WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Школа софістів: уявлення про державу і право - Курсова робота

Школа софістів: уявлення про державу і право - Курсова робота

Навпаки, з іншої точки зору, закони є засобом узагальненої боротьби більшості слабких проти сильних осіб. "Рухомі побоюванням у відношенні до людей сильних, як би, маючи можливість переважати, вони не переважали насправді, укладачі законів оголошують, що користування силою ганебно і незаконно і що домагатися переважання злочинно", тоді як поза державним побутом, в природному стані, сильний переважає над слабким. "Таке походження і є суттю права. Воно є чимось середнім між самим кращим, вищим благом, коли людина може безкарно здійснювати все, що хоче, і самим гіршим, найбільшим злом, коли людина опиняється не в силах помститися за заподіяну їй шкоду".

Гіппій під законом розумів "те, що громадяни за загальною угодою написали, встановивши, що слід робити і від чого треба стримуватися". Антифонт прирівнював справедливість до виконання закону. Справедливість полягає в тому, щоб "не порушувати закони держави, в якій ти є громадянином". Розпорядження законів – результат угоди [26; c.133].

Джерела, що збереглися, показують, що деякі софісти використовували зіставлення законів і природи для критики існуючих полісних порядків. Закони, міркував Антифонт, штучні і довільні, тоді як в природі все відбувається само собою, з потреби. Елліни, почитавши знатних, поступають, немов варвари. "За природою ми всі в усіх відношеннях рівні, притому (однаково) і варвари, і елліни. Доречно звернути увагу на те, що у всіх людей потреби від природи однакові". Один з молодших софістів Алкідамант заявляв, що "бог зробив всіх вільними, природа нікого не зробила рабом".

Приведені вислови Антифонту і Алкідаманта є не що інше, як проста форма моральної критики привілеїв аристократії і вільних громадян. Було б помилкою вбачати тут щось більше – засудження рабства, визнання природних прав людини, рівність всіх людей і т.п. Політичній думці рабовласницької демократії не були відомі уявлення про загальну рівність. Не випадкове проголошення рівності еллінів і варварів у Антифонта є сусідами з висловом, де поняття "варвар" вжите як синонім людської низькості. Антифонт повторює тут поширені думки про перевагу грецької культури над варварським світом. "Природна рівність" софістів зовсім не виключала рабства згідно з "законом або розумовою перевагою".

Положення Алкідаманта, процитоване вище, містить не засудження рабства, а полемічний випад проти аристократичних теорій, в яких рабство обґрунтовувалося посиланнями на природу.

Заперечення варварства і рабства за природою було вигідне перш за все торговельно-промисловому прошарку, що складався з неповноправних громадян, метеків (іноземців), вільновідпущеників і ін. Не володіючи цивільними правами в полісах, вони добивалися для себе привілеїв, що витікали з "вільного народження", рівності з громадянами і можливості володіти рабами на "законних" підставах.

Уявлення про рабство за встановленням (згідно з "законом") розділялися широкими колами демократії і складали відмітну особливість виправдання ними рабства. Проте навіть Антифонт і Лікофрон визнавали і підтримували існування рабства.

Антифонт і Лікофрон підкреслювали, що людські закони можна порушити безкарно (адже злочинця можуть і не знайти), а ось порушника законів природи завжди чекає заслужена кара. Основна праця Антифонту називається "Однодумність", в ньому написано, що людина повинна жити переважно в державі, при цьому серед громадян повинна існувати однодумність в розумінні закону. При цьому право є гарантією особистих прав людини, які закріплюються і охороняються державою, так вважав Лікофрон. Він же заперечував нерівність людей за природою [32; c.117].

Горгій з Леонтії (483-375 до н.е.) відокремлює неписану справедливість (суть справ, загальний божий закон) від позитивного права, даного людьми. Горгій активно виступав проти війни, за мир, закликав еллінів припинити міжусобні війни і спільно боротися проти варварів. Найзнаменитіший учень Горгія - Ісократ. Про Горгія стало відомо з діалогу Платона "Горгій".

Гіппій (460-400 до н.е.) з Еліди. Гіппій особливо різко протиставляв природу (фюсіс) юридичному закону (номос). Закони природи - дійсне, природне право. Всі люди рівні між собою за природою, а не згідно із законом, підкреслював Гіппій. Природне право є справедливістю, позитивним законом, даним державою, суперечить їй, оскільки встановлює штучні вимоги. Позитивний закон суперечить людській природі, він позбавлений властивості необхідності, оскільки постійно змінюється. На відміну від позитивних, природні закони, на думку Гіппія (що в корені суперечить Протагору) однаково виконуються в будь-якій країні.

