WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Умови чинності (дійсності) підприємницького договору - Курсова робота

Умови чинності (дійсності) підприємницького договору - Курсова робота

Реферат

Умови чинності (дійсності) підприємницького договору

План

  1. Вступ

  2. Зміст правочину

  3. Умови дійсності правочину

  4. Література

Вступ

Для того щоб договір набрав юридичної сили, тобто породив передбачені у ньому наслідки, він має відповідати певним умовам (вимогам) щодо його дійсності. Оскільки договір є дво- або багатостороннім правочином, то умови його дійсності визначаються за загальними правилами щодо дійсності правочину.

У статті 203 ЦК сформульовані загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності (дійсності) правочину. Раніше, до прийняття ЦК 2003 р., умови дійсності угод виводились із норм цивільного законодавства доктринальним шляхом. Тепер ці загальні вимоги до чинності правочинів, у тому числі й договорів, зводяться до таких: 1) зміст договору не може суперечити положенням цього Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; 2) особа, яка вчиняє договір, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) волевиявлення учасника договору має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4) договір має укладатися у формі, встановленій законом; 5) договір має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; 6) договори, що вчиняються батьками (усиновлювачами), не можуть суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Важливим є також закріплення презумпції правомірності правочину (договору), тобто правочин вважається правомірним, якщо його недійсність прямо не випливає із закону або якщо він не визнаний судом недійсним (ст. 204 ЦК). У принципі зазначені у ст. 203 ЦК вимоги щодо дійсності (чинності) правочинів стосуються й дійсності підприємницьких (господарських) договорів.

Розглядаючи умови дійсності господарського договору, Ж.А. Білоус дійшла вірного висновку про те, що при розгляді питання щодо підстав та наслідків визнання господарських договорів недійсними необхідно керуватися положеннями, встановленими ЦК України щодо правочинів з урахуванням особливостей, передбачених ГК України, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів господарських договорів. Авторка обґрунтувала доцільність виділення таких умов дійсності господарських договорів: 1) умови, пов'язані з суб'єктним складом договору, — суб'єктивні, до яких належать: здатність суб'єктів господарювання до укладення господарських договорів; відповідність волі (волевиявленню) сторін та 2) умови, не пов'язані з суб'єктним складом договору, — об'єктивні: законність змісту господарських договорів; відповідність форми господарських договорів вимогам закону1. На жаль, у цьому переліку умов дійсності господарських договорів відсутня вказівка й на такі вимоги щодо дійсності правочину, як спрямованість договору на реальне настання правових наслідків, що ним обумовлені, та обов'язки батьків, усиновлювачів (а це стосується певною мірою й опікунів та піклувальників) при укладенні договорів не порушувати прав та інтересів їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей (частини 5 і 6 ст. 203 ЦК).

Зміст правочину

Відповідно до ч. 1 ст. 203 ЦК зміст правочину, а отже, і договору, не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ч. 1 ст. 628 ЦК). Як зазначено в ч. З ст. 6 ЦК, сторони в договорі можуть відступати від положень актів цивільного законодавства і врегульовувати свої відносини на власний розсуд. Але сторони в договорі не можуть відступати від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Оскільки при визначенні змісту договору сторони керуються не лише вимогами чинних нормативно-правових актів, а й звичаями ділового обороту (ст. 7 ЦК), слід було б доповнити ч. 1 ст. 628 ЦК словами "і звичаїв ділового обороту".

Відповідність змісту підприємницького договору нормам права є важливим правовим принципом, який слідує із сутності і призначення правового регулювання. В кінцевому рахунку йдеться про співмірність диспозитивних та імперативних засад у регулюванні відносин у сфері господарювання. Як вірно зазначає М.Б. Кукурудза, необхідність внесення публічної засади в договірне регулювання у сфері підприємництва шляхом прийняття імперативних норм виникає в разі необхідності захистити інтереси слабкої сторони в договорі, третіх осіб (перш за все, реальних чи потенційних кредиторів), а також захистити діючий в країні правопорядок та інші цінності, які мають особливе суспільне значення.

Хоч у законі (ч. 1 ст. 203 ЦК) і не розкривається сутність "моральних засад суспільства", яким має відповідати зміст правочину (договору), введення моральних критеріїв у тканину деяких цивільно-правових норм (п. 6 ч. 1 ст. З, ч. 4 ст. 13, ст. 23 ЦК та деякі інші) свідчить про посилення ролі моральних засад в регулюванні цивільних (зокрема договірних) відносин. Тому правочин, який суперечить моральним засадам суспільства, має вважатися нечинним, якщо ці моральні засади у прямій чи загальній формі знайшли своє нормативне закріплення, наприклад, як це передбачено у Конституції України, Законі України "Про захист суспільної моралі".

Недодержання стороною (сторонами) в момент укладення правочину (договору) вимог, які встановлені частинами 1—3, 5 і 6 ст. 203 ЦК, зокрема невідповідність змісту правочину вимогам Цивільного кодексу або інших актів цивільного законодавства, є підставою недійсності правочину. Недійсним є правочин, ящо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ст. 215 ЦК).

Сторони договору, який передбачений актами цивільного законодавства, мають право не тільки врегулювати свої відносини, які не врегульовані цими актами, а й відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд (частини 2 і 3 ст. 6 ЦК). Тому цілком прийнятною є позиція авторів, які вважають, що питання суперечності змісту правочину актам цивільного законодавства повинно вирішуватися з урахуванням вимог ч. З ст. 6 ЦК. При цьому необхідно виходити з того, що не є таким, що суперечить положенням актів цивільного законодавства договір (правочин), укладений з відступом від положень цих актів, якщо в цих актах прямо не встановлена заборона такого відступу або якщо така заборона не випливає зі змісту актів цивільного законодавства чи суті відносин між сторонами. Надаючи сторонам можливість відступити від положень актів цивільного законодавства, законодавець відповідно звузив і підстави для визнання недійсними договорів (правочинів).

У питанні про правові наслідки недійсності правочину Цивільний кодекс виходить із загального правила про те, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. Незалежно від того, як кваліфікувати недійсний правочин (нікчемний чи оспорюваний) — як "протиправний чи неправомірний правочин" або "правопорушення"1, він є юридичним фактом, з яким пов'язані певні юридичні наслідки, передбачені частинами 1 і 2 ст. 216 ЦК. Зокрема законом можуть бути встановлені особливі умови застосування зазначених наслідків або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів. Так, за статтями 230 і 231 ЦК у разі визнання судом недійсним правочину, вчиненого під впливом обману або насильства, винна сторона, яка застосувала обман, фізичний чи психічний тиск до другої, зобов'язана відшкодувати їй збитки у подвійному розмірі. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, — відшкодовувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодуванння. Якщо у зв'язку зі вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною (частини 1 і 2 ст. 216 ЦК).

Зазначені наслідки недійсності правочину застосовуються й до правочинів, що порушують публічний порядок. Відповідно до ст. 228 ЦК правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне за-володіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

У зв'язку з відсутністю законодавчого визначення поняття "публічний порядок" у літературі пропонується розглядати правочин, що порушує публічний порядок, як посягання на відповідні суспільні відносини: а) що закріплюють основи конституційного ладу; б) охороняють здоров'я населення; в) закріплюють та охороняють права й законні інтереси інших осіб; г) забезпечують оборону країни та безпеку держави. Проте й при такому розумінні правочину, що порушує публічний порядок, упущено його спрямованість на порушення майнових прав (знищення, пошкодження майна, незаконне заволодіння ним) фізичних, юридичних осіб, держави або інших суб'єктів права власності.

Loading...

 
 

Цікаве