WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → КИЇВСЬКА РУСЬ ПІД ВЛАДОЮ ПОЛЬЩІ ТА ЛИТВИ. СУСПІЛЬНИЙ ЛАД - Реферат

КИЇВСЬКА РУСЬ ПІД ВЛАДОЮ ПОЛЬЩІ ТА ЛИТВИ. СУСПІЛЬНИЙ ЛАД - Реферат

феодальна верхівка українських земель, використовуючи державну владу, намагалася регулювати селянські виходи правовими заходами. Так. у 1453 p. галицька шляхта прийняла постанову, у відповідності з якою селяни мали право виходу від свого феодала тільки на Різдво, сплативши йому купу грошей, велику міру пшениці, дві колоди вівса, віз сіна та дров. Але фактично феодали і на таких умовах не дозволяли селянам залишати свої маєтки. Кінцевою метою феодалів було безумовне покріпачення селян. І це часто їм вдавалось. Селяни, які довго сиділи на землях того чи іншого феодала, втратили право виходу і звалися "отчина-ми" або "людьми звічними". Привілеєм 1447 p., виданим великим князем Казимиром, був заборонений перехід приватновласницьких селян до господарських (великокнязівських) маєтків. У 1496 р. сейм встановив, що "не більш ніж один селянин на рік буде мати можливість у відповідності з правом і справедливістю перейти з одного села в інше". Незабаром законами 1501-1543 pp. селянам взагалі був заборонений вихід без дозволу пана.
Зрозуміло, що процес покріпачення селян призводив до опору, найбільш поширеною формою якого була втеча селян, їх кількість у міру покріпачення зростала, що являло собою серйозну загрозу для феодальної держави, яка відповідним чином на це реагувала. У 1541 p. боротьба із втечами селян була покладена на гродські суди. Згідно з Нешавським статутом 1454 p. особи (духовні і світські землевласники, орендарі королівських маєтків), які переховували селян-втікачів, зобов'язувалися повертати їх за вимогою гродського суду. В іншому разі з них стягувався штраф у три гривни на користь власника селян і такий же - на користь суду. Судебник 1468 p. вже передбачав страту для осіб, які підбивали селян до втечі.
У 1577 p. великим князем Сигізмундом II Августом разом з "пани-Радою" була видана "Устава на волоки" - закон про проведення волочної поміри, в якому визначалися нові принципи організації фільваркового господарства на великокнязівських землях. Волочна поміра мала на меті збільшення доходів великокнязівських господарств шляхом запровадження однакових селянських наділів і встановлення однакових податків. У відповідності з "Установою на волоки" усі землі того чи іншого господарського (великокнязівського) двору, селянські землі і пустища обмірювалися і поділялися на однакові земельні ділянки - волоки, розміром 23,5 га (33 морги). Волока складалася з трьох рівних ланів по 11 моргів у кожному, шо відповідало трьохпольній системі землеробства. Частина волок відводилась під господарський фільварок, а решта роз-поділялася між окремими селянськими дворами. Волока давалася на одну-дві, а інколи на три сім'ї.
Селяни, які отримали тяглову волоку, не мали права розпоряджатися отриманою землею і залишати свою ділянку без згоди на те управителя маєтку - державця.
Таким чином, волока складала ту одиницю, з якої селяни повинні були виконувати усі феодальні повинності. Для обробітку однієї волоки у фільварку залучалися селяни восьми тяглових волок, причому селяни кожної тяглової волоки були зобов'язані відробляти два панщинних дні на тиждень. "А становитеся к работе подданым, як сонце всходит, а сойти з роботы, як сонце заходити. А отпочинку тым, што з быдлом роблять, перед обедом година, к полудню година, над вечер година". Феодальні податки невпинно зростали, збільшувалася і панщина, яка за невеликий час досягла 4-5 днів на тиждень з волоки. Крім того, тяглові люди віддавали на господарське подвір'я частину продуктів власного виробництва, які могли бути замінені на грошовий податок. Розмір чинша залежав від якості землі, з урахуванням того, що волоки поділялися на добрі, середні, погані і дуже погані землі. Селяни "на осаді" вносили в господарську скарбницю виключно грошову ренту у розмірі приблизно ЗО грошей на рік з волоки. Вони також відбували додаткову панщину - ґвалти і толоки (непередбачені, термінові роботи). Разом з тим "Устава на волоки" підтверджувала старі натуральні повинності селян: мостову, підвідну, сторожову.
На цій основі на українських землях у другій половині XVI ст. відбувалося зміцнення фільваркової системи господарства. У цей час польські феодали активно запроваджували панщину по всій Україні, нещадно визискували і покріпачували селян.
Волочна поміра змінила старі органи селянського самоврядування - десятників, отаманів, старців на представників великокнязівської адміністрації - війтів та лавників. Війт призначався приблизно на 100, а іноді і більше волок. Основним напрямком діяльності війта були відправлення селян на панщину і контроль за її виконанням. Якщо будь-який селянин "не вийде на роботу, - наголошувала "Устава на волоки", - "ино за первый день огурного (прогулу) заплатит грош, а за другой день барана, а коли в третий раз огурится або за пьянством не вийдет ино бичем на лавце скарати".
Фільваркова система спочатку запроваджувалася на велико-князівських і королівських землях. Але оскільки волочна реформа відповідала інтересам усього класу феодалів, то фільварки стали запроваджуватися і на магнатсько-шляхетських землях України. У першій половині XVII ст. вони існували на усьому Правобережжі і частково на Лівобережжі.
Внаслідок загарбання під фільварки селянських земель площа останніх різко зменшувалася, неухильно зростала кількість малозе-мельних і безземельних селян: загродників, які мали будинок і невелику садибу; підсусідків, які мешкали на чужих дворах, сплачували за це певні податки і одночасно відбували панщину у фільварку. Близькими за своїм правовим становищем до підсусідків були халупники, які мали будинок і город; коморники, що займали куток у будинку заможного селянина за допомогу у господарстві.
Найбільш швидкими темпами чисельність малоземельних і безземельних селян зростала в західних регіонах України.
Поруч із здійсненням волочної реформи відбувався процес правового оформлення кріпацтва. Він знаходив своє відбиття перш за все у збільшенні строку розшуку і повернення феодалом тих селян, що повтікали. Якщо Литовський статут 1529 p. встановлював строк для розшуку таких селян, - 10 років, то статут 1566 p. залишав десятирічний строк розшуку і повернення селян-втікачів лише у тому випадку, якщо їх знаходили на недалекій відстані. А якщо селянин утікав на значну відстань, то феодал мав право розшукувати його необмежений час. Статут 1588 p. довів строк розшуку утікачів до 20 років.
Внаслідок процесу покріпачення, що неухильно поглиблювався, у середині XVII ст. в українських землях майже не залишилося вільних селян. Одночасно зникала різниця у правовому становищі існуючих груп селянства, яке втрачало основні цивільні права. Селяни не мали права виступати як свідки у судових справах між шляхтичами. Феодал мав право не тільки розшукувати селянина-втікача, а й продавати, дарувати, віддавати у заставу, передавати у спадщину своїх селян, атакож судити і карати їх. Хоча право і передбачало відповідальність феодала за знущання над своїми селянами, але воно водночас обмежувало можливість подання позову проти шляхтича такими умовами, які

 
 

Цікаве

Загрузка...