WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Право в Київській Русі - Реферат

Право в Київській Русі - Реферат

убивство вільної жінки стягувався штраф в розмірі 20 гривен (ст. 88 Пр. Пр.). На думку деяких учених, це можна пояснити тим, що на Русі, як і в будь-якому феодальному суспільстві, узаконено нерівне становище жінки. Існує також точка зору, згідно з якою за убивство жінки судили, як і за убивство чоловіка. Якщо
жінка таки була винна, то штраф за Ті убивство зменшувався до половини віри .
Родичам убитого надавалася грошова винагорода, яка називалася головництвом. Більшість дослідників вважає, що розмір голо-вництва рівнявся розміру віри.
За вчинення таких злочинів, як відсікання ноги, руки, носа, виколювання очей, убивство жінки стягувалося "полувир'я", тобто штраф в розмірі 20 гривен (статті 27, 88 Пр. Пр.).
Руська Правда передбачала і такий вид покарання, як продаж - грошовий штраф, котрий стягували зі злочинця на користь князя за здійснення ряду особистих і майнових злочинів. Продаж виражався у суворо встановлених сумах: 12 (вища ставка продажу), 3 і 1 гривна. Супроводжувався він звичайно і митом, яке йшло судовим агентам і нараховувалося в розмірі 20% продажу. Потерпілий одержував грошове відшкодування ("урок").
Вищою мірою покарання за Руською Правдою був так званий "потік і пограбування". Цей вид покарання призначався за три види злочинів: убивство в розбої (ст. 7 Пр. Пр.), конокрадство (ст. 35 Пр. Пр.), підпалювання будинку і гумна (ст. 83 Пр. Пр.). Це покарання виражалося у тому, що злочинець, в якого конфіскову-вали все майно ("пограбуване"), виганявся разом із жінкою і дітьми із общини ("потік"), що в тих умовах прирікало вигнаних на загибель, а можливо, і на перетворення його із жінкою і дітьми на рабів. Певна річ, щосвоїм вістрям статті, які передбачали "потік і розграбування", були націлені проти боротьби народних мас, що на початок XII ст. дуже посилилася.
Смертна кара, калічницькі покарання не були притаманні найдавнішим системам руського права. Вони виникли перш за все у практиці церковних судів. Літописи зберегли певні відомості про смертну кару в Давній Русі. Так, під час князювання Володимира Святославича збільшилися "розбої" ("й умножися зело розбоеве"). Розбій являв собою у деяких випадках не просто майновий злочин, а й акт класової боротьби, соціального протесту з боку людей, що в процесі феодалізації позбулися землі і волі. За порадою єпископів Володимир "отверг віри" і почав застосовувати до розбійників смертну кару, але "со испытом", тобто після судового розгляду обставин злочину. У подальшому єпископи і "старці" знову звернулися до київського князя, вказавши йому на необхідність повернення до вір, які в умовах посилення військової небезпеки були необхідні для придбання зброї і коней. Володимир відмінив смертну кару і повернув віри.
Судочинство. В Київській Русі панував обвинувально-змагальний процес. Для цього процесу характерна активна участь у ньому осіб, зацікавлених у вирішенні конфліктів, що виникли. Суд виконував функції посередника в судовому процесі. Панування в Давньоруській державі обвинувально-змагального процесу пояснюється, з одного боку, відносно невисоким рівнем класових протиріч, а з другого - недостатньою розвинутістю державного механізму. Однак нема сумніву в тому, що у справах про злочини, які глибоко зачіпали інтереси класу феодалів і князівську владу, використовувалися форми розшукового (слідчого) процесу . Князі і їх прибічники самостійно здійснювали розслідування і судили таких злочинців. Елементи розшукового процесу використовували і церковники при розгляді справ про злочини проти релігії і церкви .
У обвинувально-змагальному процесі сторони називалися позивачем і відповідачем. Особливо активну роль у процесі грав позивач, за заявою якого, як правило, починалося судочинство.
Активність позивача в процесі проявлялася, наприклад, при розшуку злодія. Руська Правда передбачала детальну процедуру такого розшуку. Це були так звані "заклич", "звід" і "гоніння сліду".
Сутність "заклича" визначена в статтях 32, 34 Пр. Пр. У випадку викрадення або пропажі холопа, коня, зброї чи одежі потерпілий оголошував про це на торжищі. Якщо протягом трьох днів після оголошення річ знаходили у кого-небудь, то він вважався відповідачем. Відповідач повинен був повернути річ власнику і сплатити штраф. Отже, "заклич" - це один з можливих засобів розшукування злодія або особи, що незаконно привласнила чужу річ, яка мала цілком визначені індивідуальні ознаки.
Другим характерним, з точки зору активної ролі позивача, засобом розшуку відповідача був "звід". Він являв собою процедуру розшукування особи, що незаконно привласнила чужу річ (кінцевого татя), і повернення речі її власнику. Правила "зводу" регулювалися статтями 35-39 Пр. Пр. "Звід" відбувався у тому випадку, якщо річ знаходилася до "заклича", коли її відшукували до того, як минули три дні після "заклича", або вона була знайдена в чужому городі чи миру, а особа, у якої була виявлена річ, відмовлялася від недобросовісного її придбання. Порядок "зводу" був такий. Позивач, що знайшов свою річ і не міг одразу її повернути, звертався до власника речі з вимогою "пойди на свод, где есть вдял" (ст. 35 Пр. Пр.). Якщо власник не тать, він разом із позивачем йшов до тої особи, у якої придбав річ; тепер вже ця особа ставала відповідачем. Новий відповідач повинен був вказати, у кого він придбав украдену річ; і так "звід" йшов до тих пір, доки не знаходили людину, яка не могла пояснити, яким чином украдена річ попала до неї. Така людина визнавалася злодієм з усіма наслідками, що випливали з цього. У випадках, коли злодія треба було шукати за межами міста, власник речі вів "звід" тільки до третьої особи, котра зобов'язана була сплатити власнику вартість речі, а сама отримувала право продовжувати "звід".
Якщо "звід" приводив до кордонів держави або закінчувався тим, що власник речі не міг назвати особу, у якої придбав вкрадену річ, добросовісний покупець міг відвести від себе звинувачення в крадіжці шляхом виставлення двох свідків покупки або митника, перед яким здійснювалася покупка (статті 37, 39 Пр. Пр.).
"Гоніння сліду" регулювалося ст. 77 Пр. Пр. і виражалося в гонитві за злодієм по залишених ним слідах.
Отримані в ході проведення "зводу" і "гоніння сліду" результати ставали підставою для прийняття судового рішення.
У випадку неясності справи зверталися до розшукування нових доказів. У Київській Русі використовувалися такі види судових доказів, як особисте зізнання, свідчення послухів і видоків, речові докази, "суді божі".
В Руській Правді про особисте зізнання нічого не говориться. Однак немає сумніву в тому, що
Loading...

 
 

Цікаве