WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Юридичний факт - Курсова робота

Юридичний факт - Курсова робота

"Закон не діє механічно, - писав І. А. Покровський, - для свого здійснення в житті він має потребу в живому посереднику, що застосує його до конкретних випадків. Таким посередником є суд".

Застосування права є однієї з форм реалізації права, причому особою його формою. Значення застосування права настільки велике в житті права, що багато вчених виділяють цю форму реалізації права в самостійну, думаючи, що правозастосування, як і правотворчість - це два особливих напрямки функціонування правової системи. Відповідно розрізняють правозастосовні й правотворчі акти.

При теоретичному осмисленні правозастосовних і правотворчих актів, на думку С. С. Алексєєва, особливої уваги заслуговує те, що співвідношення понять "рішення юридичної справи", "індивідуальне державно-владне приписання", "акт застосування" загалом, аналогічно співвідношенню понять "правотворче рішення", "юридична норма" й "нормативний юридичний акт". Характер залежності усередині кожної із двох груп практично однаковий. І зв'язано це з тим, що в обох випадках перед нами вираження активної державної діяльності в сфері правового регулювання, спрямованої, зокрема, на правове (в одному випадку - нормативне, а в іншому - індивідуальне) регулювання суспільних відносин й об'єктивованої в праві як конституційному утворенні. При цьому, говорячи про правозастосовні акти, необхідно звернути увагу на значеннєві розходження, які існують між поняттями "рішення юридичної справи", "індивідуальне державно-владне приписання" й "акт застосування". Перше з них охоплює завершальну правозастосовну дію, друге вказує на результат правозастосування, а третє - виражає результат рішення юридичної справи, розглянутий у єдності з його зовнішньою, документальною формою, тобто є актом-документом".

Як відомо, включивши судове рішення в перелік підстав, що впливають на динаміку цивільних правовідносин, законодавець тим самим дозволив суперечку про те, чи може судове рішення розглядатися як юридичний факт.

Аналіз арбітражно-процесуального й цивільно-процесуального законодавства дозволяє затверджувати, що зазначений термін вживається у двох значеннях: по-перше, судове рішення розглядається як підсумкова дія всього судового розгляду; по-друге, саме так іменуються документи судової інстанції, які фіксують результат дозволу суперечки.

Потреба в судовому рішенні виникає у зв'язку із суперечкою, перешкодою в здійсненні права. Внаслідок чого створюється невизначеність в існуванні або в змісті правовідносини. Перш ніж примусово здійснити право, необхідно усунути цю невизначеність, що можливо тільки за допомогою обов'язкового судження суду про те, чи існують правовідносини (право, обов'язок), що служить предметом суперечки, а якщо існує, то, яке його дійсний зміст.

Цивільне судочинство прийняте розглядати як особливий різновид державної діяльності. Воно здійснюється тільки судом за правилами цивільного процесуального права і направлене на усунення перешкод у здійсненні суб'єктивних прав, на ліквідацію порушень, на усунення зловживанням правом, на примус до виконання обов'язків. Все перераховане здійснюється шляхом здійснення послідовних процесуальних дій.

Так, арбітражний суд при ухваленні рішення:

  • оцінює докази;

  • визначає, які обставини, що мають значення для справи, установлені, а які - немає;

  • вирішує, які закони й інші нормативні правові акти, на які посилалися особи, що беруть участь у справі, не слід застосовувати по даній справі;

  • визначає, які закони й інші нормативні правові акти варто застосувати по даній справі;

  • встановлює, які права й обов'язки осіб, що беруть участь у справі;

  • вирішує, чи підлягає позов задоволенню.

Судове рішення як процесуальний документ становить форму, зовнішнє вираження судового рішення - акту правосуддя у значенні дії, а не в значенні тієї зовнішньої форми, що служить вираженню й оформленню цієї дії. Разом з тим зміст судового рішення як процесуального документа ширше змісту акту правосуддя.

Судове рішення як процесуальний документ, що оформляє відповідь суду на позовну вимогу, відрізняється тим, що його зміст, крім акту правосуддя, охоплює ряд інших суджень. Зокрема, вказівки часу й місця винесення рішення, складу суду, секретаря судового засідання, прокурора, що приймають участь у справі, повідомлення про те, чи було засідання відкритий або закритим, виклад історії виникнення суперечки, роз'яснення порядку оскарження рішення й інших роз'яснювальних вказівок суду.

О. А. Красавчиков визнавав, що судове рішення є юридичним фактом не тільки в процесуальному, але й у матеріальному цивільному праві. Юридичні наслідки наступають не тільки в силу одного судового рішення, але й інших фактів, з якими воно утворить юридичний склад.

