WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Соціальна держава - Курсова робота

Соціальна держава - Курсова робота

Свого часу ця думка надзвичайно чітко була сформульована архітектором "німецького дива" Л. Ерхардом. "Соціальна забезпеченість, - писав він, - безперечно, є благо, і вона у вищій мірі є бажаною, але вона повинна бути заснована, передусім, на власній енергії кожного, на власних досягненнях, на власних прагненнях кожного окремо. Соціальне забезпечення не означає соціального страхування для усіх, воно не означає перенесення індивідуальної відповідальності людини на колектив. Спочатку повинна бути особиста відповідальність, і лише тоді, коли однієї цієї відповідальності виявляється замало або вона є безрезультатною, вступають у силу зобов'язання держави або суспільства щодо особи" [262, с.244].

У контексті викладеного не можна не згадати відому енцикліку папи Пія ХІ "Quadragesimo anno" ("На сороковому році", 1931 р.), в якій отримав класичне визначення принцип субсидіарності (від лат. subsidium – "допомога", "підтримка"): "Суспільство не має права позбавити людину й перейняти на себе те, що вона здатна зробити за власною ініціативою, своїми зусиллями; несправедливо також переводити на більші й вищі спільності те, що можуть виконувати, здійснювати малі й супідрядні громадські об'єднання; це завдає шкоди і збитків суспільному порядку. Будь-яка суспільна діяльність є не тільки в очах людей, але й за своєю сутністю субсидіарною: вона має підтримувати членів соціуму й не може руйнувати або ж поглинати їх особистість" [106, с.149].

Цей принцип католицької соціальної доктрини повинен був сприяти досягненню "золотої середини", що гарантує найбільш справедливий суспільний устрій, рівновагу між свободою та рівністю. Він допомагає збалансувати відповідальність, що лежить на окремих особах і групах людей, з обов'язком діяти для спільного блага, що лежить на державі. Згідно з принципом субсидіарності, окремі люди, приватні фірми, профспілки, інші проміжні інституції й організації несуть основну відповідальність за дотримання соціальних та економічних прав. Проблему бідності не буде вирішено державними органами; державна бюрократія не повинна узурповувати функції, які законно належать індивідуальним особам і проміжним інституціям. Згідно з принципом субсидіарності, роль держави полягає в координації зусиль і виробленні державної політики, що спрямовані на економічний розвиток, у створенні умов, сприятливих для повної зайнятості, а також у тому, щоб у разі необхідності діяти як роботодавець [260, с.321].

Вітчизняна дослідниця соціальної доктрини католицької церкви С. Ладивірова розрізняє дві сторони принципу субсидіарності – позитивну й негативну [101, с.15]. Суть першої полягає в тому, що постійно вимагаючи розвитку сил суб'єкта, упорядковуючи стосунки між окремим та цілим, цей принцип ставить перед останнім важливе завдання: суспільне ціле має сприяти самодіяльності кожного індивіда, колективу, об'єднання й гарантувати її вжиттям відповідних заходів. Суть негативної сторони криється в тому, що перед цілим ставиться вимога обмежувати свою діяльність тими завданнями, з якими окрема людина неспроможна справитися власними силами. Ця сторона принципу субсидіарності ґрунтується на вірно зрозумілій, тобто спрямованій на заохочення самодіяльності людини, допомозі і своїм практичним значенням націлена як проти індивідуалізму, так і проти владарювання колективу.

Отже, у найзагальнішому вигляді принцип субсидіарності можна розуміти як заборону і недоцільність надмірної соціальної опіки держави над людиною при вирішенні проблем, з якими особа взмозі дати собі раду самостійно. У цьому сенсі католицька доктрина головним завданням соціальної держави вважає гармонійний розвиток соціально відповідальної особи, піклування про її свободу та гідність.

Розглядаючи перший "блок" завдань соціальної держави, стикаємось із питанням: чи може людина володіти громадянською самостійністю, щоб, за словами видатного німецького філософа І. Канта, бути зобов'язаною своїм існуванням та утриманням не свавіллю когось іншого у складі народу, а своїм власним правам і силам як члена спільноти [80, с.235], при адміністративнокомандному методі ведення господарства, при відсутності права приватної власності на засоби виробництва, без ринкових засад в економіці? Безумовно, що ні.

