WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Судова реформа в Росії та Білорусії - Курсова робота

Судова реформа в Росії та Білорусії - Курсова робота

Таким процесуальним формам відповідало й матеріальне право. Кримінальний кодекс РРФСР 1926 року, що діяв до 1960 року, дозволяв застосовувати його статті за аналогією - тобто у випадках, коли органи не могли знайти відповідному діянню статтю, вони застосовували норму, що передбачала "найбільш подібні по роду злочини". Приміром, людина упустила і розбила погруддя Сталіна. Оскільки в КК РРФСР такий злочин не згадувався, її обвинуватили в терористичному акті й засудили за замах на життя вождя.

Радянська наука виходила з генерального постулату про класову сутність кримінального права й заперечувала його "антинародний і реакційний зміст" із пріоритетом загальнолюдських цінностей у західних країнах. Звідси широко розповсюджене об'єктивне зобов'язання, тобто ігнорування основного принципу винної відповідальності. Люди засуджувались до кримінальних покарань за те, що були членами родини "ворога народу", потрапили в полон або перебували в окупації, за віднесені з колгоспного поля колоски або просто за запізнення на роботу. Це не закінчилося навіть після "подолання партією наслідків культу особистості Сталіна".

Одна із самих ганебних сторінок радянського правосуддя пов'язана зі справою Рокотова й Файбишенко, арештованих за обвинуваченням в операціях з валютою й засуджених до п'яти років позбавлення волі (максимальному покаранню, передбаченому відповідною статтею КК РРФСР). Довідавшись про настільки м'яке покарання, Н. Хрущов велів змінити закон. Президія Верховної Ради СРСР ввела страту за валютні злочини. Всупереч загальновизнаному принципу кримінального права про відсутність зворотної сили закону, що підсилює покарання, Генеральний прокурор виніс протест на "м'який" вирок, що був задоволений Верховним Судом. Рокотова й Файбишенко присудили до страти й розстріляли.

Суд був слухняним провідником чергових кампаній, що проводились партією, будь то боротьба з пияцтвом і алкоголізмом або комплектування будівництв об'єктів хімічної промисловості дешевою робочою силою. Такий суд не мав потребу в точному проходженні того, що в усьому світі називають належною правовою процедурою. Радянський народний суд цілком міг обходитися без участі прокурора (і зараз прокурори не підтримують обвинувачення більш ніж по 40 % кримінальних справ, розглянутих судами) і захисника (близько 20 % кримінальних справ) [2, 124].

Дотепер у суддів існує вираження "витягати справу за прокурора". Судді зараховують обвинувальний висновок, проводять допити, мають право за власною ініціативою зажадати додаткові докази, тобто беруть активну участь у встановленні істини в справі. Але суддя психологічно не в змозі, виконуючи за прокурора або разом з ним функцію обвинувачення, залишатися об'єктивним, прислухатися до доводів захисту й незалежно оцінювати докази. Примітно, що багато суддів пишуть вироки до завершення процесу.

Тому винесення виправдувальних вироків у практиці радянських, а нині російських судів - рідкісний виняток (менш 1 %, хоча в царській Росії суди виносили приблизно 40 % виправдувальних вироків). Судді як і раніше виходять із виразу, що "органи" не помиляються. І це при тому, що навіть керівники правоохоронних органів не заперечують про погану якість попереднього слідства (позначається низький професійний рівень слідчих: вищу юридичну освіту мають менш 40 % слідчих МВС). Важко визначити число безневинних людей, засуджених радянськими суддями, у тому числі до страти. Ці факти замовчувалися. Надбанням громадськості вони ставали тільки тоді, коли сховати їх було неможливо.

Більше 10 чоловік засуджені за злочини, які скоїв Чикатило. Декількох невинних розстріляли за аналогічні злочини, скоєні сексуальними маніяками в Іркутській області й Білорусії. Один з безвинно страчених по "вітебській справі" спочатку заперечував свою провину, а "щиросерде" визнання дав після того, як оперативний співробітник міліції при обшуку підкинув йому в сарай фотографію вбитої дівчини. Той, видимо, керувався міркуванням "злодій повинен сидіти у в'язниці", бажав допомогти правосуддю, а заодно й відсоток розкривання злочинів підвищити. Тут уже не до дотримання процесуальних формальностей.

Парадокс у тому, що правоохоронні органи, незважаючи на свої практично необмежені повноваження, діють неефективно. Вони не справляються із завданням кримінальної юстиції - захистом суспільства від злочинних зазіхань. І справа не тільки в зростанні кількості зареєстрованих злочинів і зниженні відсотка їхнього розкривання (співробітники міліції досконало володіють мистецтвом знижувати перше й підвищувати друге), а в низькому рівні довіри населення до тих, хто покликаний його захищати. До 40 % потерпілих не звертаються із заявами в міліцію або прокуратуру, не бачачи в цьому смислу [3, 115].

