WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Правова система Гетьманщини - Реферат

Правова система Гетьманщини - Реферат

гармати. В'язні мали самі себе утримувати, випрошуючи милостиню у населення. Строк перебування в ув'язненні визначався від чотирьох тижнів до року, але найчастіше він не вказувався - "до покорности".
З утвердженням Російського абсолютизму тюремне ув'язнення набуває широкого застосування як покарання за злочини проти влади, порядку управління, проти честі, за душогубство та ін. Тільки наприкінці XVIII ст. російський уряд робить спроби регламентувати тюремне ув'язнення*
Широкого розповсюдження набрали ганебні покарання. Одним з них було прив'язування злочинця на майдані під час ярмарку до стовпа і кожний бажаючий міг піддати його тілесному покаранню. Такому покаранню піддавали злодіїв поки вони не повернуть вкрадене; нерідко воно тривало 2-3 дні. На Запорізькій Січі як ганебне покарання практикувалося посадження злочинця на дерев'яну кобилу. В одному з листів Коша говорилося: "Мытого человека приковали было к кобылице за свое злое дело, т. е. за злодейство, что многия в курене вещи покрал..." Щодо української шляхти застосовувалися особливі форми позбавлення честі і прав. Позбавлення честі представника феодального стану розглядалося як серйозне покарання.
Майнові покарання полягали у накладенні штрафу, відрахуванні з платні, конфіскації усього чи частини майна злочинця. У судових документах цього періоду штрафи звалися "виною". Вони диференціювалися на "вину рядову", "панську", "до шкатули вой-ськовой", "вину злодейскую", "вину паненскую". Такий вид покарання, як відшкодування за "моральну кривду", іменувався нав'яз-кою. З середини XVIII ст. до нав'язки, як правило, стали додавати визначення "шляхетская", оскільки вона присуджувалося на ко-ристь козацької старшини, котра прирівнювалася до шляхти.
Перелічені види покарання підрозділялися на основні й додаткові. Усе майно засудженого гетьмана Самойловича було конфісковане - одна половина пішла до військового скарбу, друга - у царську скарбницю. Конфісковано було і майно останнього отамана Запорізької Січі - Калнишевського.
У зв'язку із широким застосуванням норм звичаєвого права окремі покарання мали архаїчний характер. Так, обвинувачення у чаклунстві каралося штрафом на користь церкви, накладанням церковної епітимії, відшкодуванням збитків (якщо вони були реальними).
Від покарання могли звільнятися (чи воно могло бути значно полегшено) розумове відсталі особи або ті, хто мав фізичні вади, а також особи похилого віку. Страта не застосовувалася до вагітних жінок, підлітків до 16 років, до літніх людей.
На остаточне рішення суду могла вплинути громадська думка. Це стосувалось, зокрема, суворих вироків щодо людей доброї слави. Так, від покарання стратою на прохання полтавчан була звільнена відома народна піснярка Маруся Чурай, яка отруїла з ревнощів свого коханого. На Запорізькій Січі козака від шибениці могла врятувати жінка, яка побажала взяти його собі в чоловіки.
Процесуальне право. У період, що досліджується, в Україні існували дві форми процесу: обвинувально-змагальний та слідчий (інквізиційний). Як і раніше, не було чіткого розподілу процесу на кримінальний та цивільний, хоча вже намітилися тенденція розглядати цивільні справи в межах обвинувально-змагального, а кримінальні - в межах слідчого процесу.
На початку XVIII ст. процес був переважно гласним і відкритим. В ньому могли брати участь сторонні особи, які висловлювали свою думку щодо справи, порушували клопотання. Згодом поширення набувають закриті процеси, особливо кримінальні.
За судовою практикою, яка складалася до початку XVIII ст., усі жителі України були правоздатними. Але траплялися винятки. За литовськими статутами неправоздатними були невільники ("баніти"), "безчесні", "прокляті". За попередніми нормами не визнавалися дієздатними діти, марнотратники, психічно хворі, німі, жінки без чоловіків чи опікунів та залежні селяни, якщо їх пан не виступав "асистентом".
Особи, що виступали у судовому процесі з вимогами чи захистом від претензій, звалися процесуальними сторонами. Вони брали участь в розгляді цивільних і кримінальних справ. Сторона, яка ставила вимогу іменувалася "поводом", "актором", "кредитором", "інстигатором", "укрівдженим", "жалоблівою стороною", "чолобитником", "доносителем". Сторона, яка захищалася називалася "всіваною", "злодійською", "відвітною". З XVIII ст. поширення одержали терміни відповідно "позивач" та "відповідач".
Недієздатні особи, а також позивач чи інший зацікавлений учасник процесу мали свого представника на суді, який називався "прокуратором", "патроном", "адвокатом", "повіреним". Згідно з законоположеннями 1743 p. "Адвокат, пленіпотент, прокуратор, повірений називається той, хто в гучній справі з доручення когось, замість доручителя на суді обстоює, відповідає і розправляється". За професійними адвокатами вводиться у обіг назва "присяжні повірені", яка була затверджена судовою реформою 1763 p. Після скасування Гетьманщини при Генеральному військовому суді функціонували чотири призначені адвокати. За ордером Малоросійської колегії від 20 червня 1767 p. адвокатів було введено до складу нижчих судів.
Позов, позовна скарга подавалися усно, як у цивільних, так і у кримінальних справах. Лише після розпорядження Апостола скарги стали прийматися у письмовому вигляді. З подачею лозова починалася, так звана, судова "контраверсія".
Попереднє слідство здійснював сам позивач - потерпілий, а в кримінальних справах, що зачіпали інтереси держави, - судові органи. Слідчі дії у судових документах називалися "шлякуванням".
Потерпілий мав повідомити про правопорушення у найближчу державнуустанову, пізніше в суд. Повідомлення реєструвалося у спеціальній книзі. Після цього потерпілий опитував усіх, хто щось знав про злочин. Якщо злочинець залишив слід, починалося його переслідування - "погоня". Потерпілий мав право сам захопити злочинця "на гарячому" і привести його до суду. Суди вживали до злочинця заходи впливу - брали під варту, накладали арешт на його майно.
Судочинство було усним. У суді вживалася здебільшого українська мова, але вона знаходилася під значним впливом мов сусідніх народів та латині. З середини XVIII ст. застосування російської мови в Лівобережній Україні значно посилилось, тому протоколи судових засідань почали складатися на ній. Ведення протоколів було обв'язковим. За інструкцією Апостола вони підписувалися усіма членами суду. З 1783 p. було введено канцелярське судочинство, суд здійснювався суворо "за формою".
Розгляд справ у суді починався з перевірки присутності сторін. Злісне ухилення відповідача від явки до суду призводило до повного задоволення позову потерпілого. Сторони були зобов'язані в процесі судоговоріння ("завод свой выговорить") і в наступні три дня викласти усе на папері та обмінятися копіями документів. Далі йшли допит і дослідження доказів. Доказами вважалися власна заява, показання свідків, речові докази, висновки експертів. Інститут судово-медичних експертів офіційно був створений у 70-х pp. XVIII ст.
Свідків приводили до суду сторони у числі не менше двох. Законодавство та судова практика розрізняли свідків на звичайних та офіційних. Звичайні свідки - це приватні особи, які були заінтересовані у справі та свідчили про факти, пов'язані з нею. Офіційні свідки - це також заінтересовані у
Loading...

 
 

Цікаве