WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Суверенітет України (пошукова робота) - Реферат

Суверенітет України (пошукова робота) - Реферат

незалежності, починає трансформуватися у
більш різноманітний досвід стратегічного планування політики. Україна за своїм геополітичним статусом і можливостями є типовою регіональною державою, й тому, щоб її інтереси стали реальністю в архітектоніці континентального геополітичного простору, їй треба ще раз уважно проаналізувати здобутки і проблеми перших п'яти років незалежності. Головним успіхом України на зовнішньополітичній арені є те, що вона стає впливовою в Європі державою, з нею починають рахуватися.
Не буде перебільшенням сказати, що упродовж семи років для України було й залишається актуальним питання геополітичного вибору: Європа чи Євразія? Аргументи прихильників "євразійського вектора" добре відомі: це перспективи взаємовідносин з республіками Середньої Азії та Закавказзя в рамках СНД. Можна прослідкувати трансформацію концепцій цих відносин - від беззастережної ізоляції (на перших етапах незалежності України) до усвідомлення необхідності крупно- масштабної взаємовигідної господарської кооперації (аж до відновлення СРСР, що не розглядається тут як серйозна альтернатива). Прихильники "євразійського вектора" стверджують, що, незважаючи на неструктурованість геополітичного простору у межах СНД, слід визнати - реальної альтернативи Співдружності у тому вигляді, в якому вона існує, на сьогодні поки що немає. Євразійський напрямок - це єдиний шлях експорту української продукції, яка ще не відповідає європейським стандартам, а також єдиний шлях позбавитися ролі сировинного й аграрного придатка розвинених країн.
Прихильники "європейського вектора" також пропонують вагомі аргументи: для України сучасна Європа становить інтерес як стратегічного, так і тактичного порядку. Розвиток науки, освіти, релігії, мистецтва тощо в Україні нерозривно пов'язаний з розвитком європейської культурної традиції. Тому існуюча в громадській думці настанова на "необхідність входження України в Європу", тобто прагнення бачити її повноправним учасником європейських процесів, не є схематичною або ілюзорною. До стратегічних інтересів України в Європі належать необхідність технологічної модернізації вітчизняного виробництва, можливість оволодіння наукомісткими технологіями, потреба у західних інвестиціях в українську економіку й у фінансовому співробітництві. Очевидно, що і для Заходу Україна становить безпосередній інтерес як великий споживчий ринок, джерело відносно дешевої кваліфікованої робочої сили, як країна з невикористаним потенціалом підприємств, що стали на рейки конверсії. Особливої уваги заслуговує питання співробітництва з країнами Центральної Європи - колишніми членами РЕВ. Тут реалізовано далеко не всі можливості подолання негативних наслідків, пов'язаних з розпадом РЕВ. Таким чином, за версією прихильників "європейського вектора", до українських завдань стратегічного порядку належать гуманітарна, культурна і політична інтеграція із Західною Європою і, наскільки це можливо, ефективне економічне співробітництво з нею. Щодо країн Східної Європи, то до перерахованих завдань додається ще й економічна інтеграція. Власне кажучи, й досі українська політична еліта не має чіткої відповіді на питання геополітичного вибору. В дослідницькій літературі, у виступах офіційних представників це питання має скоріше форму кон'юнкції, тобто Європа і Євразія. Хоча з огляду на культурний, політичний, історичний, навіть психологічний зміст поняття "Європа" та "Євразія" є такими, що дуже суттєво різняться.[6. 45]
Так звану "європейсько-євразійську" геополітичну дилему ускладнює нерозв'язаність проблеми російсько-українських відносин. Стає очевидним, що існуюча в них напруженість значною мірою штучна. Ні в культурному, ні в економічному, ні в політичному або військовому вимірах вона не має достатніх підстав. Напевне, ця штучність стала наслідком невміння (або небажання) політичних еліт двох країн працювати у режимі політичного діалогу. Таку ситуацію
слід визначити як феномен "залишкової ідеологізації". З одного боку "конфлікту" в перші роки незалежності України бачили настрої національного романтизму та провінційного нонконформізму, а з іншого - традиційна зверхність у ставленні до "молодшого брата". Геополітичний словник, який визначав би суть російсько-українських відносин у перший період після розпаду СРСР, мав би категоричний характер: або "Геть від Москви!", або "Україна - це Малоросія" (тобто південна окраїна Росії). З обранням Президентом Л. Д. Кучми позиція України позбавилася нереалістичних складових у відношеннях до Росії, чого, на жаль, не можна сказати про певні кола московських політиків. Саме в цьому причина неузгодженостей у російсько-українських відносинах. Очевидно, що ідентифікація України як сфери "життєвих інтересів" Росії однаковою мірою ідентифікує Росію як сферу "життєвих інтересів" самої України, для якої вона (Росія) є головним торговельним партнером та постачальником сировини. Слід зважити на те, що у разі вибору Україною "євразійського" шляху, їй доведеться ідентифікувати себе у просторі політичних та економічних перспектив розвитку Росії. А тут дуже багато невідомого. Навряд чи слід повністю погоджуватися з думкою деяких західних спостерігачів, що "демократичні реформи в Росії незворотні". Українську громадськість не може не турбувати процес легiтимiзацiї радикально-націоналістичних тенденцій у російському політичному житті, посилення позицій військових і представників військово-промислового комплексу у структурах російської влади, прагнення Росії контролювати геополітичний простір СНД та деякі країни на Близькому Сході й у Південно-східній Азії. Більшість західних спостерігачів та експертів визнають посилення в російській зовнішній політиці, якщо і не відкрито імперських, то принаймні проімперських настроїв.
Але й відверта відмова від "євразійського вектора" теж неможлива. Сучасна Європа - це скоріше своєрідний елітарний клуб, де існує чітка система розпізнавальних знаків "свій-чужий", і Україні там поки що відводиться доситьумовна роль. Тим більше, що російський політичний істеблішмент відчуває гостру алергію на будь-які самостійні зовнішньо й внутрішньополітичні кроки України.
Слід відзначити, що з точки зору геостратегічних інтересів України не існує (і не може існувати, враховуючи культурну та історичну близькість) принципових перешкод для того, щоб визнати Росію своїм геостратегічним союзником. Але наскільки саме російський політичний істеблішмент готовий визнати Україну повноцінним геостратегічним союзником? Доля так званого масштабного договору між Росією та Україною є своєрідною відповіддю не це питання.
Відносини з Росією найближчими роками будуть займати центральне місце в зовнішній політиці України. Помітний вплив "російського фактора" відчуватиметься і в стратегії внутрішньої політики, в усіх сферах суспільного життя.
Вкрай важливим є те, що характер російсько-українських відносин впливає на розвиток внутрішньополітичної ситуації в Україні. Суб'єкти політичної діяльності пов'язують з ними внутрішньополітичні проблеми, власні політичні інтереси і намагання. Це призводить до
Loading...

 
 

Цікаве