WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Право в період наступу на її автономію (XVIII ст.) - Реферат

Право в період наступу на її автономію (XVIII ст.) - Реферат

дієздатними діти, марнотратники, психічно хворі, німі, жінки без чоловіків чи опікунів та залежні селяни, якщо їх пан не виступав "асистентом".
Особи, що виступали у судовому процесі з вимогами чи захистом від претензій, звалися процесуальними сторонами. Вони брали участьв розгляді цивільних і кримінальних справ. Сторона, яка ставила вимогу іменувалася "поводом", "актором", "кредитором", "інстигатором", "укрівдженим", "жалоблівою стороною", "чолобитником", "доносителем". Сторона, яка захищалася називалася "всіваною", "злодійською", "відвітною". З XVIII ст. поширення одержали терміни відповідно "позивач" та "відповідач".
Недієздатні особи, а також позивач чи інший зацікавлений учасник процесу мали свого представника на суді, який називався "прокуратором", "патроном", "адвокатом", "повіреним". Згідно з законоположеннями 1743 p. "Адвокат, пленіпотент, прокуратор, повірений називається той, хто в гучній справі з доручення когось, замість доручителя на суді обстоює, відповідає і розправляється". За професійними адвокатами вводиться у обіг назва "присяжні повірені", яка була затверджена судовою реформою 1763 p. Після скасування Гетьманщини при Генеральному військовому суді функціонували чотири призначені адвокати. За ордером Малоросійської колегії від 20 червня 1767 p. адвокатів було введено до складу нижчих судів.
Позов, позовна скарга подавалися усно, як у цивільних, так і у кримінальних справах. Лише після розпорядження Апостола скарги стали прийматися у письмовому вигляді. З подачею лозова починалася, так звана, судова "контраверсія".
Попереднє слідство здійснював сам позивач - потерпілий, а в кримінальних справах, що зачіпали інтереси держави, - судові органи. Слідчі дії у судових документах називалися "шлякуванням".
Потерпілий мав повідомити про правопорушення у найближчу державну установу, пізніше в суд. Повідомлення реєструвалося у спеціальній книзі. Після цього потерпілий опитував усіх, хто щось знав про злочин. Якщо злочинець залишив слід, починалося його переслідування - "погоня". Потерпілий мав право сам захопити злочинця "на гарячому" і привести його до суду. Суди вживали до злочинця заходи впливу - брали під варту, накладали арешт на його майно.
Судочинство було усним. У суді вживалася здебільшого українська мова, але вона знаходилася під значним впливом мов сусідніх народів та латині. З середини XVIII ст. застосування російської мови в Лівобережній Україні значно посилилось, тому протоколи судових засідань почали складатися на ній. Ведення протоколів було обв'язковим. За інструкцією Апостола вони підписувалися усіма членами суду. З 1783 p. було введено канцелярське судочинство, суд здійснювався суворо "за формою".
Розгляд справ у суді починався з перевірки присутності сторін. Злісне ухилення відповідача від явки до суду призводило до повного задоволення позову потерпілого. Сторони були зобов'язані в процесі судоговоріння ("завод свой выговорить") і в наступні три дня викласти усе на папері та обмінятися копіями документів. Далі йшли допит і дослідження доказів. Доказами вважалися власна заява, показання свідків, речові докази, висновки експертів. Інститут судово-медичних експертів офіційно був створений у 70-х pp. XVIII ст.
Свідків приводили до суду сторони у числі не менше двох. Законодавство та судова практика розрізняли свідків на звичайних та офіційних. Звичайні свідки - це приватні особи, які були заінтересовані у справі та свідчили про факти, пов'язані з нею. Офіційні свідки - це також заінтересовані у справі особи, які перебували при суді; ними були розшукувач і возний. Правдивість показань сторін та свідків забезпечувалася присягою чи співприся-жництвом. Сторона, яка відмовлялася від присяги, програвала справу.
Нерідко суд вдавався до закладу - "викидщини". Сторона, яка прагнула переконати суд у власній правоті, виставляла певну суму грошей чи пропонувала ушкодити їй здоров'я та, навіть, позбавити життя, якщо вона виявиться неправою. Предмет закладу йшов на користь адміністрації чи суду.
В кримінальних справах для одержання показань обвинуваченого чи свідків застосовувалося катування у вигляді, так званої, "проби", "квестії", "муки". Звільнялися від них шляхта, духовенство, урядовці вищих рангів, божевільні, старі (понад 70 років), малолітні, вагітні жінки. Після 1716 p. подавання і дослідження доказів у судах України регулювалося нормами "Краткого изображения процессов".
Судовий процес завершувала судова постанова - "декрет". У XVIII ст. вирок суду в кримінальних справах почав називатися "мнение", постанова в цивільних справах - "решение". Крім того, суди приймали різні постанови, що стосувалися окремих питань судочинства. Вони приймалися більшістю голосів членів суду. Спочатку вони виносились усно, потім їх записували у судові книги "для пам'яті".
Сторона, яка була незадоволена вироком чи рішенням суду, могла порушити клопотання про їх скасування. Для цього використовувалися звичайні або надзвичайні правові засоби. Звичайні засоби (скарга на суддів, апеляція) застосовувались у випадку, коли судова постанова ще не набрала чинності. Надзвичайні засоби (відновлення розгляду справи) впроваджувалися після набрання постановою чинності.
Скарга на суддів подавалася до вищого суду; вона містила відомості про те, що вони, зловживаючи службовим становищем винесли неправомірне рішення. Верховний суд міг скасувати скаргу чи задовольнити її. Якщо рішення скасовувалося, на суддів покладався обов'язок відшкодувати усі судові витрати.
Сторона, що була незадоволена вироком чи рішенням, мала заявити про свій намір подати апеляція та вказати причини оскарження. Апеляція подавалася у 10-денний строк після винесення судової постанови. Розглядом справи в апеляційному порядку встановлювалася обгрунтованість постанови суду першої інстанції і, якщо в ній були відсутні записи про показання відповідача, безпідставно відкидалися докази, була прийнята з порушенням процесуальних норм, вона визнавалася необгрунтованою, але частіше апеляційна інстанція залишала скарги без задоволення. Скасовуючи рішення чи вирок, апеляційна інстанція могла вносити в них значні зміни, навіть, прийняти нову постанову, а також надіслати справу на новий розгляд.
Відновлення процесу було надзвичайним засобом перегляду рішення чи вироку. Причин для відновлення було багато, головна з них - виникнення обставин, що раніше не були відомі суду, сторонам та їх представникам. На практиці процес відновлювався, зокрема, при встановленні факту зловживання суддів та інших учасників процесу.
Судові рішення виконували місцеві уряди чи самі суди. З XVIII ст. їх виконувала особа, що служила в суді, - возний. Вироки виконував кат ("містр"), іноді самі засуджені.
В Правобережній Україні процес у середині XVIII ст. із змагального перетворився на інквізиційний. Судочинство характеризувалося формалізмом і здійснювалося на латині.
Loading...

 
 

Цікаве