WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Стародавні держави і право на території України - Курсова робота

Стародавні держави і право на території України - Курсова робота

Проте в останній чверті ХIV ст. відбулися події, які суттєво вплинули на розвиток Литовсько-Руської держави. Після Куликовської битви 1380 р. послаблюється залежність Московського князівства від Золотої Орди. Внаслідок загрози з боку Тевтонського ордену і Московської держави розпочався процес зближення Литви і Польщі.

Головні етапи створення польсько-литовського союзу:

Кревська унія 1385 р.

Великий князь литовський Ягайло, одружившись з польською королевою Ядвігою, став польським королем. Литва мала прийняти католицизм, віддати казну Польщі, заплатити 200 тис. форинтів австрійському королю за відмову від Ядвіги, приєднати до Польщі литовські і руські землі. Це зміцнило Польщу. У 1387 р. Галичина остаточно була визнана територією Польського королівства. Серед литовської еліти виникла опозиція до Ягайла. Її підтримали українсько-білоруські князі. Очолив опозицію Вітовт. Невдовзі унія була скасована. Вітовт домігся відновлення самостійності князівства. Ягайло затвердив Вітовта довічним Великим князем Литовським.

Городельська унія 1413 р.

Після поразки військ Вітовта на р.Ворскла 1399 р., литовсько-московської війни (1406-1408 рр.), переходу частини українських князів на бік Москви знов посилився процес об'єднання Литви і Польщі. За новою унією урівнялися в правах польська і литовська шляхта. Обидві держави зберігали свій суверенітет. Однак Литва опинилася у васальній залежності від Польщі, оскільки обрання князя литовського контролювалося і затверджувалося польським королем. Але авторитет Литви і Вітовта на міжнародній арені зріс.

Саме за Вітовта розпочався процес ліквідації автономії українських земель. Протягом першої половини ХV ст. було скасовано автономний устрій. Замість князів на місцях почали правити намісники великого князя. Волинь, Київщина і Поділля перетворилися на воєводства, що підлягали безпосередньо великому князю. Посади воєвод і старост обіймали місцеві феодали, призначені князем.

Люблінська унія 1569 р.

Корона Польська і Велике князівство Литовське об'єдналися в єдину державу – Річ Посполиту. Всього між Польщею і Литвою було укладено близько десяти уній. Але Люблінською унією завершився тривалий процес об'єднання цих двох держав. Більш детально про Люблінську унію дивіться нижче.

У структурі суспільства можна виділити такі групи:

Князі. Представники цієї категорії обіймали вищі посади місцевої адміністрації – воєвод, старост, каштелянів. Вони були різного походження. Так, князями з династії Гедиміновичів були Вишневецькі, Сангушки, Олельковичі, Острозькі, Чорторийські, Руженські та інші; Рюриковичів – Курбські, Лукомські, Кропотки, Четвертинські, Масальські, Оболенські, Сокольські, Пронські та інші; нащадки литовських удільних князів – Гольшанські, Ямонтовичі, тюркського походження – Глинські (Путивльські), Половці, Яголдаї, Темрюки, князі невстановленого походження – Капуста, Смаги, Козекі, Деревинські, Подгорські та інші.

Князям на українських землях належало близько 10% приватного земельного фонду. Головний елемент князівського права – суверенність землеволодіння. Князь мав право оголошувати власні розпорядження, жалувані грамоти, надавати землі своїм підлеглим, встановлювати повинності (незалежно від держави), право суду над підданими. Він – повний сюзерен свого володіння, з яким він міг вийти зі складу держави. Так, Бельські, Одоєвські, Трубецькі перейшли до Московського князя. Це могли собі дозволити лише династичні князі, а не служилі.

Пани (магнати) – своєрідна аристократія. Слово походить від чеського "пан" – вищий світський або церковний феодал. Пани були двох категорій:

пани радні – члени великокнязівської ради;

пани хоруговні – мали своє військо і виводили його на війну під власними знаменами ( війська країни – це воїни панів хоруговних).

Головними ознаками панів були давність роду, отчинне (вотчинне) землеволодіння (невід'ємна власність роду, що передавалася у спадок). Проте було чимало і вислуг-кормлінь.

У ХV-ХVІ ст. за етнічним складом пани Київщини і Брацлавщини поділялися так:

50% – місцевий руський елемент;

30% – тюркський (Балагура, Хлус, Шепіль, Калантай, Булгак, Кожан, Долмат, Шемет, Чечель). Вітовт осаджував (дозволяв оселятися на місцевих землях за умови визнання влади князя) татар або приєднував приграничні території, які були улусами хана, визначаючи за татарами їхні права феодала. Курщина, Путивльщина – тьма Яголдая, який прийняв зверхність литовського князя;

10% – волинський;

решта – литовсько-білорусько-молдавсько-російський елемент.