Судова влада повинна вирішувати питання про те, чи випливає з тих фактів, які їй зазначені, те або інше право на підставі закону. Діяльність судової влади складається, таким чином, у підведенні фактів під закон й у витягу звідси відомого висновку.

Правочин суду як вираження влади юридично являє собою право на однобічне волевиявлення, що випливає із загальним, установленим законом компетенції суду здійснювати правосуддя. Але суд не тільки вправі винести рішення. При існуванні умов, що визначають це право, суд не може не винести рішення; він повинен або, точніше, зобов'язане рішення винести. Така діяльність органів правосуддя, що підкоряє певній процедурі, безумовно, є правозастосовною. Особливість, який полягає в тім, що ухваленню рішення повинні передувати стругаючи перевірка фактичних обставин справи, визначення їхніх юридичних наслідків, фіксація цього в спеціально оформленому акті, що допускає наступну перевірку обґрунтованості й законності рішення.

Причому необхідно підкреслити, що перевірка законності й обґрунтованості судового рішення має на увазі перевірку вищестоящими судовими інстанціями правильності саме розгляду й дозволи справи. З метою виявлення можливих судових помилок і недоглядів, що тягнуть за собою винесення незаконних або необґрунтованих рішень внаслідок порушення вимог закону, його неправильного тлумачення або застосування, а також недостатнього дослідження фактичних обставин справи.

До найпоширеніших юридичних фактів належать угоди (ст. 41 ЦК України), тобто дії громадян та організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов'язків. Відомо, що дії як юридичні факти завжди мають вольовий характер і поділяються на правомірні й неправомірні. Угоди — це вольові і правомірні дії, безпосередньо спрямовані на досягнення правового результату, а саме: на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Наприклад, А. заповідав усе належне йому майно сину. Складаючи заповіт, А. вчинив дію, спрямовану на встановлення цивільних спадкових прав та обов'язків сина як спадкоємця за заповітом. Згодом А. анулює свій заповіт і складає новий (ст. 544 ЦК України), за яким заповідає належне йому майно в рівних частках сину і дружині. Змінюючи раніше зроблений заповіт, А. тим самими змінює цивільні, спадкові права та обов'язки сина, попереднього спадкоємця за заповітом.

Інший приклад. Наймач жилого приміщення, що здав куток громадянину за договором піднайму на невизначений строк, попередив піднаймача за 3 місяці про необхідність звільнити житлову площу. В даному прикладі наймач вчинив вольову правомірну дію, спрямовану на припинення права піднаймача на жиле приміщення чи частину жилого приміщення. У всіх наведених прикладах йдеться про вчинення угод. Але вчинення вольової правомірної дії не завжди означає вчинення угоди. Громадянин знайшов кимось загублений портфель і здав його у міліцію. 17-річний підліток, взяв участь у гасінні пожежі, що спалахнула на території школи. Зазначені особи, діючи правомірно і навіть благородно, разом з тим не намагаються встановити, змінити чи припинити для себе або інших цивільні права та обов'язки. У першому прикладі громадянин допомагає розшукати володільцю загублений портфель, а в іншому — особа виконує свій обов'язок з охорони державної власності. Інша справа, що вчинення подібних благородних, альтруїстичних дій за законом (незалежно від волі носіїв цих дій) зумовлює певні юридичні наслідки (статті 138, 467 і 468 ЦК України). У наведених прикладах йдеться про юридичні вчинки, які не є угодами.

В угоді виявляється воля її учасників, яка має пізнаватися іншими особами, а тому повинна бути виражена, виявлена зовні. Зовнішній вияв волі називається волевиявленням. Це — суть угоди. Без волевиявлення немає угоди. Іноді для укладення угоди, крім волевиявлення, необхідно вчинити фактичні дії. Наприклад, для укладення угод позики необхідні не лише взаємне волевиявлення позикодавця і позичальника, а й фактична передача майна, визначеного родовими ознаками.

Закон (ст. 42 ЦК України) допускає різні форми зовнішнього вияву волі (волевиявлення): словами (усно), письмовим актом, поведінкою особи. В останньому випадку йдеться про конклюдентні дії (від лат. conclude — укладаю, роблю висновок), тобто дії, у яких втілюється воля особи укласти угоду. Торгова автоматика робить конклюдентні дії єдино можливою формою волевиявлення укласти угоду: громадянин опускає в автомат монету або жетон (вчиняє дію) і одержує необхідну річ.

Loading...

 
 

Цікаве