WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Соціальна цінність права - Курсова робота

Соціальна цінність права - Курсова робота

Коли ми ведемо мову про верховенство закону як нормативно-правового акта, що наділений вищою юридичною чинністю, то маємо на увазі, що всі підзаконні акти повинні строго відповідати йому, а посадові особи не можуть ухилятися від його виконання і тим більше порушувати його. Також неприпустимо „збагачувати" закон підзаконними актами, вкладати в його зміст те, що не було передбачено законодавцем. Крім того, усі рядові громадяни повинні керуватися законами, а отже, мають бути поінформовані про його зміст.

Правова держава передбачає також правову стійкість Конституції. Неприпустимі її постійна зміна, доповнення і відновлення, бо в такому разі вона перестає бути Основним Законом держави, що має довгостроковий характер. Якщо конституція виражає державну волю суспільства, то її зміна, відновлення повинні здійснюватися відповідно до неї, а не силою.

Зміцнення законності залишається найактуальнішим завданням, тому що це – головна категорія правової держави.

Конституція України 1996 р. – юридична база всього законодавства, у якій закріплені основи економічної, соціальної і політичної організації суспільства, установлюється механізм державної влади й управління, основні права й обов'язки громадян. Звідси і значення Конституції як Основного Закону держави. Необхідно максимально намагатися, щоб Конституція посідала реальне місце в правовій системі, мала практичну цінність. Конституція закріплює основні положення всіх сторін державного і громадського життя, тому для практичної реалізації її норм, як правило, необхідні додаткові законодавчі акти, що деталізують конституційні положення такою мірою, якою це необхідно для їхнього втілення в життя. Однак у найважливіших питаннях і сама Конституція повинна бути в достатній мірі конкретною, щоб виступати джерелом норм прямої дії, обов'язкових для державних органів, посадових осіб. До таких норм, належать ті, котрі закріплюють основні права, свободи й обов'язки громадян, реальність яких не повинна пов'язуватися з наявністю або відсутністю спеціального акта, що стосується механізму реалізації зазначеної групи конституційних норм. Ретельний підхід до розробки законодавчих актів, з одного боку, і готовність внести в них необхідні виправлення і поправки, викликані реальною життєвою практикою, з іншого, являють собою ті правила, якими повинен керуватися законодавець. Законодавчі акти, навіть, що стосуються найважливіших сторін державного і громадського життя, часто не відповідають вимогам нормативності й гарантованості. За таких умов ці акти не стають реальними регуляторами суспільних відносин, не дають значного соціального ефекту, незважаючи на всі заклики і навіть боротьбу за дотримання й застосування таких актів. Необхідно досягти високої якості законодавства, а також установити механізм самореалізації правових норм, що будуть сприяти становленню правової держави.

Конкретно-історичний досвід становлення і розвитку правової державності визначається соціально-економічними і політичними умовами, рівнем суспільної правосвідомості, суб'єктивними факторами, національними й історичними традиціями. Однією із таких умов є існування єдиного правового простору в межах держави. Учені - юристи, що займаються розробкою проблем правової держави і пов'язують формування її основ, насамперед із реалізацією принципу верховенства закону як основної загальнодемократичної цінності, приділити увагу поняттю правового закону, необхідності надання законам у тому числі й Конституції, прямої дії, упорядкування відомчої і локальної нормотворчості, створення правових механізмів, що забезпечують повну відповідність їх закону. Але реалізація цих ідей можлива лише за наявності єдиного правового простору як визначальної умови становлення правової державності.

У сучасній демократичній державі ефективність правового простору, у якому пріоритетне значення має принцип верховенства законів, що прийнятні від імені народу і виражають його суверенну волю, над усіма чинними в країні нормативними актами. Підзаконні акти, включно з відомчими розпорядженнями, наказами, інструкціями, підлягають конституційному контролю. Це означає, що їх можна опротестувати, оскаржити й анулювати у зв'язку з порушенням законності або, навпаки, після відповідної процедури вони можуть бути підтверджені як такі, що відповідають Конституції й іншим законам.

Ідея єдиного правового простору стає національною. У країнах Західної Європи концепція правового простору поряд із концепцією європейського економічного простору набуває все більшого визнання і виражається в боротьбі з тероризмом, у захисті прав людини, у праві захисту, у відносинах між правоохоронними органами.