2. Сучасна судова реформа в Росії:

а) початок реформування;

Перші боязкі спроби реформувати радянську судову систему були початі в часи перебудови. Верховна Рада СРСР прийняла виправлення до Конституції, що підвищили незалежність судів. Строк обрання суддів збільшився з 5 до 10 років. Їх стали обирати Ради народних депутатів більш високого рівня (наприклад, районні судді - обласними Радами).

Закон "Про статус суддів у Російській Федерації" від 26 червня 1992 року забороняв карати суддів за рішення (якщо вони не були протизаконними або упередженими), скасовані згодом судом більш високої інстанції. Верховна Рада ухвалила рішення щодо створення суду присяжних, що, однак, залишилося на папері, положення не змінилося.

Прихильники судової реформи розуміли безперспективність окремих, не зв'язаних між собою спроб корегування законодавства, що діяло, і те, що вкорінені відомчі інтереси будуть гальмувати реформування судової системи й правоохоронних органів. Потрібна була концепція судової реформи. Восени 1991 року її представив у Верховну Раду РРФСР Президент.

Концепція запропонувала план реформування прокуратури, слідчого апарата, адвокатури, Міністерства юстиції, корінні зміни в кримінально-процесуальному законодавстві (організація змагального процесу, встановлення паритету між обвинуваченням і захистом, введення більш високих стандартів для встановлення допустимості доказів і судового контролю за попереднім слідством, включаючи судове санкціонування затримання, взяття під варту й вторгнення в приватне життя) [4, 126].

Для реалізації основного завдання - зробити судову владу впливовою силою, незалежною від виконавчої й законодавчої влади - було реанімовано суд присяжних, що складається з головуючого судді й 12 присяжних засідателів. Будь-якому обвинувачуваному в здійсненні злочину, покарання за яке перевищує рік позбавлення волі, надавалося право бути судженим судом присяжних. Аналогічно сторонам по цивільній справі давалося право направити на розгляд суду присяжних позов на суму, що перевищувала встановлену законом межу. Коротше кажучи, пропонувалося створити більш складну судову систему в порівнянні із тією, що діяла.

Перші практичні кроки реформи були зроблені вже в липні 1991 року із прийняттям Законів "Про Конституційний Суд РРФСР" і "Про арбітражний суд". Ті, які діяли до того часу, державні арбітражі були по суті адміністративними органами, які не стільки вирішували економічні суперечки, а скільки "зміцнювали" планову державну дисципліну. Їх замінили арбітражні суди, у сферу дії яких потрапили майже всі господарські справи, причому підприємства одержали право заперечувати рішення державних органів у сфері економіки.

Створення Конституційного Суду (КС) стало безпрецедентним явищем для Росії. Радянські суди ніколи не мали повноважень по перевірці законів або підзаконних актів на відповідність їх Конституції, через що конституційні права громадян залишалися порожньою декларацією. Розроблений по європейських зразках Закон передбачив незмінюваність суддів КС, їхню не підзвітність нікому, заборону займатися політичною діяльністю й працювати за сумісництвом. Їхнє головне завдання - визначати конституційність міжнародних договорів Росії, федерального законодавства, законодавства суб'єктів Федерації й правозастосовної практики. Судді повинні керуватися винятково Конституцією, а не рішеннями законодавчої й виконавчої влади [5, 200].

Конституція РРФСР 1978 року із численними виправленнями виявилася суперечливим документом. Наприклад, стаття 1 проголошувала принцип поділу влади як непохитну основу конституційного ладу, а стаття 104 наділяла з'їзд народних депутатів правом вирішувати будь-які питання, віднесені до ведення Федерації. Абсурдність цього положення видна хоча б з того, що з'їзд не міг ухвалити рішення щодо кримінальної або цивільної справи, хоча це віднесено до ведення Федерації. КС так і не зумів вибратися із цього протиріччя й стати незалежним арбітром у цьому конфлікті між законодавчою й виконавчою галузями влади. Він втратив залишки об'єктивності й неупередженості, коли в березні 1993 року після заклику Президента РФ до загальнонаціонального референдуму голова КС ще до початку слухань привселюдно оголосив про свою позицію в справі, що категорично заборонялося законом, а засідання суду проводилося без розгляду документів, по яких треба було прийняти рішення.

Loading...

 
 

Цікаве