WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Основі етапи розвитку української державності - Реферат

Основі етапи розвитку української державності - Реферат


Реферат з теорії держави і права
Основі етапи розвитку української державності
Багатовікові державотворчі традиції українського народу.
Ось уже протягом кількох років Ви опановуєте у школі курси історії України і всесвітньої історії. Вітчизняна державність як об'єкт юридичної науки теж має свою історію, з одного боку, тісно зв'язану із загальною історією суспільства, а з іншого - багату на особливості, вивчення та осмислення яких неможливі без певної юридичної підготовки.
Ця історія складна і суперечлива, сягає корінням у сиву далечінь віків. Були тут свої злети й падіння, але об'єктивні факти рішуче спростовують неправдиві міфи про те, що українці не здатні до демократії, традиційно схильні до авторитарної влади, характеризуються провінціалізмом (хуторянством), відсутністю власного обличчя в державному будівництві.
Сучасна незалежна Україна, котра постала перед світом у 1991 p., є спадкоємицею величезного державницького досвіду, який протягом віків створювався на українській землі.
Наші пращури крок за кроком долали відстань від кам'яного віку до вершин цивілізації. Десятки народів, сотні племен намагалися створити свою державу на цій благодатній землі. У межах нинішньої території України відбувалася державна консолідація скіфських і сарматських племен, тут залишили свій слід греки, римляни, готи, гуни, хозари, монголи, турки, литовці, поляки, угорці тощо. Саме звідси почався розвиток найвідомішої східнослов'янської держави - Київської Русі. А згодом прийшла доба Галицько-Волинського князівства, Литовсько-Руської держави, України-Гетьманщини та низки інших державних утворень, кожне з яких зробило свій внесок у формування вітчизняних державницьких традицій.
"Історія судить предків судом потемків, а потомків судом предків", - зазначав M. C. Грушевський, вказуючи на важливість урахування національних традицій та історичного досвіду. Наш народ завжди морально осуджував, називав "безбатченками", "яничарами", "манкуртами" тих, хто цурався рідної землі, рідної мови, рідної культури, рідної історії. На шляху вивчення історії української державності першим кроком має стати ознайомлення з короткою характеристикою тих державних утворень, які в різні часи існували на території нашої Батьківщини.
Рабовласницькі держави Північного Причорномор'я
Археологічні розкопки, окремі письмові (насамперед - грецькі) джерела свідчать, що серед народів, які колись населяли українську землю, першими на шлях державотворення у середині І тисячоліття до н. е. вступили кочові племена Північного Причорномор'я - кімерійці, скіфи, сармати та ін. Завдяки сприятливим природним умовам та іншим об'єктивним обставинам у них значно раніше, ніж у слов'ян, військова демократія (остання стадія докласового ладу) переросла у ранню класову державу.
Зародження державності у східних слов'ян
Політичний лад наших предків характеризувався відносним демократизмом. Візантійський історик Прокопій Кесарійський свідчив, що "народами склавінами і антами не править один муж, але з давніх часів живуть так, що порядкує громада, і для того всі справи, чи щасливі, чи лихі, йдуть до громади".
Давньоруська держава - Київська Русь
Київська Русь - умовна назва першої давньоруської держави, яка у IX-XII ст. об'єднувала всіх східних слов'ян і охоплювала територію від Карпат до Волги, від Ладозького озера до Чорного моря. В літописах здебільшого вживалася назва Руська земля.
Давньоруська держава утворилася на власній основі внаслідок тривалого процесу розкладу первіснообщинного ладу та формування класового суспільства у східних слов'ян. Не знайшли підтвердження гіпотези про її заснування варязькими князями (норманська теорія) або хазарськими та іншими тюркськими правителями (пантюркістська теорія). Ці теорії мають під собою певну фактичну основу (варязьке походження багатьох перших руських князів тощо), але ігнорують ту обставину, що державність - це результат тривалого соціально-економічного і політичного розвитку, її не можна принести ззовні.
На думку більшості дослідників, Київська Русь виникла раніше, ніж завершився процес етнічної консолідації російського, українського і білоруського народів, тому цю державу можна вважати їхнім спільним історичним надбанням. Але деякі вчені, слідом за М.С. Грушевським, вважають, що вже антів і полян можна назвати українцями, а тому й Київська Русь - це держава суто українська. В сучасній українській історіографії здебільшого не відкидається право росіян і білорусів на давньоруську спадщину, але наголошується дещо більша етнічна близькість українців з полянами, які зробили найбільший внесок у заснування Давньоруської держави.
Внаслідок збігу багатьох історичних обставин (особливостей розвитку продуктивних сил, природних умов тощо) Давня Русь прийшла до феодалізму, "перескочивши" через стадію рабовласницького ладу, хоча окремі елементи патріархального рабства (холопство) були і в слов'ян. Тому Київська Русь характеризується як ранньофеодальна держава з чітким поділом на феодалів і залежне від них населення (смердів, рядовичів, закупів тощо).
Галицько-Волинське князівство
Феодальна роздрібленість була закономірним етапом у розвитку феодального виробництва і феодальних відносин, свідченням певної зрілості цієї суспільно-економічної формації. Зростання економічної могутності місцевих феодалів спричинювало їх прагнення до збільшення власної ролі в управлінні державою, стало передумовою створення численних незалежних удільних князівств. У середині XII ст. на місці колишньої Давньоруської держави було 15 князівств, на початку XIII ст. (перед Батиєвою навалою)-близько 50, а у XIV ст. - близько 250.
Розпад Київської Русі відбувся не одномоментно, тому якийсь час зберігалася певна політична єдність руських князівств. Окремі дослідники вважають, що єдина східнослов'янська держава з центром у Києві проіснувала аж до монголо-татарської навали. При цьому одноосібна влада київських князів змінилася на колективне управління державою всіма представниками династії Рюриковичів.
Наприкінці XII - на початку XIII ст. визначилися нові політичні центри, навколо яких почали об'єднуватися розрізнені руські землі і князівства. На території Південно-Західної Русі (сучасної України) таким центром стало Галицько-Волинське князівство, яке утворилося після об'єднання Галичини і Волині під владою князя Романа Мстиславовича у 1199 р.
Найбільшої могутності це князівство досягло в останні роки правління Данила Романовича (Галицького).
Литовсько-Руська держава і Річ Посполита
Після занепаду Галицько-Волинського князівства політичне роздріблені західноруські землі, що не потрапили під владу Польщі та Угорщини, поступово увійшли до складу Великого князівства Литовського. Здійснювалося це не шляхом відкритої війни та прямого загарбання, а здебільшого за допомогою "тихої експансії": дипломатичних союзів, шлюбних зв'язків, успадкування і купівлі прадавніх руських земель тощо.Значна частина населення Русі вбачала в енергійних литовських князях могутніх спільників у боротьбі з Золотою Ордою. Останні справді завдали кількох поразок ординцям і сприяли тому, що українські землі звільнилися від ira вже на початку XV ст., тобто на півстоліття раніше, ніж російські землі.
Литовські феодали виявили величезну політичну мудрість і зберегли віру, звичаї та права місцевого населення. Поступово вони самі підкорилися руському культурному впливу і почали вважати себе нащадками князів Київської Русі, прийняли Руську Правду як власне джерело права, засвоїли давньоруську писемність.
Запорозька Січ
Однією з форм протесту проти соціального і національного
Loading...

 
 

Цікаве