WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Правова система Гетьманщини - Реферат

Правова система Гетьманщини - Реферат

(Подільській, Київській, Волинській губерніях) існував шлюб "на віру" - по суті цивільний шлюб, в якому жінка була рівноправна з чоловіком*.
Офіційне розірвання шлюбу було дуже рідким явищем, але у випадку розлучення сторони у присутності свідків та священика складали, так звані, розлучні листи, в яких оговорювали спільні права та обов'язки сторін. Між селянами такі угоди укладалися усно.
Особливістю досліджуваного періоду було те. що шлюбні відносини знаходилися більше під контролем громади, місцевих органів влади, ніж церкви. Так, наприклад, Запорізький Кіш особливим ордером від 22 січня 1765 p. наказав Самарському полковнику О.Козирі негайно припинити зловживання священиків у формі "здирства" за вінчання.
В Україні було відомо спадкоємство за законом і спадкоємство за заповітом (останній мав назви духівниця або тестамент). На практиці переважало спадкоємство за законом. Спадкове майно одержували як сини, так і дочки померлого. Частки спадкового майна (як рухомого і нерухомого) визначав закон. Якщо законних спадкоємців не було, або вони не прийняли спадщину у встановлений строк, майно визнавалося вимороченим і надходило до скарбниці (у шпиталі, монастирі, на потреби міста). У міщан приватновласницьких містечок дві третини спадкового майна за законом переходило до дітей для забезпечення їх повинностей на користь власника.
В Правобережній Україні право жінок на спадкове майно обмежувалося. Дочки одержували тільки четверту частину батьківського майна, усе інше розподілялося між синами. Майно матері успадковувалось синами і дочками в рівних частках.
При спадкоємстві за заповітом вимагалося додержувати ряду формальностей. Духовний заповіт складався у письмовій формі, підписувався заповідачем та його виконувачем або парафіяльним священиком. В силу обмеження прав заповідача розпоряджатися власним майном заповіти мали засвідчуватися в судових органах. На Правобережжі заповіти на нерухоме майно затверджувалися Сеймом.
За часів Катерини II у зв'язку з розподілом усього нерухомого майна на родове і нажите свобода заповітного розпорядження родовим майном обмежувалася (його можна було заповідати тільки спадкоємцям за законом). У особливому порядку успадковувалися майоратні володіння в Правобережній Україні.
Обмежувалося також спадкове право козаків і вільних селян. Позашлюбні діти були позбавлені права успадковувати батьківське майно. Кріпаки не мали права без згоди поміщика здійснювати заповітні розпорядження чи приймати заповітне майно.
Кримінальне право. Кримінальним злочином у матеріальному розумінні вважалася дія, що завдала шкоди та збитків не тільки життю, здоров'ю, майну, честі особи, а й "шкоду та збиток державі". Одночасно набирає поширення формальне поняття злочину як дії, що заподіяла шкоду "державному інтересу", навіть, якщо ця дія і не була передбачена законом, що створювало грунт для судово-адміністративної сваволі. За звичаєм суб'єктом злочину могли бути усі особи, що досягли Іб-річного віку. Наприкінці XVIII ст. вік кримінальної відповідальності знижується.
Розширюється й поняття вини. Злочини розподіляються на умисні, необережні та випадкові, хоча чітких термінологічних визначень форм вини ще не було. Психічно хворі не звільняються від кримінальної відповідальності, але суд враховував їх стан як обставину, що пом'якшувала вину. Вчинення злочину в нетверезому стані або під час воєнного походу розглядалось як обставина, що обтяжує вину.
Разом з тим, як і раніше, практикується притягнення до кримінальної відповідальності та покарання при відсутності вини. До покарання притягувалися дружина і діти злочинця, а також його друзі та родичі. 1672 р. у Москві були засуджені до страти, яку замінили довічним засланням до Сибіру колишній гетьман України Д. Многогрішний та його близькі помічники. Разом з гетьманом до Сибіру були заслані його дружина, троє дітей і дві служниці. У 1709 p. було страчено багато запорізьких козаків, хоча вони не брали участі у бойових діях на боці гетьмана Мазепи проти російських військ.
Одним з найбільш небезпечних складів державних злочинів вважалася зрада. Починаючи з XVI 1 ст.. Ті поняття розширюється. Тепер під зрадою вважається перехід на бік ворога, що кваліфікується як злочин проти України, її народу й Російської держави. Так, зрадником було оголошено І.Виговського, який уклав у 1658 p. з Польщею Гадяцький трактат про входження України до Речі Посполитої. В статтях Ю.Хмельницького було записано: "Выдать всех Выговских прочих изменников его царского пресветлого величества"*. Царский уряд вважав зрадою дії гетьманів чи інших посадових осіб України, які порушували угоди України та Росії, не підкорялися царю і російським законам. При цьому цареві урядовці кваліфі-кували зраду досить довільно і непослідовно. Так, гетьмана Правобережної України М.Ханенка, хоча він прислуговував Польщі, цар щедро обдарував маєтками, простив йому "гріхи".
На початку XVIII ст. під зрадою переважно розумілася зрада російському царю - імператору. Зрадником було оголошено гетьмана І. Мазепу. А гетьмана П. Полуботка було обвинувачено у зраді лише за те. що він порушив клопотання про відновлення порядку взаємовідносин України та Росії, встановленого за часів Б.Хмельницького. Ці дії Полуботка уряд розцінив як сепаратизм, тобто зраду.
У ті часи особливо тяжким політичним злочином в Україні вважалося посягання на життя і здоров'я царя та його сім'ї, образа монарха, осуд його дій та намірів.
Як і раніше, закон карав осіб, що вчинили військові злочини (ними визнавалися порушення правил несення служби, оголення зброї проти начальників, дезертирство тощо). На Запорізькій Січі тяжким злочином вважалося самовільне залишення служби, а також ухилення від неї.
Важливе місце у системі правопорушень посідають злочини проти православної віри (богохульство, чарівництво та ін.) На відміну від судової практики Росії, особливо Речі Посполитої, такі судові справи в Лівобережній Україні були рідкістю. А в Правобережній Україні у кінці XVIII ст. було зареєстровано близько 100 справ про чаклунство та чарівництво.
Найнебезпечнішими службовими злочинами вважалися казнокрадство тахабарництво, широко поширені серед посадових осіб України.
До злочинів проти порядку управління і суду відносилися брутальність, непідкорення адміністрації (особливо російській), фальшивомонетництво, підроблення печаток і документів, лжеприсяга і лжесвідчення в суді та ін. Під злочином проти громадського порядку розумілося приховування злочинів, тримання притонів, бешкетування, лайка, бійка тощо. На Запорізькій Січі до цієї категорії злочинів відносилися: самовільне перевищення такси проти встановленої на Січі норми продажу товарів, харчів і питва, а також приведення на територію Січі жінки, пияцтво під час походу та ін.
Центральне місце серед караних дій проти особи займало вбивство. Особливо тяжкими видами цього злочину вважалися вбивство батьків, немовля, козацького старшини, урядовця, отруєння, вчинене за договором або за наймом. На Запорізькій Січі вбивство військового товариша розглядалось за звичаєм як найтяжчий злочин (вбивство людини, яка не належала до запорізької громади, вважалось менш тяжким злочином).
До майнових злочинів належали крадіжка, пограбування, гайдамацтво, підпалювання та
Loading...

 
 

Цікаве