WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → КИЇВСЬКА РУСЬ ПІД ВЛАДОЮ ПОЛЬЩІ ТА ЛИТВИ. СУСПІЛЬНИЙ ЛАД - Реферат

КИЇВСЬКА РУСЬ ПІД ВЛАДОЮ ПОЛЬЩІ ТА ЛИТВИ. СУСПІЛЬНИЙ ЛАД - Реферат

становищем не було однаковим, оскільки знаходилось на різних ступенях феодальної залежності.
За правовим становищем селянство поділялось на дві категорії: тих, хто мешкав на королівських землях, і тих, хто мешкав на землях магнатів чи шляхти або знаходився на церковних і монастирських землях.
За ступенем залежності від феодалів селянство поділялося на три групи: 1) вільні селяни, які мали право безумовного виходу від феодала після виконання своїх зобов'язань; 2) найчисленніша група залежних селян, які ще мали право виходу, але з певними умовами:
у визначений час, після виплати феодалу встановленого викупу або надання "замісника" (селянина такого ж ступеня залежності);
3) покріпачені селяни, які вже позбулися права виходу від феодала. Крім цих основних категорій, існувало селянство проміжного, перехідного стану. Загальна тенденція характеризувалася переходом селян від простих форм економічної залежності до більш складних і в кінцевому підсумку - до їх повного правового закріпачення.
На селянстві лежав увесь тягар сплати натуральних і грошових податків на користь держави, окремих феодалів, а також церковної десятини.
Одним з головних загальнодержавних податків був щорічний податок. На Київщині і Галичині він звався "подимщиною" (одиницею обкладання був "дім" - будинок). На Чернігівщині адміністрація Великого князівства Литовського збирала "поголовщину" (також з "диму"). На Волині цей податок називали "воловщина" (одиницею обкладення була ділянка землі, яку можна було обробити воловою упряжкою).
Крім цього, селяни українських земель відбували повинності на користь держави: будували і ремонтували замки і "двори" польського короля і великого князя, споруджували мости, зводили греблі, прокладали шляхи, взагалі ходили працювати "з косою, серпом і сокирою", давали "стацію" (грошове забезпечення князю і його двору при переїздах).
На відміну від державних податків, які були більш-менш фіксованими, обов'язки селян перед феодалами були різноманітними.
Найчисельнішу категорію залежних селян, які ще не втратили право виходу від феодала, становили селяни-данники, що сплачували феодалу натуральні і грошові податки. На Київщині, Чернігівщині, північно-західній Волині натуральні податки стягували переважно медом, воском, хутром та іншими продуктами. Натуральну ренту збирали ще зерном і сіном - так зване "дякло". Окрім того, залежні селяни сплачували податки великою рогатою худобою, вівцями, курами та ін. Наприкінці XV ст., у міру розвитку ремесла і торгівлі, і як наслідок поширення товарно-грошових відносин, натуральні податки селян замінюються грошовими.
Групу закріпачених селян, які повністю втратили право виходу, становили головним чином "тяглові" і "роботні" селяни, які відбували свої повинності переважно у формі панщини. При цьому, доки доля землеробства не виходила за межі задоволення власних потреб, феодали не вважали доцільним зростання кількості тяглових селян. Але з поширенням на Україні у XV ст. фільваркового землеробства зростають панщина і водночас чисельність тяглових селян.
За правовим становищем до тяглових селян наближалися селяни, які обслуговували феодальну садибу, - псарі, конюхи, рибалки, ковалі. Ця категорія селян мала земельні наділи і не тільки виконувала свої прямі обов'язки, а й сплачувала натуральні і грошові податки.
Зрозуміло, що в кожній з цих груп феодально залежних селян іноді мали місце істотні розбіжності у майновому відношенні. Найбільш спроможні селяни залучалися князем до військової служби, яку вони відбували на власні кошти. При переведенні селян на військову службу вони звільнялися від усіх податків. Звалися такі селяни "слугами" і розподілялися за родами військової служби - слуги панцирні, слуги замкові, слуги орденські.
Найбільш чисельний прошарок таких слуг був на Київщині і Поділлі. Спочатку слуги вважалися особисто вільними людьми. Більш того, деякі з них були настільки заможними, що мали залежних від себе селян. Пізніше, у XVI ст., під час остаточного закріпачення селян, значна частина слуг була перетворена у тяглових селян, а менша - одержала шляхетські права і увійшла до лав пануючого класу.
Розвиток внутрішнього ринку в українських землях, а також зовнішньоекономічних зв'язків Великого князівства Литовського мав величезний вплив на піднесення сільського господарства. Починаючи з XV ст., магнати і шляхта українських земель розширили свої орні землі, щоб виробляти більше хліба, перш за все на продаж. Це призводило до зростання відробіткової ренти. Таким чином, в українських землях створювалася фільваркова система сільського господарства, при якій землі феодала оброблялися руками залежних від нього селян. При цьому магнати і шляхта застосовували як економічні, так і позаекономічні засоби для забезпечення своїх господарств робочою силою.
Поширення фільваркової системи принесло масі трудового селянства українських земель покріпачення. Праця селян у фільварку означала обов'язок орати, сіяти, боронити, косити сіно, гатити греблі. Причому селяни працювали на феодала власними знаряддями виробництва.
Норми панщини зростали у міру поширення фільваркового господарства. Якщо у 1424 p. шляхта Галичини запровадила панщину у розмірі 14 днів на рік з кожного господарства, та мозовецький князь Януш в межах своїх володінь установив панщину в розмірі один день на тиждень. У 1520 р. Торунський статут визначав одноденну панщину з одного лану як обов'язкову і мінімальну для усіх земельних володінь (духовенства, шляхти, королівських маєтків), якщо селяни не несли на них більш серйозних повинностей. У другій половині XVI ст. на більшості українських земель панщина складала два дні на тиждень з одного лану.
Запровадження відробіткової ренти у міру поширення фільваркової системи сільського господарства стирало грані поміж різними категоріями залежних селян, насамперед між данниками і тяглими селянами. Водночас розвивався процес обмеження власної волі селян. За ступенем волі, тобто можливості покинути землі феодала, українське селянство на зламі XV-XVI ст. поділялося на дві групи: "непохожих" або "отчинів", які втратили право виходу, і "вільних" або "похожих", ще спроможних покинути господарство феодала.
У першій половині XV ст. селяни великокнязівських і королівських земель на території України мали змогу переходити з одного місця на інше, оскільки податки стягувалися не з кожної окремої людини, а з "диму", дворища, громади. Тому в цей час селяни порівняно легко могли покинути і приватновласницькі землі, сплативши їх господарю відкупне натурою чи грішми. Наприкінці XV ст. утворення фільваркової системи сільського господарства, з одного боку, супроводжувалося загарбанням селянської землі, а з другого - залученням безземельних селян до оброблення магнатських і шляхетських маєтків. Ця система спочатку обмежувала, а з часом і остаточно заборонила селянам переходи з місця намісце. Таким чином, кількість "непохожих" селян неухильно зростала.
Будучи зацікавленою у збільшенні чисельності залежних, при-кріплених до землі селян,
Loading...

 
 

Цікаве