WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Правова система Гетьманщини - Реферат

Правова система Гетьманщини - Реферат

наділялась і від царського уряду, при цьому розмір земельних наділів залежав від посадового становища. Ці ж особи могли одержати землю у спадкове володіння або ж "навічно". У актах про старшинське землеволодіння різні форми рангових маєтностей мали назви: "зуполоє володіння", "на подпору дома", "до ласки войсковой".
Як і в Росії, в Україні триває процес зближення правового режиму рангових земель з правовим режимом вотчин. Йдеться про передачу рангових земель у спадкоємство за умов, що нащадки нестимуть службу.
У 1729-1730 pp. гетьманом Лівобережної України Д.Апостолом було проведено "Генеральне слідство по маєтності", метою якого був облік земельної власності для встановлення титулу землеволодіння, пов'язаного з рангом землеволодільця. В результаті, значна кількість рангових земель перейшла у повну спадкову власність козацької старшини, шляхти та російських поміщиків. Своєрідною платою панівним верствам України за ліквідацію гетьманства стали царський маніфест 1765 р. та урядова інструкція 1766 p., за якими на Лівобережжі було проведено генеральне межування, яке остаточно закріпило феодальне землеволодіння козацької старшини, шляхти та поміщиків. У подальшому межування було проведене на Слобожанщині у 1769-1781 pp., Катеринославщині та Херсонщині у 1783-1828 pp., Таврії у 1828-1843 pp.
На початку XIX ст. з українських феодалів склалися такі великі земельні власники, як Квітки, Ґалаґани, Кондратьєви та ін. Заможними земельними власниками стали Святогорський та Успенський православні монастирі.
Наділення землею українських феодалів і перерозподіл землі між ними контролювалися царським урядом. Вже у Глухівських статтях (п. 4) було записано: "А кому гетман и старшина за услуги дадут мельницу или деревню и универсалы свои дадут, чтоб царское пресветлое величество пожаловав на те местности свои грамоты". Такий устрій відповідав інтересам українських феодалів і російського самодержавства.
У XVIII ст. право власності на землю в Правобережній Україні належало виключно феодалам. Тільки вони могли вільно розпоряджатися землею, за винятком тих випадків, які спеціально передбачалися законом (наприклад, заборона дарувати землю церкви). Тривалий час зберігався майорат - система спадкоємства, коли нерухоме майно переходило неподільним до старшого в роді або до старшого з синів померлого. Майоратні маєтки було вилучено з цивільного обороту, їх не можна було заповідати, дарувати, продавати, дробити між нащадками.
Важливим соціально-економічним наслідком народно-визвольної війни середини XVII ст. було утворення нових форм землеволодіння козацькими та селянськими масами. Головне місце посіла "займанщина" - земельна власність, набута правом першого зайняття вільних або кинутих земель, що не стали власністю старшин чи шляхти. Звичаєве право на займанщину з окремими змінами діяло майже до середини XVIII ст. і лише у 1766 p. було ліквідоване у процесі реалізації генерального межування.
У другій половині XVII ст. набула нового змісту форма подвірного землекористування, яке регламентувалося нормами литовського права та нормами звичаєвого права, які залишались майже незмінними до середини XVIII ст. У XVIII ст. подвірне землекористування знайшло своє юридичне підтвердження у нормах генерального межування.
До зруйнування Запорізької Січі у 1775 р. на її землях зберігалося традиційне правове регулювання землекористування. Земля була об'єктом власності усього коша в цілому і вважалася загальновійськовою. Формально кожний член січового товариства міг одержати землю на праві користування. Цим же правом могли скористатися й селяни, що проживали на території "вольностей запорожских". Щороку земля коша розподілялася між тими, хто міг її обробляти. Цією можливістю користувалися здебільшого старшини та заможні козаки. Земельні ділянки, як правило, відводилися кошем (іноді - паланковим правлінням) на прохання козаків і селян. Землі було багато, що дозволяло козакам самим обирати ділянки, після чого вони одержували від коша "паспорт" чи "білет" на право користування цією землею і заводили на ній своє господарство - зимівник. Власник зимівника за згодою кошової адміністрації мав право розпорядитися своїм зимівником: продати, закласти, подарувати його. Як правило, зимівник і земля розглядалися як неподільні частини господарства. Заможні козаки нерідко володіли кількома зимівниками. Кошовому отаману П.Калнишевському у 1774 p. належали три зимівники. Двома зимівниками володів полковник Гараджа. У військового писаря Глоби були три зимівники. Землекористувачі платили податок кошу та несли інші повинності.
У середині XVIII ст. право коша на землю було обмежено, частина землі була відібрана царським урядом для військових поселенців та іноземних колоністів. Значна частина землі коша була заселена селянами, які платили йому за це податок. Січова старшина намагалась перетворити свої хутори-зимівники у свою власність, що їй деякою мірою вдалося зробити після 1775 p.
У XVIII ст. набули свого розвитку правовідносини, пов'язані з різними формами оренди землі. На практиці використовувалися як орендні контракти, так і орендні договори.
У праві України другої половини XVII і в XVI 11 ст. присутня добре розроблена система договорів. Вона обслуговувала зростаючі товарно-грошові відносини. Найбільш поширеними були договори купвлі-продажу як рухомого, так і нерухомого майна, договори обміну, позики та оренди майна. Існували правові гарантії виконання договірних зобов'язань, їх укладання посвідчувалося записом в актових книгах. Купівля-продаж землі оформлювалася універсалами гетьмана і, на прохання власників, закріплювалася царськими грамотами. За порушення договірних зобов'язань застосовувалися різні санкції.
Крім того, право знало зобов'язання із заподіяння шкоди. Вони поділялися на ті, що заподіяли шкоду одній особі, й на ті, що заподіяли шкоду колективу. Шкода обов'язково компенсувалася. В обох випадках особа мала відшкодувати збитки своїм майном чи відпрацюванням.
В Правобережній Україні особливою рисою зобов'язального права була заміна застави іпотекою.
Шлюбно-сімейні відносини регулювалися переважно нормами церковного права та нормами звичаєвого права. Шлюбний вік встановлювався на основі звичаєвого права. Взяти шлюб могла дівчина при досягненні 16 років, юнак - 18 років. За звичаєм заборонялось одруження між родичами по прямій лінії аж до восьмого коліна, а по боковій - до четвертого. Згодана шлюб тих, хто одружувався, була необов'язковою, але на практиці вона враховувалася. Згода батьків на шлюб дітей була обов'язковою. Порушення цього правила призводило до позбавлення батьківського благословення, а інколи й спадщини.
Укладенню шлюбу передував договір між двома сторонами - усний чи письмовий. Шлюб вважався законним, якщо було додержано усіх обрядів весільного процесу, але вони не завжди збігалися з церковними обрядами. Так, у 1744 p. Синод констатував, що "в Малой России по отправлению церковного брачного таинства того же времени разлучившиеся, по нескольку лет до называемого, по их обычаю, брачного веселья, живут в разных домах". Синод вимагав брати розписку, що зобов'язувала молодих починати сімейне життя одразу після церковного обряду.
Крім, так званих, законних шлюбів з церковним вінчанням, в Україні
Loading...

 
 

Цікаве