WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Становлення української історико-правової науки (друга половина 19-го, перша половина 20 століття) - Курсова робота

Становлення української історико-правової науки (друга половина 19-го, перша половина 20 століття) - Курсова робота

школа права в Україні, представники якої збагатили методику соціологічних та історико-порівняльних методів, зверненням уваги на розвиток правових норм і звичаїв, на правосвідомість різних верств українського суспільства, на ставлення і функціонування правових інституцій, на зв'язок історії держави і права тощо.
Розділ ІІІ. Усвідомлення державницької ідеї та правових засад держави в Україні починаючи з ХІХ століття
На початковому етапі українського відродження ХIХ століття національна ідея плекалася майже виключно в колах аристократії - колишньої української шляхти і козацької старшини, яка тепер носила титул "російського дворянства". Перші українські письменники, що писали народною мовою, були саме з цієї верстви: І. Котляревський, П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ'яненко. На превеликий жаль, ці нащадки козацької старшини не зберегли ідеї української незалежності і самостійності, далеким і чужим був для них дух козацької войовничості і гордості. Не дуже вабили їх героїчні змагання "славних прадідів". Вони обмежувалися тільки вимогами про культурну свободу, про можливість розвивати рідну мову і мистецтво. Причому, вже тоді представники нашого початкового відродження зрозуміли чомусь національну культуру досить однобічно: лише як творчість одного класу, і то найпригнобленішого - селянства. Звідси і пішли всі подальші біди нашого національного руху, його стагнація і мілководність.
Духовний світ селянства - це в домінуючій частині духовний світ вічно пригнічених, пасивних землеробів - "феллахів", "паріїв", як їх, синтезуючи, називав ще Д. Донцов. Це ті, що тихо і покірно працюють на своїх хазяїв, дуже рідко розрізняючи, чи ті хазяї свої, чи чужі. Такий світогляд не міг зродити справжніх героїв і подвижників національної боротьби, волячі ідеї вічно тихих і покірних не поривали за собою найактивнішого елементу, що народжувався на українському ґрунті. Все це призвело до того, що переважна частина української молоді не йшла до української справи, а ставала "російськими революціонерами". Практично так було аж до національної революції 1917-20 рр., коли тільки якийсь глибокий інстинкт національного самозахисту зумів зірвати ширші маси до завзятої боротьби.
Позначилося таке "оселянювання" і на українській культурі, яку сприймали і розвивали лише як культуру селянську: примітивну, простацьку, етнографічну. Д. Донцов, осмислюючи цю фатальну проблему в нашій національній ідеології, писав: "Культура, яка протиставляла св. Софії народні дерев'яні церкви, козацькому бароко - селянські хати, гетьманським килимам - народні, старій князівській чи полковницькій ноші - народну селянську ношу, під назвою "національного костюму", героїчній літературі Прокоповичів і "Слова о полку Ігоровом" - ідилії селянські або утопії Квітки ... така культура вела б тільки до зниження загального рівня нашого культурного життя. Це було в літературі, в мистецтві, в театрі пристосування до тісного духовного одягу і смаку нижчої верстви, на яку орієнтувалася демократична інтелігенція, орієнтація на хохла... Старій нашій культурі, історії, письменству протиставляв той хохол свою "етнографію, фольклор і народне мистецтво", забуваючи, що вся та народна культура існувала і триста чи вісімсот літ тому і в нас, і в інших народів, тільки що нікому і в голову не приходило ставити це все над культурою національною або протиставляти їй ("Дух нашої давнини").
Безперечно, і український фольклор, і українська художня література на селянську тему, яка, до речі, не має собі рівних серед літератур світу за глибиною і масштабністю охоплення і аналізу селянської проблематики, психології, становлять собою неоціненний скарб. Але таке зауваження на психології та ідеях лише одного класу надзвичайно збіднювало, послаблювало національний рух, національну ідеологію.
Великим промахом українського дворянства і його послідовників - ліберальної інтелігенції - було й те, що вони добровільно відмовилися від спадщини Київської Русі, розуміючи її як виключно російську. Власне тут і полягав весь той глибинний конфлікт між москалями і Україною, який робив нас непримиренними ворогами. Ідеєю Москви було вкрасти в нас велику і славну історію давнини, привласнити її собі. Що й було зроблено після того, як Москва утвердилася на Україні: переписували історію, палили архіви, вбивали всіх, хто не погоджувався.
У відмові від давньої історії держави, від ідеї самостійності, у лакейських проханнях дозволити лише "співати" і "танцювати" в національних костюмах і проявилося оте "малоросійство", відвічна хвороба рабів Росії. Своєму відвічному ворогові протиставляли наші "дворяни" не безоглядну, фанатичну боротьбу, зі своєю Національною Правдою, з нестримним бажанням перемогти, утвердити свою Ідею і Свободу у всій повноті і величі, а компроміси, випрошування, задоволення малим.
Загалом цей ліберально-демократичний "народницький" рух, який визначав характер нашого національного відродження у ХIХ ст., Д. Донцов влучно назвав "провансальством". Цей термін дуже точно схопив всі його фатальні особливості. Походить це визначення від назви краю Прованс, що на півдні Франції. Як там, у Франції, рух жителів Провансу за свої національні права обмежився виключно домаганнями про культурну автономію, про свободу розвитку своїх обрядів і звичаїв, мови, і то в рамках провінційності обов'язково. Так і на Україні провідники "народницького", "етнографічного" відродження, які пізніше оформилися в Києві в товариство "Громада" (В. Антонович, М. Старицький та ін.), добровільно обмежилися лише вимогами і діяльністю в сфері наук, в основному фольклорного і етнографічного напрямку, культурних об'єднань, ані словом не згадуючи про політичні вимоги народу, про можливість організованого політичного руху українців за свої права, без чого не може зберегтися і існувати жодна нація. Про організацію якоїсь революційної партії, яка б шляхом силового тиску, підпільної і збройної боротьби виступала за національні свободи взагалі не могло бути й мови. Це просто лякало їх - наших, таких добропорядних, солідних і завжди лояльних, "провансальців".
З 60-х років ХIХ ст. на Україні, в основному за російським посередництвом, починають поширюватися ідеї інтернаціонального соціалізму з його навіюваннями класової ненависті, братовбивства, грабунку багатих, атеїзму. Головним речником соціалістичних ідей у нас стає М. Драгоманов. Його теорії остаточно підривають силу українського руху. Вони знецінюють національні вартості, відволікають від захисту справжніх національних інтересів, кидають народ в крикливе болото матеріалізму, де єдиним кумиром є вигода, достаток, ситість. Нічого вищого, шляхетного, духовного. Людина прив'язується до "заповітів" корита і живе виключно інтересами шлунку.
Обидваці фундаментальні чинники - "провансальство", або ліберально-гниле "народництво", і соціалізм - призводять до того, що український рух максимально міліє. Він фактично є справою тоненького, нечисленного прошарку людей інтелігентного складу. Загальнонародним, пориваючим, національно-визвольним він так і
Loading...

 
 

Цікаве