WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Справи з іноземним елементом: який суд вирішуватиме спір - Курсова робота

Справи з іноземним елементом: який суд вирішуватиме спір - Курсова робота

Місцеві господарські суди вправі вирішувати спори і у тих випадках, коли міжнародним договором передбачено можливість укладення письмової пророгаційної угоди між суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності України та іноземним суб'єктом господарської діяльності (угода про договірну підсудність). Нагадаємо, що прикладом такого міжнародного договору є Угода про порядок вирішення спорів, пов'язаних зі здійсненням господарської діяльності, укладена 20.03.1992 державами-учасницями СНД у м. Києві (Київська Угода). Згідно з п. 2 ст. 4 цієї Угоди сторони можуть домовитись про передачу спору на вирішення компетентного суду будь-якої держави, що підписала Угоду. Отже, у цих випадках договірна підсудність для суб'єктів господарювання країн СНД встановлена відповідним міжнародним договором.

ВГСУ у своїх роз'ясненнях зазначав, що, обираючи як орган вирішення спорів місцевий господарський суд України, сторони пророгаційної угоди повинні дотримуватись вимог міжнародного договору та ст. 16 ГПК щодо виключної компетенції господарських судів України. Отже, у разі непідвідомчості справи у спорі за участю іноземного підприємства чи організації господарський суд має відмовити у прийнятті позовної заяви на підставі п. 1 ч. 1 ст. 62 ГПК.

Неузгодженість правових норм

Що змінюють у питаннях підсудності норми Закону "Про міжнародне приватне право"? На перший погляд ч. 1 ст. 76 Закону тепер встановлює можливість визначення сторонами саме договірної підсудності у місцевих господарських судах України — адже суди України можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом, якщо сторони передбачили своєю угодою підсудність справи з іноземним елементом судам України, крім випадків, передбачених у ст. 77 цього Закону (виключна підсудність). Попри це спеціальні норми ст. 124 ГПК щодо розгляду справ за участю іноземних підприємств і організацій відсилають до загальних правил статей 12-17 ГПК (крім випадків наявності зареєстрованих в Україні філій та представництв, а також спірного нерухомого майна іноземних підприємств — такі справи можуть розглядатись господарськими судами України). А у ч. 2 ст. 15 ГПК передбачено, що справи у спорах, що виникають при виконанні господарських договорів та з інших підстав, а також справи про визнання недійсними актів розглядаються господарським судом за місцезнаходженням відповідача. Зрозуміло, що винятки з цього правила можуть встановлюватись, наприклад, вже згаданими міжнародними договорами, що дозволяють передбачати у контракті договірну підсудність. Варто звернути увагу і на зміни у ст. 16 ГПК. У попередній редакції ч. 5 ст. 16 ГПК встановлювалася виключна підсудність спорів судам за місцезнаходженням позивача, якщо відповідачем є нерезидент (коли нерезидент не має в Україні представництва). Законом N 1892-ІV від 24.06.2004 цю норму виключено. За таких умов і виходячи з норм ГПК позивач-резидент позбавляється можливості звертатися до господарського суду України, якщо відповідач знаходиться за межами України (крім випадків виключної підсудності та передбачених у міжнародних договорах).

На користь вищенаведеного підходу свідчить і зміст ст. 14 Закону, де встановлено наступне. Правила цього Закону не обмежують дії імперативних норм права України, що регулюють відповідні відносини, незалежно від права, яке підлягає застосуванню. Видається, що положення статей 13—16 ГПК і є саме такими імперативними нормами, що і дотепер виключають договірну підсудність у контексті вищенаведених роз'яснень ВГСУ, як і можливі колізії між відповідними нормами Закону та ГПК. Слід також враховувати положення ст. 43 Закону — сторони договору згідно зі статтями 5 та 10 цього Закону можуть обрати право, що застосовується до договору, крім випадків, коли вибір права прямо заборонено законами України.

Характерно, що у прикінцевих положеннях Закону відсутнє типове положення про те, що закони та інші нормативно-правові акти застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону (до їх приведення у відповідність із самим Законом). У цілому ця проблема потребує роз'яснень з боку вищих судових інстанцій України.

Арбітражне застереження

Інша проблема — як правильно сформулювати арбітражне застереження. У Положенні про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів), що затверджено наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України від 06.09.2001 N 201, міститься розділ "Урегулювання спорів у судовому порядку". У ньому визначаються умови та порядок вирішення спорів у судовому порядку щодо тлумачення, невиконання та/або неналежного виконання договору (контракту) з визначенням назви суду або чітких критеріїв визначення суду будь-якою зі сторін залежно від предмета та характеру спору, а також погоджений сторонами вибір матеріального і процесуального права, яке буде застосовуватися цим судом, та правил процедури судового врегулювання. Судова практика свідчить, що наслідком помилок, яких припускаються сторони в арбітражному застереженні, може стати визнання договору у цій частині недійсним. Так, у своїй постанові від 19.11.2003 у справі N 12/500 ВГСУ дійшов такого висновку — "арбітражне застереження щодо розгляду спорів у міжнародному третейському суді, вказане в договорі застави, суперечить положенням міжнародних договорів, членами яких є Україна, та чинному законодавству України, тому є недійсним за законодавством України, якому сторони це арбітражне застереження підпорядкували".

