WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Школа софістів: уявлення про державу і право - Курсова робота

Школа софістів: уявлення про державу і право - Курсова робота

Інтенсивна торгова діяльність греків, яка розширювала їх пізнавальний кругозір, вдосконалення технічних навиків і умінь, активна участь громадян в справах поліса, особливо демократичного, викликали кризу міфологічних уявлень і спонукали шукати нові прийоми пояснення того, що відбувається в світі. На цьому ґрунті в Стародавній Греції зароджується філософія як особлива, теоретична форма світогляду. Політико-правові концепції починають розроблятися в рамках загальнофілософських учень.

До складу філософського світогляду входили тоді всі форми теоретичної свідомості – натурфілософія, теологія, етика, політична теорія і ін. Політико-правові вчення Стародавньої Греції складалися в результаті складних взаємодій політичної ідеології з іншими формами суспільної свідомості.

Для розвитку соціально-політичної теорії першорядне значення мало розширення емпіричних знань. Різноманіття політичного досвіду, накопиченого в державах-полісах, стимулювало теоретичні узагальнення практики здійснення влади і створення вчень, в яких піднімалися проблеми виникнення держав, їх класифікації, якнайкращої форми ладу.

Правова думка Стародавньої Греції постійно зверталася до порівняльного вивчення законів, які встановили в полісах перші законодавці (Лікург – в Спарті, Солон – в Афінах). У творах грецьких мислителів була розроблена класифікація форм держави (монархія, аристократія, демократія і ін.), що увійшла до понятійного апарату сучасної політичної науки.

На зміст античних політико-правових концепцій величезний вплив надав також розвиток етики, затвердження в рабовласницькому суспільстві індивідуалістичної моралі. Приватновласницькі відносини і рабство підірвали патріархальні засади громадського життя, що зберігалися в полісах, протиставили індивідів один одному [47; c.89].

Політична думка рабовласницької демократії отримала обґрунтування в творах софістів. Найменування "софіст" походить від слова "софос" (мудрий). Софісти були платними вчителями мудрості, у тому числі і в питаннях держави і права.

Софістами називали тоді філософів, які навчали мистецтву сперечатися, доводити, виступати в суді і народному зібранні. В цьому відношенні софісти реалізовували практично одну з програмних ідей демократії – ідею навчання мудрості, розповсюдження знань.

Поступово слова "софіст", "софістика" і т.ін. придбали одіозне звучання у зв'язку з властивим багатьом софістам прагненням обов'язково виграти спір, хоч би за допомогою словесних хитрувань і логічних формул.

Софісти були глибокими і сміливими новаторами в області філософії, логіки, гносеології, етики, політики, риторики і цілому ряду інших галузей пізнання. Вони продовжили пошуки природних основ права і закону в самій природі людини і людського суспільства.

Колишня натурфілософія, що займалася переважно об'єктивною "природою речей", залишала поза полем свого зору людину і її творчо активну роль, суб'єктивний чинник буття і мислення, соціальний сенс і характер людського пізнання і дії.

І в цьому плані шлях від об'єктивно-божого до суб'єктивно-людського комплексу явищ і проблем був великою історичною заслугою софістів, що зробили плідну спробу поглянути на світ людськими очима і що отримали радикальні виводи зі свого нового підходу.

Софісти - це не тільки спритні і лукаві сперечальники. Багато хто з них був видатними просвітителями своєї епохи, глибокими і сміливими новаторами в області філософії, логіки, гносеології, риторики, етики, політики і права.

Софісти не складали якоїсь єдиної школи і розвивали різні філософські, політичні і правові погляди.

Вже в давнину розрізняли два покоління софістів: старших (Протагор, Горгій, Продік, Гіппій, Антифонт і ін.) і молодших (Фрасімах, Каллікл, Лікофрон і ін.) софістів.

Необхідно виділити три групи софістів: 1) крупні відомі майстри першої генерації, зовсім не позбавлені моральних обмежень; 2) так звані "еристи", тобто сперечальники, що наполягали на формальному аспекті методу, чим вони і порушували обурення, бо, втрачаючи інтерес до змісту понять, вони втрачали неминуче і моральний контекст; 3) нарешті, "софісти-політики", які об'єднали софістичні ідеї, за сучасним виразом, в ідеологічний комплекс, тому що впадали в ексцеси різного роду, що нерідко закінчувалося прямим теоретизуванням імморалізму [55; c.317].

Багато хто із старших софістів дотримувався в цілому демократичних переконань. Серед молодших софістів разом з прихильниками демократії зустрічаються прихильники і інших форм правління (аристократія, тиранія).

