WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Судочинство на захоплених Польщею українських землях - Реферат

Судочинство на захоплених Польщею українських землях - Реферат

праві поняття власності з'явилось досить рано, що створювало правову основу для експлуатації трудового населення. Так, у Польськомукоролівстві з цією метою спочатку використовували термін "дідівщина", тобто володіння речами, одержаними в спадщину "від дідів". Надалі його витиснуло поняття "власность" (власність). У Великому князів-стві Литовському в статуті 1529 p., який закріплював права і привілеї шляхти як землевласницького стану, також існував спеціальний термін "власність", хоча деякий час зустрічалося і таке поняття, як "отчина".
Об'єкти власності були різними: маєток з залежними селянами, орні землі, ліси, сіножаті, озера, річки, продукти сільського господарства і ремісницького виробництва, будівлі тощо. Важливе значення при цьому набував розподіл усіх речей на рухоме і нерухоме майно. До останнього у відповідності з польським правом належало усе, що було пов'язане із землею. За правом Великого князівства Литовського до нерухомого майна зараховувались маєтки, землі, будови, ліси тощо, а до рухомого - "інші всякі добра і пожитки".
Вже шляхетські привілеї 1413 і 1447 pp. дозволяли власникам нерухомого майна розпоряджатися ним на свій розсуд. Литовський статут 1529 p. зберіг за землевласниками право вільного розпорядження своїми землями, однак, обмежив його щодо фамільного (родового) і вислуженого майна. Власник мав право продавати, міняти, відчужувати, дарувати лише третину такого майна.
Обмеження права розпорядження земельною власністю протирічило як потребам господарського розвитку, так і шляхетським правам і привілеям.
Досить ретельну правову регламентацію одержали питання, пов'язані із спадкуванням. В результаті цього спадкове право виділилося у самостійний правовий інститут.
У польсько-литовському праві розрізнялося спадкування за законом, заповітом і на основі звичаю.
Закон закріплював загальне положення, згідно з яким діти ставали спадкоємцями майна своїх батьків. Щоправда, у Польщі спочатку спадкоємство жінок обмежувалося тільки рухомим майном. Нерухоме майно і перш за все земля переходили тільки до синів. Кожен з них одержував рівну частку, але, починаючи з XIV ст, шляхетські маєтки, якщо не було синів, успадковувались дочками.
Литовські статути визнавали спадкоємцями за законом дітей, братів, сестер, батьків й інших кровних родичів. У деяких випадках їх можна було позбавити права на спадщину. Так, виключалися із числа спадкоємців за законом дівчина, яка вийшла заміж без згоди батьків або опікуна; вдова-шляхетка, що без згоди родичів вийшла заміж за простолюдина; діти, визнані незаконнонародженими; діти державних злочинців і деякі інші.
Розрізнялося спадкування батьківського і материнського майна Наприклад, III Литовський статут 1588 p. передбачав, що "спадщина, нерухоме майно, коштовність та майно рухоме тільки синам і близьким по зброї буде переходити". Отже, батьківське майно, у тому числі куплене, передавалося у "вотчину" лише синам, а дочкам - переважно тільки придане з четвертої частини всякого майна батьківського і купленого". Закон визначав можливість розпоряджатися майном за допомогою заповіту.
Значний інтерес являє собою зобов'язальне право, яке діяло на українських землях. Як відомо, в умовах феодального суспільства зобов'язальні відносини не дістали широкого поширення, t все ж польське і литовське право знали різні види договорів. Спочатку в умовах натурального господарства найчастіше зустрічалися договір міни і договір дарування. З розвитком обміну і грошових відносин одержує поширення договір купівлі-продажу перш за все рухомого майна, а потім і нерухомого. Вже статути Великого князівства Литовського дозволяли "усім станам шляхетського народу" вільно розпоряджатися маєтками, з тим щоб на свій розсуд їх "ввідавати, продавати, дарувати, поміняти і на церкву записати, за борги передати і в заставу віддати".
Закон визначав форму і порядок укладення угод, встановлював строки позовної давності (5 або 10 років), умови припинення зобов'язань. До того ж багато питань вирішувалось тут на основі норм звичаєвого права.
Усі угоди сторони повинні були укладати, як правило, у присутності свідків і з виконанням деяких символічних дій і обрядів. Було прийнято, щоб контрагенти перебивали руки, часто виставлявся могорич (частування). Усе це робилось на підтвердження і закріплення договору.
Велику увагу польсько-литовське законодавство приділяло визначенню злочинів і покарань. Так, польські статути Казимира Великого середини XIV ст. присвячували злочинам майже дві третини своїх статей. Визначне місце займали вони і у Литовському Судебнику 1468 p., а також у всіх трьох статутах Великого князівства Литовського.
Кримінально-правові норми мали відкрито класовий характер. Життя, майно, честь і особиста гідність представників панівних станів, перш за все шляхти, захищалися посиленими санкціями. За деякі злочини для шляхти передбачалися значно менші покарання, ніж для простих людей. Інколи шляхтичі звільнялися від покарання. Так, за І Литовським статутом карою за образу шляхтича була в'язниця, за образу нешляхтича - штраф. За вбивство, вчинене кількома шляхтичами, карі підлягав лише один із них, решта ж платила гуртом годовщину.
Поняття злочину у даний період змінювалося. Спочатку злочин розуміли як фізичну, матеріальну, моральну "кривду", яку було завдано окремій особі або громаді. Пізніше злочин стали розглядати як "шкоду", "злочинство". Потім його стали називати "виступом", тобто порушенням правових норм, що були встановлені державою. Суб'єктами злочину вважалися як вільні, так і феодально залежні особи, які досягли за статутом Великого князівства Литовського 1566 p. 14 років з дня народження, або 16 років за Литовським статутом 1588 p.
Починаючи з XIV ст., законодавство і судова практика намагалися розрізняти умисну вину від необережної. Ще Статут Казимира Великого виділяв умисний підпал, безпосередній винуватець якого виявив "гріх жорстокості". Статути Великого князівства Литовського досить чітко розрізняли умисел і необережність, замах і закінчений склад злочину, детально регламентували співучасть у вчиненні злочину, їм були відомі і такі інститути, як необхідна оборона і крайня необхідність.
Законодавство передбачало досить широкий перелік злочинів, які розподілялися залежно від об'єкта злочину на кілька видів. Найбільш тяжким злочином вважалось ображення або злочинне посягання на життя і здоров'я господаря - великого князя, короля. Особливу групу складали злочини державного характеру: втеча до ворожої землі, видача державної таємниці, здача замку, заколот (рокош). Злочини проти релігії та церкви включали богохульство, чаклунство, віровідступництво та ін.
До злочинів проти особи відносились убивство, заподіяння тілесних ушкоджень, ображення. Найбільш тяжким серед них вважалося убивство, яке підрозділялося на категорії залежно від
Loading...

 
 

Цікаве