WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Стародавні держави і право на території України - Курсова робота

Стародавні держави і право на території України - Курсова робота

На Русі існували такі форми земельної власності:

князівський домен;

боярська вотчина;

монастирська вотчина;

особиста вотчина церковних ієрархів;

земля громади;

індивідуально-сімейна земельна ділянка;

незаселені вільні (державні) землі.

Чіткого визначення права власності у "Руській Правді" немає. Але із ст.13 і 14 Короткої редакції випливає, що право власності і право володіння розрізнялися. Вони передбачали повернення своєї власності, що перебувала у володінні іншої особи. Пізніше ця норма була доповнена ст.44 Розширеної редакції. Передбачалося не тільки повернення майна власнику, але і сплата компенсації за користування нею.

Якщо у "Правді Ярослава" об'єктом права власності було рухоме майно (кінь, зброя, одяг), то у "Правді Ярославичів" – нерухоме майно (земля).

Розвиток приватної власності сприяв і поширенню зобов'язального права. Існували такі види зобов'язань:

зобов'язання за нанесення шкоди. Передбачалося повне відшкодування. Особа, яка пошкодила речі іншої особи, повинна була повністю відшкодувати вартість речі.

Зобов'язання за договором.

На Русі були відомі такі види договорів:

Договір обміну.

Договір купівлі-продажу. Укладався при свідках чи митнику. Договори щодо нерухомого майна укладалися у письмовій формі (купчі) за участю одночасно свідків і митника.

Договір поклажі – це передача власних речей комусь для зберігання. Укладався без свідків.

Договір позики – кредитні операції з грішми, продуктами, речами. Укладався при свідках.

Договір особистого найму.

У "Руській Правді" існував цілий устав про банкрутства. Банкрутства були з вини позичальника, за якими передбачалися відстрочка сплати боргу або продаж у рабство, а також без вини позичальника, коли боржнику надавалася відстрочка сплати боргу.

З розвитком приватної власності виникло і спадкове право. Воно забезпечувало процес накопичення майна і землі та передачу їх у спадок. Вже у договорах Русі з Візантією Х ст. розрізняли спадкування за заповітом і за законом. Такі норми містила і "Руська Правда". За законом родове майно могли спадкувати лише сини. Батьківський двір без розподілу переходив до молодшого сина. Доньки спадкоємцями не вважалися. Якщо у померлого не було синів, тоді його майно успадковували брати. Майно бояр і дружинників, які не мали синів, успадковували доньки. Пізніше це право поширювалося на біле духовенство і ремісників. Згодом Розширена редакція "Руської Правди" передбачала, що майно померлого смерда, в якого не було синів, могло переходити у власність князя, а дочки від батьківського спадку отримували невелику частку для прожиття.

До досягнення повноліття спадкоємців спадком розпоряджалася їхня мати. Вдова отримувала частку майна від чоловічого спадку, а також своє материнське майно, якими вона розпоряджалася на свій розсуд. Проте заповідати це майно могла лише своїм дітям. Якщо вдова одружувалася вдруге, то з найближчих родичів призначався опікун, який користувався з прибутків з майна підопічного. З досягненням повноліття спадкоємцями опікун мав повернути належне їм майно.

Сімейно-шлюбні відносини регулювалися спочатку правовими звичаями, потім виключно церквою.

Правовими звичаями на Русі регулювалися порядок укладання шлюбу, правовий статус подружжя (після шлюбу дружина віддавалася під владу чоловіка як глави сім'ї), припинення шлюбу, покарання за згвалтування жінки.

З прийняттям християнства передбачалося суворе покарання за позашлюбні зв'язки, заборона мати кількох дружин, каралися розпуста, зґвалтування, співжиття з сестрами, братами, чорницями, куми з кумом тощо. Проте за такі порушення застосовувалися штрафи. Шлюбний вік для нареченого наступав з 15 років, а для нареченої – з 13-літнього віку. Більше двох разів одружуватися не дозволялося.

Приводом для розлучення були "порча", неможливість мати дітей, якщо чоловік бив і калічив дружину, ставився до неї нешанобливо, нездатен був забезпечити сім'ю. Розірвати шлюб і створити нову сім'ю могла лише заможна людина, оскільки чоловік повинен був сплатити велику матеріальну компенсацію і штраф церкві.

Кримінальне право. Злочин на Русі називався "обідою" – тобто діяння, наслідком якого є заподіяна шкода (вчинене "зло"). Спочатку обіда означала будь-яке нанесення матеріальних чи моральних збитків, пізніше – будь-яке порушення закону.

Об'єкт злочину – влада князя, особа, майно, а з ХІ ст. – ще й церква, суспільний мир.