Відповідач мав у Києві зареєстроване постійне представництво. У спірному договорі сторони передбачили застосування законодавства України — "всі закони, декрети, постанови, положення, накази та інші нормативні акти України або будь-якого органу державної влади України та обов'язкові для України міжнародні договори". Крім цього договір передбачав можливість передати спір на вирішення будь-якого суду України за вибором заставодержателя. Слід додати, що на момент розгляду справи був чинним Закон України "Про зовнішньоекономічну діяльність" без змін, внесених Законом "Про міжнародне приватне право". ВГСУ, визнаючи арбітражне застереження недійсним, послався на п. 1 ст. 83 ГПК (процесуальна норма, що передбачає можливість для господарського суду визнавати недійсним договір). Крім цього ВГСУ застосував Конвенцію про визнання і приведення до виконання іноземних арбітражних рішень (Нью-Йорк, 1958 р.). Суд також послався на п. 2 ст. 6 Європейської конвенції про зовнішньоекономічний арбітраж (1961), де зазначено, що державні суди при прийнятті рішення про наявність або дійсність арбітражного застереження повинні керуватись законом, якому сторони підпорядкували свою арбітражну угоду.

На практиці подекуди виникає питання про можливість визначити в арбітражному застереженні певний процесуальний закон, що буде застосовуватись у суді під час розгляду спору з іноземним елементом. Особливо це актуально у тих випадках, коли встановлення договірної підсудності як такої є неможливим. Наприклад, чи можна передбачити у договорі застосування господарським судом України процесуальних норм іншої країни? Закон не містить прямих вказівок на можливість вибору сторонами процесуального закону, тобто процедури розгляду справи. Так, у ст. 5 "Автономія волі" вибір права розглядається лише щодо правочину в цілому або його окремої частини. Окремо розглядаються питання зобов'язального права, трудових відносин тощо. Розділ XI "Провадження у справах за участю іноземних осіб" також не містить вказівок на можливість вибору сторонами процесуального закону. Загальноприйнята доктрина міжнародного права виходить з принципу "закону суду", тобто з неможливості для сторін договору обирати процесуальний закон, відмінний від процесуального закону тієї країни, де розглядається справа з іноземним елементом (Л.В. Голяк, А.С. Мацко, О.В. Тюріна. Порівняльне правознавство. - МАУП. - К. - 2004. - С.84.).

Застосування міжнародних третейських процедур

У контексті проблем, що розглядаються, варто звернутися до постанови ВГСУ від 05.05.2005 у справі N 43/530. Обставини справи полягають у наступному. У спірному контракті сторони дійшли згоди розглядати спори в Міжнародному комерційному арбітражному суді при Торгово-промисловій палаті України (м. Київ), тобто між сторонами укладено третейську угоду. При цьому слово "комерційний" помилково не зазначено (п. 10.2 Контракту). У випадку виникнення спорів, які не можуть бути вирішені за взаємною домовленістю, сторони зобов'язуються дотримуватися законів України і вирішувати ці спори в Міжнародному арбітражному суді при Торгово-промисловій палаті України (м. Київ). ВГСУ погодився з висновком суду апеляційної інстанції, що при Торгово-промисловій палаті України у м. Києві є тільки один третейський суд — Міжнародний комерційний арбітражний суд, до компетенції якого належить категорія спорів з предметом даної справи. Неможливість виконання арбітражної угоди, передбаченої п. 10.1 Контракту, позивачем не доведено, оскільки відсутні докази звернення його до Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті України та відмови в прийнятті даної справи цим судом. У касаційній постанові ВГСУ зазначається, що господарський суд може порушити провадження у справі у випадку наявності у зовнішньоекономічному договорі арбітражної угоди, якщо визначить, що така угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана (п. 3 ст. 2 Конвенції про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень).

Названа норма узгоджується з вимогами ст. 8 Закону України "Про міжнародний комерційний арбітраж", згідно з п. 1 якої суд, до якого подано позов з питання, що є предметом арбітражної угоди, повинен (якщо будь-яка зі сторін просить про це не пізніше подання своєї першої заяви щодо суті спору), припинити провадження у справі і направити сторони до арбітражу, якщо не визнає, що ця арбітражна угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана.

Література:

  1. Закону України "Про міжнародне приватне право"

  2. Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність"

  3. Господарський процесуальний кодекс України

  4. Штефан М. Й. Цивільне процесуальне право України. — К., 2005;

  5. Проблеми науки гражданского процесуального права / В. В. Комаров, В. А. Бигун, В. В. Баранкова; Под ред. проф. В. В. Комарова. — X.: Право, 2002.

Loading...

 
 

Цікаве