"Приватна власність або певне володіння матеріальними благами забезпечують кожному абсолютно необхідний простір для особистої та сімейної незалежності і повинні розглядатися як продовження людської свободи..., - цитує папа Іван-Павло ІІ у своїй енцикліці Centesimus annus ("Сотий рік", 1991 р.) Душпастирську Конституцію Другого Ватиканського Собору (1965 р.). — За своєю природою приватна власність має соціальний характер, який ґрунтується на законі загального призначення благ" [78, с.139-140].

"Справді, людина, позбавлена всього того, що вона може назвати "своїм", а також можливостей заробляти на життя з власної ініціативи, стає залежною від суспільного механізму і від тих, хто його контролює, що надмірно ускладнює визначення нею своєї власної гідності й перешкоджає створенню автентичної людської спільноти.

Навпаки, із християнської концепції особистості обов'язково випливає справедливе бачення суспільства. Згідно з Rerum novarum і усім соціальним Вченням Церкви, суспільний вимір людини не вичерпується Державою, а реалізується у різних посередницьких групах, починаючи від родини і аж до економічних, громадських, політичних і культурних груп, які, виходячи із самої природи людини, мають – неодмінно у рамках загального добра – власну самостійність. Я назвав це "суб'єктивністю" суспільства, яка поряд із суб'єктивністю індивіда була анульована "реальним соціалізмом", — зазначає Іван-Павло ІІ [78, с.118-119].

Сумний приклад СРСР та інших країн так званого "соціалістичного табору" наочно довів, що альтернативи ринку немає. Проте при спробах надати останньому повну свободу слід мати на увазі, що ринок, за образним порівнянням американського соціолога А. Етціоні, подібний до розщеплення атомного ядра, яке у певному дозуванні може бути корисним людству, але може стати і руйнуючою силою [263, с.145].

Досвід капіталістичних країн свідчить, що ринковій економіці властиві свої, теж доволі непривабливі, негативні риси.

До них , на думку П.М. Рабіновича зокрема, належать:

- істотна непередбачуваність конкретних економічних наслідків функціонування цих відносин щодо окремої людини чи організації;

- відсутність прямої й адекватної залежності між кількістю та якістю індивідуальної праці, з одного боку, та її ринково-економічними показниками (ціною, доходом, прибутком, рентабельністю тощо) — з іншого: адже ці показники зумовлюються не стільки особистими діловими, професійними якостями, скільки стартовим капіталом, який створюється найрізноманітнішими шляхами;

- неминучі ринкові поразки тих, хто з якихось причин не витримує конкуренції; особливо багато драм пов'язано з таким неодмінним супутником вільного підприємництва, як банкрутство [175, с.26].

Тому економічною основою соціальної держави повинно бути не просто ринкове господарство, а соціально орієнтоване, яке відомий німецький економіст А. Мюллер-Армак уявляв у вигляді певного "магічного трикутника", кутами якого є цілі особистої свободи, економічного та соціального забезпечення і економічного зростання [129, с.268].

Соціальне ринкове господарство не є виключно теорією конкуренції; це, радше, ідеологічна концепція у тому сенсі, що метою соціального ринкового господарства є координація між сферами життя, репрезентованими ринком, державою і соціальними групами. Її база, отже, є як соціологічною, так і економічною, як статичною, так динамічною. Це діалектична концепція, в котрій соціальні цілі відіграють таку ж важливу роль, як і цілі економічні, так що вона сполучає економічну та соціальну політику [129, с.265].

У вітчизняній науковій літературі зазначається, що ідея соціального ринкового господарства живиться в основному з трьох джерел — неолібералізму, християнського соціального вчення і демократичного соціалізму. Неоліберали вважають, що держава має втручатися в господарський процес, але лише для того, щоб забезпечити передумови для конкуренції. З християнського соціального вчення запозичені два принципи: принцип особистості, який ставить людину в центр уваги і перетворює її на мірило всієї громадської і економічної діяльності; принцип субсидіарності, яким припускається якомога більша децентралізація процесу прийняття економічних рішень. Нарешті, представники демократичного соціалізму, прихильниками якого виступають профспілки і соціалістичні партії, наполягають на тому, щоб економічні рішення приймалися під певним громадським контролем. Зокрема, йдеться про забезпечення державою мінімуму доходу, що гарантує фізичне існування працівника. Більше того, держава має вживати заходів щодо вирівнювання динаміки доходів, щоб запобігти значному розриву між високими та низькими доходами [95, с.97].

Loading...

 
 

Цікаве