Софісти охоче подорожували світами, спостерігаючи за перевагами і недоліками різних форм правління полісами, які докорінно різнилися своїми порядками, звичаями та писаними законами.

Зважаючи на це, переважна більшість софістів, попри різне тлумачення особливостей полісного життя, все ж були єдиними в твердженні, що не існує абсолютних загальноприйнятих норм людської поведінки. Абсолютні чесноти - це ілюзія. Чеснотами і добром є те, що корисне в певний час, при певних обставинах і що про це думає сама людина.

Однак софісти першими на загал оприлюднили думку про природно-правову рівність людей, підкресливши, що нерівність існує не від природи, а причиною її є саме суспільство, яке порушує вимоги всєохоплюючої космічної справедливості (закони природи).

Якщо в етико-політичних концепціях Стародавнього Сходу мова йшла про ту або іншу інтерпретацію громадської моралі, то в античній Греції на передній план висуваються питання, пов'язані з положенням індивіду в суспільстві, можливістю морального вибору і суб'єктивною стороною поведінки людини. Спираючись на ідеї етичної свободи індивіда, представники демократії розробляли вчення про рівність громадян і договірне походження закону і держави.

Загалом у софістів ми подибуємо тезу про те, що за природою всі люди рівні; нерівність випливає не з природи, а з людських законів. Цим софісти першими в історії визнали природно-правову рівність людей, що було радикальною ідеєю і для найбільш демократичної Стародавньої Греції.

Незважаючи на різнорідність вчення софістів, можна виділити такі загальні підходи софістів до права: 1) справедливість Піфагора трансформується у софістів у природне право (право), що різниться від закону (і взагалі від офіційно встановлених правил); 2) відокремлення писаного закону від неписаної справедливості (як "сутності справи", "божого і загального закону"); 3) природа - фюзис (природа речей, веління природи) - природне право протистоїть у софістів помилковому, штучному, полісному законові (тобто позитивному праву); 4) розуміння софістами позитивного права як умовного, мінливого, тимчасового, залежного від волі законодавців; 5) сприйняття природного права як неписаних законів, однакових для громадян будь-якої країни; 6) рівність усіх людей за природою (однаковість природних потреб) [59; c.216].

Крім позитивних моментів, у філософсько-правовій творчості софістів, необхідно відзначити ряд слабких місць. Так, морально-правова філософія софістів, що доводить умовність існуючих у суспільстві моралі та правопорядку, підривала засади моральності й розхитувала правопорядок. А їхні логічні докази про відсутність абсолютних заборон і вседозволеність людини часто приводили їхніх послідовників до невиконання встановлених законів.

Починаючи з III ст. до н.е., коли старогрецькі держави втратили свою незалежність, в суспільній свідомості відбуваються глибокі зміни. Серед вільного населення наростають настрої безвихідності і аполітичності, посилюються релігійні пошуки. Теоретичні дослідження політики в цей період підміняються моралями індивідуалістичного толку (стоїцизм, школа Епікура) [56; c.119].

1.2. Основні представники політико-правової школи Софістів

Найбільш відомим серед софістів був Протагор, що народився в Абдерах між 491-481рр. і помер в кінці V ст. до н.е. Подорожуючи по всій Греції, він кілька разів зупинявся в Афінах, де мав величезний успіх. Його високо цінували політики (Перикл навіть доручив йому підготовку законопроектів для нової колонії у Фурії в 444р. до н.е.). "Антілогії" - його основний твір, про який відомо лише в переказах.

Базове положення Протагора аксіоматично: "людина є міра всіх речей в тому, що вони існують, і в тому, що вони не існують" (принцип людини-міри). Під мірою Протагор розумів якусь "норму думки", тоді як під речами - факти і досвід в цілому. Ця знаменита аксіома стала з часом чимось ніби "Magna charta", великою хартією західного релятивізму. Насправді, цим принципом Протагор піддав запереченню абсолютний критерій, що відрізняв буття від небуття, істину від брехні. Критерій - це тільки людина, індивідуум: "які окремі речі предстають переді мною, такі вони є для мене, якими перед тобою, такі вони для тебе". Вітер, що дме, наприклад, теплий або холодний? Відповідь у дусі Протагора повинна бути таким: "Кому холодно, він холодний, кому ні, теплий". А якщо так, то ні одне, ні інше не помилкове, все істинно (по-своєму вірно) [6; c.39].


 
 

Цікаве

Загрузка...