WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Становлення української історико-правової науки (друга половина 19-го, перша половина 20 століття) - Курсова робота

Становлення української історико-правової науки (друга половина 19-го, перша половина 20 століття) - Курсова робота

[25, с. 40-41]:
1. Онтологічна (онтологія - поняття сущого) - виражається в пізнанні і поясненні явищ і процесів державного і правового життя суспільства. Теорія права і держави не тільки вивчає в узагальненій формі державно-правову систему, але і пояснює об'єктивні процеси її розвитку, з'ясовує, які закономірності лежать в основі цих процесів, визначає їхній зміст і сутність.
2. Евристична (евристика - мистецтво перебування істини) - виражається як у глибинному пізнанні основних закономірностей державно-правового життя, так і в з'ясуванні їхніх тенденцій, відкритті нових закономірностей, збагаченні новими знаннями про розвиток держави і права ("нарощення" знань).
3. Прогностична - виражається в передбаченні ("погляд у майбутнє") подальшого розвитку права і держави на основі адекватного відображення його об'єктивних закономірностей. Наприклад, визначення шляхів подальшого удосконалювання законодавства і практики його застосування. Істинність гіпотез, висунутих теорією держави і права, перевіряється практикою.
4. Методологічна - виражається у формуванні понятійного апарата системи юридичних наук, створенні універсальної юридичної мови, що забезпечує однаковість у класифікації та оцінці явищ фахівцями різних галузей права.
5. Ідеологічна - полягає у розробці фундаментальних ідей про шляхи прогресивного розвитку держави і права, що впливають на правову свідомість громадян і суспільства (наприклад, ідея про демократичну соціальну правову державу).
6. Політична - виражається у впливі на формування політичного курсу держави, політичної системи суспільства та у забезпеченні їхньої науковості.
7. Науково-прикладна - полягає у розробці рекомендацій для практичного рішення задач державно-правового будівництва - підготовці законопроектів і проектів інших нормативно-правових актів, рішень, що виносяться правозастосуючими органами.
Розділ ІІ. Проблема державотворення в Україні у вітчизняній історичній науці у кінці ХІХ- початку ХХ століття
Проблема правових засад державотворення є в Україні досить актуальною в наш час. Але вона була гострою і в кінці ХІХ - початку ХХ століть. "Ідея української держави, - зазначає у буремному 1917 році відомий політичний діяч, науковець і публіцист Дмитро Донцов, - не є новою, не є штучно сконструйованою в нові часи для біжучих політичних цілей... ". Автор вбачав її початки в часах "світанку європейської історії". Водночас це досить складна і багатоаспектна наукова проблема, яка передбачає зосередження уваги дослідників на таких кардинальних питаннях, як початки української державності; зародження в державотворчому суспільстві ідеї; її поступова еволюція та правові форми реального втілення в історичну практику; визначення репрезентантів цієї ідеї; суспільно-політичний лад та трансформація форм і функцій державної влади; означення державної території; становлення і еволюція державних інституцій; становий склад суспільства та роль класів-станів у державотворчих процесах; юридичне закріплення норми державного права, якими регулюються ці процеси.
Не менш давньою, ніж сама традиція української державотворчості, є традиція її наукового висвітлення у спеціальній літературі. Як стверджував І. Кревецький, ця традиція "червоною ниткою, більш чи менш міцною, тягнулася через усю стару українську історіографію ХХІІ-ХVIII ст.". Справжній її розвій припадає на другу половину ХІХ початок ХХ ст., коли до вивчення проблеми української державності починають застосовуватись нові методологічні та методичні принципи (зокрема історико-порівняльний аналіз) наукового дослідження. Проте за відомих умов в українській радянській історіографії ця тема досить тривалий час перебувала на правах персони non grata. По суті, в 30-х роках двадцятого століття фактично була перервана започаткована у суспільствознавстві на зламі двох віків практика синтезних підходів до вивчення проблеми українського державотворення, біля витоків якої стояли фахівці трьох самостійних наукових галузей - історичної й юридичної наук, а також політології.
Майже повне припинення (або упереджений підхід із заполітизованих і заідеологізованих концептуальних засад) протягом кількох наступних десятиліть досліджень державотворчої проблематики в Україні призвело до того, що не тільки не створено комплексних праць з проблеми, але й досі не узагальнено наукову доробку фахівців минулих поколінь. Подібне узагальнення не тільки сприяло б більш повному зрозумінню об'єктивних процесів розвитку історичної, юридичної наук у нашій країні.
В активізації дослідницької роботи українських істориків із зазначеної тематики, починаючи з середини ХІХ століття, вирішальну роль відіграють дві групи чинників - з одного боку, це зміни в суспільно-політичному житті країни (тобто т. зв. зовнішній фактор), з іншого, - закономірності розвитку на зазначеному етапі української науки (фактор внутрішній).
До першої групи чинників насамперед віднести пожвавлення громадсько-політичного життя української спільноти; консолідацію української нації, а відповідно - зростання інтересу в певних верствах українського суспільства до свого минулого; політику царського уряду в українському питанні тощо, що в сукупності призвело до посилення в рядах української інтелігенції державотворчих настроїв. Відповідно на кінець ХІХ століття це вилилося у появі так званих федералістичних тенденцій у творчості М. Костомарова, І. Франка, державно-правових вчень М Драгоманова, С. Подолинського, а згодом під впливом бурхливих воєнно-революційних потрясінь перших десятиліть ХХ століття та постанням (у 1918 р.) Української Народної Республіки й відновленням гетьманату на політичній арені України з'являється ряд науковців-політиків (М. Андрієвський, Д. Донцов, В. липинський), яким наукові екскурси в державне минуле України сприяють в становленні їх політологічних концепцій розбудови самостійної Української держави на новому історичному етапі.
З факторів внутрішніх слід назвати утвердження в історіографії у другій половині ХІХ століття філософського позитивізму, який домінував у поглядах історичної та історико-юридичної шкіл на історичний процес, державу і право; збагачення джерельної бази історичних досліджень; запровадження в наукову практику нових методів наукового пізнання і насамперед укріплення в українській історіографії позицій державницької школи.
До речі, становлення державницького (або державно-юридичного) напряму в українській історіографії - ще одна нерозкрита сторінка в історії нашої науки.
Не існує єдиної думки, коли була започаткована українська державно-юридична українська історіографічна школа. Зокрема Я. Пеленський її засновником В. Лигошського, й відповідно відносив цю подію до початку ХХ століття. Натомність Л. Винар схиляється до того, що "так звана "державницька школа" в українській історіографії... виросла з школи М.Грушевського...". Однак ще у перших десятиліттях ХХ століття М. Слабченко пов'язував становлення юридичного напряму української історіографії з такими діячами, як М. Андрієвський і О. Лазаревський. Як би
Loading...

 
 

Цікаве