Вона зводиться до наступного. Якщо володіння лише факт, а не право, то чому цей факт захищається правом.
Щодо наведеного склалися наукові школи, які очолювали відомі романісти Савіньї та Р.Ієринг. При цьому захист володінню надавався незалежно від того: має воно правову підставу (правовий титул) чи ні: законне воно чи незаконне. Наслідком зазначеної, мабуть, чи найтривалішої наукової дискусії стала численна література стосовно володіння. Спочатку володінням визнавалася лише фактична наявність речі у певної особи, яку остання вважає своєю, можливо, навіть не маючи на це права. Відомий римський юрист писав: немає ніякого значення - є володіння законним чи незаконним стосовно інших осіб, адже будь-який володілець в силу того, що він є володільцем, має більше ніж той, хто не володіє. Пізніше володінням почали визнавати будь-яке панування над чужою річчю (майном) незалежно від його підстави.
Таким чином, сформувалося дві наукові теорії щодо поняття і змісту володіння. Представники однієї володінням вважали саме панування над чужою річчю без будь-якої правової підстави. З тих чи інших підстав особа має у своєму фактичному володінні будь-яку чужу річ, але не має права на неї. За римським приватним правом це могло статися, наприклад, коли покупець придбав певну річ у продавця, який не мав права на її продаж, оскільки не мав права власності на неї. Римське приватне право знало принцип: ніхто не може передати іншому більше, ніж має сам (nemo adalterum plus jurist potest quam ipsehabet). В силу цього принципу продавець-невласник речі не міг передати покупцеві право власності на продану річ, оскільки і сам не мав даного права. Феномен такого володіння полягав у тому, що воно захищалося правом. Представники другої теорії володінням вважали будь-яку наявність чужої речі (майна) у певної особи, у тому
Loading...

 
 

Цікаве