WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Стародавні держави і право на території України - Курсова робота

Стародавні держави і право на території України - Курсова робота

За формою правління Галицько-Волинське князівство нагадувало феодальну монархію з яскраво вираженими олігархічними тенденціями.

Віче не відігравало великої ролі у політичному житті князівства, не мало чітко визначеної компетенції і порядку скликання. Спроби Данила Галицького скликати його у 1231 і 1235 рр. і знайти в нього підтримку для боротьби з боярством виявилися марними.

Князівські з'їзди (снеми). На них укладалися різні угоди, підписувалися договори про мир. Рішення снемів мали рекомендаційний характер.

У Галицько-Волинському князівстві поширилася двірцево-вотчинна система управління. Особи, які займали посади двірцево-вотчинних слуг у князівському домені, одночасно виконували функції управління в межах держави. Провідне місце займав двірський або дворецький, який завідував князівським палацом, іноді заступав князя в управлінні, війську, суді. Канцлер (печатник) – охоронець печатки, автор текстів князівських указів. Відав канцелярією, виконував дипломатичні і військові доручення князя. Стольник стежив за своєчасним надходженням доходів. Ловчий відав полюванням на звірів. Конюший обслуговував князівську кінноту.

Судові функції виконували княжі тіуни і посадники. Їм допомагали вірники, мечники, отроки.

Місцеве управління

Територія поділялася не на уділи, а на воєводства і волості, якими керували відповідно воєвода, волоститель, що призначалися князем з місцевих бояр. Їм належала адміністративна і судова влади, підпорядковувалося військо в межах своїх повноважень. Місцеве управління базувалося на системі "кормлінь".

У містах управляли тіуни і посадники, яких призначав князь, на селі – старости. У першій половині ХІV ст. поширюється магдебурзьке право. Окремі міста мали власне самоуправління й окремий суд.

Військо складалося з воїв – ополчення із смердів, дружини, бояр та їхніх загонів, іноді – з найманого війська (угорці, кочовики).

У Галицько-Волинському князівстві в цілому поширювалася система права Київської Русі. Але відбулися і деякі зміни у законодавстві. Вони були пов'язані з розширенням кола об'єктів феодальної власності, що охоронялася законом; з необхідністю відтворення в праві соціального становища певних верств суспільства; зі зміцненням основ права-привілею; посиленням у законодавстві місцевих особливостей. Окрім давньоруських джерел права, у Галицько-Волинському князівстві застосовувалися й інші нормативно-правові акти.

Джерела права

Звичаєве право. Воно зберегло свою силу і після монголо-татарської навали і регулювало такі норми, як порядок здійснення кровної помсти, присяги, ордалії.

"Руська правда". У Галицько-Волинському князівстві продовжували діяти норми "Руської Правди", які регулювали питання права власності на землю і майно, укладання угод та договорів.

Князівське законодавство. Залишилося небагато пам'яток права цього періоду. Найбільш відомі 4 пам'ятки права, що збереглися.

Грамота Івана Ростиславовича Берладника (1134). Вона містить відомості про зв'язки місцевих купців з болгарськими, чеськими, угорськими купцями. Регламентувала правове становище (пільги) деяких іноземців під час їх перебування на землях Русі.

Рукописання (або заповіт) князя Володимира Васильовича (1287). Воно свідчило про існування права успадкування феодального володіння, порядок передачі князями права експлуатації феодально залежного населення, розкривало систему управління селами і містами. Наведено приклади такого способу придбання землеволодінь, як купівля землі.

Уставна грамота князя Мстислава Романовича (1289). Вона дає уявлення про розмір та форми феодальних повинностей міського населення на користь князя.

Юридичні документи ХІV ст. – грамоти, договори, доручення. Вони свідчили про впорядкування окремих інститутів права власності і зобов'язального права. У них визначалися правила дарування нерухомості (землі, садиби, млина). У князівстві були поширені договори купівлі-продажу рухомого майна, обміну, заповіту, позики.

Окремі відомості про правову систему князівства збереглися у літописах. Це – міжнародні договори, законодавча діяльність князів, норми кримінального права. З'являється і такий вид злочину, як змова проти князівської влади. Розширюється і коло покарань. Застосовуються смертна кара для феодалів і залежних селян, конфіскація майна, вигнання з країни, тюремне ув'язнення.

