WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Становлення української історико-правової науки (друга половина 19-го, перша половина 20 століття) - Курсова робота

Становлення української історико-правової науки (друга половина 19-го, перша половина 20 століття) - Курсова робота

там не було, безперечно одне - її поява виявилася значним кроком вперед по виводу національної історіографії на загальноєвропейський рівень розвитку. І справа не тільки у розширенні проблемаційного блоку історичних досліджень (представниками цієї школи розроблялися переважно проблеми становлення Української держави та різновиду форм української державності; історії державних інституцій і законодавчо-правового кодексу; проблема розвитку державної влади та станових відносин у суспільстві; взаємовідносин держави і народних мас; державотворча діяльність носіїв державної влади та представників національної еліти тощо), хоча це також є надзвичайно важливим показником, насамперед у введені у методологію якісно нових підходів до оцінки й аналізу історичного процесу. Перш за все, це виявилося у розумінні його сутності, тобто історики-державники рішуче заперечували погляд на історичний процес як на певну усталену субстанцію, а розцінювали його як безперервний історичний процес згідно з формулою "теза - антитеза - синтез". У логічній конструкції "держава-народ" безсумнівна перевага надавалася державі, як найбільш вдосконаленій формі суспільних відносин. Широке застосування у працях істориків-державників конструктивних історико-юридичних та соціолого-позитивіських підходів (що базувалися на порівняльно-історичному методі) до вирішення багатьох раніше практично недосліджуваних питань історичного минулого українського народу стало важливим внеском у науково-методичний арсенал історичної науки (хоча в окремих випадках висновки й узагальнення їх праць не позбавлені деякої формалізації).
На сьогодні в українському державознавстві (щоправда стосовно української діаспори, хоча вважаємо, відносно другої половини ХІХ початку ХХ століття мову треба вести про національну українську історичну школу, основи якої були закладені на етнічних українських землях Подніпров'я та Наддніпрянщини, незалежно від того, які зміни вносилися подальшими історичними реаліями в конкретні долі її представників, а про українську діаспору говорити починаючи з 30-х років, коли концептуально розмежовуються шляхи і методи історичного дослідження в радянській українській історичній науці та в українознавчих закордонних центрах) на основі внутрішнього структурного аналізу запропонованих концепцій державотворення в Україні виділено три основних напрямки - народницький, консервативний (представником якого був М. Андрієвський) і національно-державницький. На наш погляд, вірніше було б вести мову про два основні напрями в українській історіографічній школі другої половини ХІХ - початку ХХ століття - народницький та державницький і, відповідно в останньому виділити три означені вище течії.
Народницький напрям, як домінуючий досить тривалий час в історіографії, представлений такими всесвітньо відомими іменами, як М.І. Костомаров, В.Б. Антонович, Д.І. Яворницький, О.Я. Єфименко, М.Ф. Довнар-Запольський та ін., які з позицій народницької концепції підходили і до висвітлення окремих процесів державного будівництва в Україні, висуваючи на другий план конструктивний державний елемент на догоду окремим проявам деструктивно-анархічних тенденцій у суспільстві.
Одним з перших у вітчизняній історіографії до вивчення питань історії державотворення в Україні звернувся М. Костомаров. Особливо високо вчений ставив принципи народоправства і федералізації, які в першу чергу і зумовили перебіг державотворчого процесу як за період Київської Русі, так і в період існування самостійної козацької держави часів Б. Хмельницького.
Досить неадекватне ставлення в українській історіографії склалося до сприйняття процесу державного будівництва в українських землях В. Антоновичем. І сьогодні за вченим тягнеться шлейф правозвісника "бездержавності" української нації, який вбачав у державній організації негативний елемент у житті українського суспільства. Досліднику закидалися звинувачення у відсутності у нього державницької ідеї.
М. Грушевський виходячи з принципу окремішності і невід'ємності кожного народу на власну історію підкреслював, що відновлення у другій половині ХVІІ століття на етнічних українських землях мало чітке спрямування на західноєвропейські культурні зразки. Водночас вчений вказував на сильному впливові на український етнос традицій східноєвропейського світу. Традиційною формою української державності М. Грушевський вважав український федералізм.
В наукових інтересах іншого українського історика й юриста Р.М. Лащенка домінує вивчення форм "політико-правового державного будівництва, які створювались українським народом". У своїх працях дослідник доводить, що зміст і характер політичного ладу Української держави зумовлювався аристократичними або демократичними орієнтаціями, які переважали в українському суспільстві на окремих етапах розвитку.
Для наукових праць С.П. Шелухіна характерне заперечення можливості існування в Україні державного ладу у формі спадкової монархії. Національною українською формою він вважав народоправство, правні та моральні засади, що практикувалися в суспільному житті України.
На республіканських позиціях в оцінці державного устрою України перебував і М.Є. Слабченко. Ставлячи риторичне питання, чи існують юридичні підстави для того, щоб вважати Україну другої половини XVII-XVIII століття самостійною державою, він, спираючись на формулу професора Бертелемі, згідно з якою "держава є нацією, яку треба розглядати як політичну асоціацію" групи індивідів, об'єднаних певною територією і владою.
Принципово новий етап у дослідженні української державності започатковується виходом перших праць В. Липинського, якого В. Потульницький вважає засновником консервативної течії в українському державознавстві. Єдиною можливою для України формую національно-державного ладу, на погляд В. Липинського, є гетьмансько-монархічна.
Окрім цього до консервативної течії українського державознавства мають пряме відношення такі діячі, як О. Андрієвський, В. Заїкін, С. Томашівський, Д. Дорошенко та ін. Спільними в їх історичних концепціях є визнання провідної ролі держави в суспільно-політичній та економічній сферах, а також пошук "нових підстав і методів організації суспільних відносин, суспільного господарства, державного ладу". Зокрема С. Томашівський вважав, що політична історія України сконцентрована в рамках її географічного положення в лісостеповій зоні та трикутником "Степ-Польща-Московщина". Саме цим дослідник і пояснював специфіку державотворчого процесу.
Важливе значення в державотворчій проблематиці посідають питання державного права. Як зазначав свого часу В. Навицький, "українську державність в її розвитку можна досліджувати або через установлення і узагальнення фактів, що стосується до неї - це завдання історії (фактичної), або через правниче зведення (юридичнеформулювання) тих же фактів - це є завдання історії права". Загальне визнання з цього питання здобули праці О.М. Лазаревського, Д.П. Міллера, О.Я. Єфименко. В 60-70-х роках ХІХ століття працями М.Ф. Владимирського-Буданова започатковується історична
Loading...

 
 

Цікаве