Антифонт (близько 400 до н.е.) і Лікофрон (який, мабуть, був сучасником Платона) розділяли зневагу Гіппія до позитивного закону, вважаючи, що таке право є продуктом звичайної людської домовленості. Антифонт стверджував, що розпорядження закону (на відміну від велінь природи) умовні і навіть ворожі природі людини.

Фразімах з Халкідону жив і творив в Стародавній Греції в другій половині V ст. до н.е. Фразімах був яскравим софістом молодшого покоління. Фразімах стверджував, що існує певний принцип владарювання: вигода сильного. Тому в кожній державі силу має той, хто стоїть у влади. Природно, що будь-яка влада, встановивши свої закони, оголошує їх справедливими. Піддані завжди роблять те, що угодно правителеві, оскільки сила у нього, підкреслює Фразімах. Він почав розробляти авторитарну концепцію закону.

Софіст Каллікл був прихильником аристократії, тобто правління кращих, був проти демократії. Каллікл вважав, що закони видають не сильні, а слабкі (демос), щоб обмежити і залякати сильних (аристократію) [15; c.202].

Право і права людини нерозривно зв'язані. У правах людини право персоніфікується, виявляє своє людське вимірювання. У них відображений особливий тип відносин між особою і суспільством, особою і державою. Верховенство права означає перш за все верховенство прав людини як основний і фундаментальний, системоутворюючий принцип правового суспільства і правової держави. Можна сказати, що права людини є необхідними умовами самого існування людини, її фізичного, соціального, духовного буття.

Історія права - це разом з тим історія формування і еволюції уявлень про права людини, тобто про того, хто саме в тій або іншій системі права, в ту або іншу епоху визнається як людина, що має права.

Теоретичне обґрунтування прав людини в кожну епоху припускає певний образ людини як істоти, здатної мати права, тобто що володіє правоздатністю і правосуб'єктністю. Тим самим права людини співвідносяться з історично обумовленою мірою людяності в людині, а юридична концепція людини виявляє свій загальногуманітарний сенс.

У античності суб'єктами прав вважалися тільки громадяни. Чужоземці і раби в категорію громадян не входили.

Старогрецькі філософи пояснювали здатність громадян мати права їх особливими якостями як вільних людей (тобто не рабів і не варварів), полісною (політичною) природою людини. Аристотель писав в "Політиці": "Людина за природою своєю є істотою політичною; тільки людина здібна до сприйняття таких понять, як добро і зло, справедливість і несправедливість і т.п." [22; c.179].

Поняття справедливості пов'язане з уявленням про державу, оскільки право, що служить виміром справедливості, є регульованою нормою політичного суспільства. Свобода мислилася як колективна (полісна свобода), а права людини виводилися з її громадянства.

Тим часом ще в епоху ранньої античної класики (V-IV ст. до н.е.) виявляються витоки природно-правового обґрунтування ідеї прав людини. Наприклад, у софіста Гіппія з Еліди можна знайти думку про неспівпадання природи і закону, природного права і позитивного права.

У числі софістів, наскільки можна судити, були супротивники рабства, що посилаються на те, що "за природою" у людей рівні потреби.

Проте вчення софістів, яке підриває основи правопорядку, в цілому не типове для античної культури з її ідеалами "золотої середини", заходи і гармонії у всьому. Не могло бути і мови про автономію людини по відношенню до природи як цілісності, що охоплює і людину, і поліс (держава), і космос в їх гармонійних відносинах. У цьому сенсі все право представало як право природне (природне), хоча законодавець і не завжди визнавався здатним виразити в законі природний порядок речей [35; c.90].

2.2. Ролі і місце політико-правового вчення софістів у політико-

правовій думці Давньої Греції. Історичне значення вчення

Софістів

Як у філософії і історії, так і в політиці греки були справжніми творцями-новаторами: політична теорія як така народжується саме в їх суспільстві, відповідно до успіхів їх державного життя, зусиль їх творчого розуму. При цьому корисно пам'ятати, що держава в Стародавній Греції сформувалася кінець кінцем як система вельми своєрідної соціально-політичної організації - цивільної міської общини, полісу, що вона і була у вузькому сенсі слова цим полісом і що теорія держави і права у греків з потреби повинна була бути теорією полісної держави і права. Навіть самі терміни, що зазначають у греків, а за їх прикладом і у нас теорію державного життя, проведені від цього корінного поняття: "політичне мистецтво", або "наука" (techne, або episteme politike), або, ще коротше, "політика" (politika) - від "поліс" (polis).

Loading...

 
 

Цікаве