Є припущення, що існував збірник постанов Галицько-Волинського князівства.

Магдебурзьке право. У багатьох містах князівства завжди було чимало іноземців, які займалися торгівлею. Поступово їм надавалися привілеї.

Наприкінці ХІІІ – на початку ХІV ст. на українських землях запроваджується Магдебурзьке право. Воно було обмежене. Його отримували переважно іноземці, які не підлягали юрисдикції місцевої адміністрації. Православне населення позбавлялося права брати участь у діяльності органів самоврядування, займатися ремеслами. Тому воно чинило опір впровадженню Магдебурзького права. Першими це право отримали такі міста, як Володимир-Волинський (1324), Сянок (1339), Львів (1352).

Церковне законодавство. Це річні церковні постанови і устави. Ними регулювалися шлюбно-сімейні відносини, правопорушення проти моралі, неправомірні дії духовенства і церковних людей тощо.

Судочинство

Суд не був відокремлений від адміністрації. Судові функції виконували: князь, Боярська рада, воєводи, волостителі, церква. Право суду над залежними селянами здобувають великі землевласники.

Отже, з розпадом Київської Русі традиції державотворення не переривалися. Вони яскраво виявилися у Галицько-Волинському князівстві, яке об'єднувало понад 90% української території. Воно не тільки продовжило державницьку традицію Давньоруської держави, але й досягло значного політичного, економічного, культурного розвитку, вийшовши на передові позиції серед країн Східної Європи.

Литовсько-руська держава (XIV-XVI ст.)

Внаслідок занепаду Галицькo-Волинського князівства, зумовленого васальною залежністю від Золотої Орди, суперечками між князем і боярами, над південно-західними землями Русі нависла загроза втручання в їх справи з боку сусідів – Польщі, Угорщини, Литви, Молдови і Золотої Орди.

Успішні походи короля Казимира ІІІ завершилися підпорядкуванням в середині ХІV ст. Галичини і Холмщини, а 1387 р. їх остаточно включено до Польщі.

У 50-х роках ХІV ст. розпочалося просування литовців на Волинь і Подніпров'я. На початку 60-х років ХІV ст. до Литви були приєднані Київське, Чернігівське, Переяславське князівства, а після перемоги під Синіми Водами (1362) і Поділля.

З приєднанням колишніх земель Київської Русі Литовське князівство перетворилося на велику державу. Майже 90% населення становили українці, білоруси, росіяни; 80% території – українські, білоруські й російські землі.

Ці землі були приєднані мирним шляхом.

Руські землі зберегли свою автономію. Великий князь Литовський зобов'язувався боронити землю, а удільні князі і бояри – служити великому князю. На чолі великих князівств стояли переважно представники литовських князів (сини, племінники Ольгерда), у невеликих удільних князівствах – українські князі, нащадки Володимира Великого.

На місцях залишалися старі органи влади. Литовці додержувалися правила: "Ми старину не рушимо, а новини не вводимо".

Православ'я зберігало статус державної релігії. "Руська Правда" тривалий час була головним джерелом права у Великому князівстві Литовському. Прийнятий у XVI ст. Литовський статут був написаний руською мовою.

Тобто в межах литовсько-руського об'єднання українські землі зберігали важливі елементи державності: територію, органи управління, військо, фінанси, судову систему тощо. Були збережені місцеві порядки, культура, звичаї, традиції державного життя. До того ж литовські князі вели боротьбу проти зовнішніх ворогів. Литовське князівство поступово перетворюється на Литовсько-Руську державу з офіційною назвою Велике князівство Литовське, Руське і Жемойтське.

В історії державного розвитку Великого князівства Литовського виділяють такі періоди: федеративно-князівський (до початку ХV ст.), федеративно-земський (до початку ХVI ст.) та єдинодержавний (XVI ст.).

Взаємовплив литовських і руських етнічних елементів спостерігався у різних галузях життя: суспільно-політичній, урядово-адміністративній, духовній, культурно-побутовій, звичаєво-правовій тощо.

Крім того, князь Ольгерд (1345-1377) ще у другій половині XІV ст. розпочав збирання руських земель під владою Литви, тоді як московські князі проголосили таку політику лише у ХV ст.

Loading...

 
 

Цікаве