У правовій державі існують визначені гарантії законності, що забезпечують дотримання і виконання закону. Це соціально-економічні, політичні, юридичні і міжнародні гарантії. Політичні гарантії законності – це насамперед демократизм суспільного і державного ладу України, політичний та ідеологічний плюралізм, активна участь громадян в управлінні справами держави. Соціально-економічні гарантії законності – розмаїття форм власності, створення необхідних умов для їхнього розвитку, забезпечення їм рівного захисту, вільне підприємництво, право громадян розпоряджатися своїми здібностями до продуктивної і творчої праці, справедливі умови найму, звільнення, оплати й охорони праці і т. ін.

До юридичних гарантій належать такі: нормативна урегульованість законами або підзаконними актами всіх суспільних відносин, що потребують правового закріплення, ефективна діяльність спеціальних органів, що контролюють дотримання законів, а також правоохоронних органів, притягнення до юридичної відповідальності посадових осіб, що зазіхають на права і свободи громадян. До міжнародних гарантій належать: діяльність міжнародних організацій, спеціалізованих органів ООН із контролю за дотриманням прав людини в різноманітних країнах, інспекційні поїздки їхніх представників у регіоні, де порушується законодавство, що закріплює права і свободи громадян, право громадян звертатися в міжнародні органи за захистом своїх порушених прав.

Законність і правова держава – категорії багато в чому тотожні, але в них дещо ріні акценти. Законність вимагає безумовного дотримання законодавства всіма суб'єктами правової сфери, тоді як правова держава пред'являє подібну вимогу до державних структур, що виконують функції публічної влади. Тому реалізація режиму правової держави означає торжество закону, насамперед у діяльності владних структур – державних органів влади, управління, суду і прокуратури, а також їхніх посадових осіб. У результаті законність і правова держава ведуть до перетворення закону в самостійну, об'єктивну силу, життєдіяльність якої не залежить від ставлення до неї.

Реальність прав особистості, забезпечення її вільного розвитку. Верховенство закону передбачає не лише пріоритет закону як різновиду нормативно-правового акта щодо підзаконних актів, а й широкий спектр прав і свобод, закріплений за членами суспільства чинним законодавством. У правовій державі будь-яке обмеження прав людини неприпустиме. Більше того, вона зобов'язана послідовно і неухильно забезпечувати реалізацію цих прав і захищати їх. У зв'язку з цим принципового значення набуває проблема правової рівності в різноманітних сферах життя суспільства і держави. Її вирішення припускає створення державою надійних гарантій, що забезпечують таку рівність.

Перелік прав і свобод людини і громадянина, властивий правовій державі, подано в міжнародних актах. Це насамперед Загальна декларація прав людини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р., Міжнародний пакт про економічні, соціальні й культурні права, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, прийняти на XXI сесії Генеральної Асамблеї ООН 16 грудня 1996 р.[3, С.75]

Перелік прав і свобод, проголошених у зазначених актах, закріплений і гарантований конституціями правових держав.

Особливого значення в них надається юридичній захищеності особистості, що немислима без презумпції невинності. Презумпція невинності означає: справді демократична держава визнає, що всі питання, пов'язані з винністю або невинністю громадян у скоєні того чи іншого злочину, слід вирішувати тільки в судовому порядку. Більше того, європейська і світова практика припускають, що при розгляді кримінальних справ, за якими може бути винесений смертний вирок, громадянин вправі вимагати, щоб його судив суд присяжних.

Загальна декларація прав і свобод людини, прийнята ООН у 1948 р., складається з 30 статей. Уній проголошується, що „всі люди народжуються вільними й рівними за своєю гідністю і правами. Вони наділені розумом і совістю й повинні надходити у відношенні один до одного в дусі братерства". Далі в ній зазначається про неприпустимість жорстокої поведінки і покарання, що принижують людську гідність. У статі 6 Декларації визнається право кожної людини на визнання її правосуб'єктності, тобто надання людині можливості мати права і виконувати обов'язки, передбачені законодавством.[2, С.125]

Декларація також проголошує, що ніхто не може бути підданий свавільному арешту, затримці або вигнанню, що кожна людина має право на рівний захист закону, на гласний, справедливий і неупереджений суд.

У декларації також зазначається про неприпустимість свавільного втручання в особисте і сімейне життя громадян, зазіхання на недоторканність їхнього житла, таємницю кореспонденції і т. ін.

Loading...

 
 

Цікаве