Панам належало приблизно 30% приватного земельного фонду держави. Представники цього стану обіймали нижчі урядові посади – ключників, городничих, мостовничих, хорунжих. Пани підлягали виключно юрисдикції великого князя.

Після земських реформ 1564-1566 рр. титул пан став приналежністю кожного шляхтича. Головні обов'язки: участь у військовому поході (військова повинність), направа укріплень (замкова повинність), зведення мостів (мостова повинність).

Шляхта (зем'яни) – верства (приблизно 2,5% від усього населення), що сиділа на землях, отриманих за військову службу. Основна маса постійного війська. Вона приводила з собою у військо своїх людей. У складі шляхти були українці, білоруси (Служки, Полози), литовці (Недригайли, Пашути), молдавани (Балики, Бринзи), угорці (Волощини), росіяни (Образцови, Московіти, Позняки, Грязні, Болотовичі). Виконували військову і прикордонну службу, канцелярські функції. Користувалися привілеями: звільнялися від сплати податків, не підлягали місцевій адміністрації. Це не була замкнена верства. До неї за певних обставин могли долучатися селяни, міщани, священики.

Путні бояри, або панцирні слуги, – службовці, які виконували різні повинності – поштову, подорожну. За це отримували від уряду королівщини (державні села). Вони служили у війську персонально і виконували допоміжну функцію. Між козаками, боярами, панцирними слугами на прикордонні різниця у статусі була невелика.

Духовенство (православне і католицьке). Це – священики та їх родини. Вони підлягали суду єпископа. Духовенство поділялося на біле і чорне. Церковні посади були спадковими. Церкви та монастирі володіли селами, маєтками, містами. Їх засновували князі, пани, шляхта, міщани, селяни. Церква справляла великий вплив на мораль, культуру, освіту місцевого населення. За привілеєм 1387 р. католицьке духовенство звільнялося від податків, пізніше мало своє представництво у Пани-Раді.

Козаки. Про них йтиметься у наступних лекціях.

Селянство – антипод шляхти. Чим більше шляхта здобувала прав, тим більше втрачали селяни. Селяни поділялися на вільних (смерди), напіввільних (закупи), невільних – холопи, раби, отчичі (кріпаки). Проте усі були феодально залежними.

Вільні селяни мали земельні наділи, господарство і повну правоздатність. За вбивство селянина передбачалося покарання, як за і вбивство дрібного шляхтича.

Селяни були об'єднані у громади, очолювані старостою (отаманом). При старості існувала рада (обиралася на 1 рік). Староста і члени ради здійснювали копний (громадський) суд. Мешкали селяни "дворищами" (кілька хат), які очолював голова. Дворище – одиниця оподаткування. Декілька дворищ складали село, а кілька сел – волость.

З ХVІ ст. селянську землю почали вважати державною або панською. Селянам заборонялося продавати свої наділи. Юридично це було закріплено у 1557 р. "Уставою на волоки". Згідно з нею встановлювався розмір волоки (приблизно 17-21 дес. на дворище), а решта землі віддавалася шляхті, яка на цих землях засновувала фільварки, обмежувалося право переходу селян, встановлювалася низка повинностей на користь держави та шляхти (чинш, панщина), усі землевласники одержали право суду над селянами. Лише тяжкі злочини (розбій, покалічення шляхтича тощо) залишалися у компетенції державних суддів. Втрачається роль громади. Кріпацтво у Галичині запровадили у ХV ст., Великому князівстві Литовському – у ХVІ ст.

Єдине, що залишилося від свободи селянина, – це те, що його не можна було продати без землі та безкарно вбити.

За характером виконання повинностей селяни поділялися на 3 категорії:

Тяглові, які відробляли панщину, спочатку 8-10 днів на рік, а потім – 2-4 дні на тиждень. Сплачували державі податок (подимщина, поголовщина, воловщина).

Чиншові, які платили чинш (податок натурою – медом, зерном, шкірою).

Ремісники і службові (путні) селяни – колісники, пекарі. Об'єднувалися у сотні. Жили біля замків й обслуговували їх.

Міське населення. Воно було організоване за німецьким зразком. Існував поділ на корпорації, в яких привілейоване становище мало купецтво, лихварі, реміснича верхівка, магістратські чиновники. Значну кількість міщан становили середні торговці, власники промислів, бюргерство (поспільство). Усі категорії міського населення об'єднувалися у цехи з власним статутом, судом і цехмістром на чолі. До міських низів належали дрібні торговці та ремісники, підмайстри, учні, слуги, наймити, позацехові ремісники ("партачі"), декласовані елементи.

Loading...

 
 

Цікаве