Суб'єкт злочину – всі вільні люди, незалежно від соціального походження. За дії холопа (раба) відповідав його власник.

Суб'єктивна сторона складу злочину. Розрізнялися вбивство навмисне чи з необережності, банкрутство з вини чи без вини позичальника.

Встановлювалося поняття неосудності за віком і станом здоров'я (діти, психічно хворі, каліки), поняття обставин, які включали протиправність діяння. У Х ст. такими обставинами були неспроможність у майновому стані особи, стан необхідної оборони, ХІ-ХІІІ ст. додавалися стан афекту, визначення межі застосування необхідної оборони. Розвивалися поняття стадії вчинення злочину (замах на злочин і закінчений злочин), співучасників злочину (зі складу учасників злочину виділяють пособників і підмовників).

"Руська Правда" визнавала такі види злочинів:

Злочини проти життя. Найтяжчим серед них було вбивство.

Злочини проти здоров'я. Це – нанесення ран, ушкоджень, побоїв.

Злочини проти честі. Йдеться про образу фізичною дією – удар невийнятим з піхов мечем, батогом, долонею, посягання на бороду чи вуса чоловіка.

Майнові злочини. Це – крадіжка, пограбування, розбійний напад з метою оволодінням майном, підпал рухомого і нерухомого майна.

Злочини проти шлюбу, сім'ї і моралі. До них відносили шлюб між родичами, двоєжонство тощо.

Злочини, що підлягали суду князя чи спільному суду князя і церкви. Це – викрадення нареченої, зґвалтування, підпал церковних будівель тощо.

Злочини проти держави. Йдеться про заколот, повстання проти князя.

Система покарань на Русі була досить простою і порівняно м'якою. У Х ст. метою покарань були відшкодування збитків потерпілому або його сім'ї, відплата злочинцю та попередження злочинної діяльності, в ХІ-ХІІ ст. додаються спокутування гріхів, поповнення державної скарбниці, захист прав суспільства, держави, церкви, особи і сім'ї. Проте зникає така мета покарання, як відплата злочинцю (помста).

Види покарань:

Кровна помста. Коротка редакція "Руської Правди" визнавала можливість кровної помсти. Але у разі відсутності месників або небажання родичів потерпілого мстити встановлювалася грошова компенсація. Такий вид покарань застосовувався лише за вбивство і нанесення тяжких ран та сильних побоїв. За Ярославичів кровну помсту скасували.

Потік і пограбування. Це вища міра покарання, що передбачала вигнання злочинця з общини, перетворення членів його родини на рабів і конфіскацію належного йому майна. Застосовувалася за вбивство в розбої, підпал будинку, повторне конокрадство.

Віра – грошове стягнення за вбивство у розмірі 40 гривень. Розрізняли подвійну віру (80 гривень), напіввіру (20 гривень за вбивство чи нанесення каліцтва жінці), дику віру (сплачувалася членами общини у разі відмови або неможливості общини видати злочинця).

Продаж – штраф, що йшов до скарбниці князя.

Урок – грошова компенсація потерпілому від злочинців.

Головщина – грошове стягнення на користь сім'ї чи родичів убитого.

Судовий процес на Русі називався "тяжба". Сторонами виступали як юридичні (церква, верв), так і фізичні особи. Не могли бути свідками жінки і закупи. Процесуальні сторони називалися істцями, сутяжниками чи супротивниками.

Судовий процес розпочинав потерпілий. Він самостійно домовлявся зі своїм супротивником щодо передачі спору до суду або ж від імені останнього передавав виклик. В обох випадках неявка до суду тягнула за собою заочний вирок. За необхідності підсудного могли доставити до суду силою. Суд виконував лише роль посередника.

Судовий процес мав обвинувачувально-змагальний характер.

Способами знаходження відповідача були:

заклич (заява позивача, що оголошувалася на торжищі з описом вкраденої речі);

звід (у разі знаходження речі протягом 3 днів, виявлення її в іншому місті або відмови звинувачуваного у недобросовісності вчинку позивач звертався до нинішнього власника речі зі словами "іди на звід і скажи де взяв");

гоніння сліду (пошук злочинця, не спійманого на місці злочину, по залишених слідах).

Види судових доказів:

Власне зізнання. Незаперечний доказ, після якого розгляд справи вважався завершеним.

Речові докази. Йдеться про сліди побоїв, знайдені вкрадені речі, перебування трупа на території верви.

Свідки. Це – свідчення видоків, тобто очевидців злочину, та послухів – гарантів доброї волі однієї чи іншої сторони судового процесу.

Loading...

 
 

Цікаве