WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Соціальна держава - Курсова робота

Соціальна держава - Курсова робота

На думку Є.О. Харитонова та О.І. Харитонової характерними рисами соціального права є таке:

" - предметом соціального права є відносини, що виникають у соціальній сфері у зв'язку з реалізацією громадянином його фізичних (життєвих, вітальних), особистих, культурних та економічних прав, забезпечення яких є обов'язком держави згідно з її Конституцією або обов'язком міжнародного співтовариства відповідно до міждержавних угод, конвенцій і т.п.;

- одним із суб'єктів (уповноваженим) завжди є громадянин;

- зобов'язаним суб'єктом завжди є держава або інші публічні утворення;

- регулюються ці відносини за допомогою змішаного імперативно-диспозитивного методу, де уповноважена сторона — громадянин — має право керуватися принципом диспозитивності, а зобов'язана сторона — держава (публічні утворення) — підлягають дії методу імперативного;

- виконуючи свої обов'язки у галузі соціальних прав, держава використовує властиві публічній владі повноваження;

- захищаючи свої соціальні права, громадянин у кожному разі може звернутися до судових органів" [242, с.29].

Зарубіжні дослідники нині виділяють три основні функції соціального права. По-перше, воно покликане слугувати забезпеченню людської гідності кожного не тільки перед небезпекою інституційно-бюрократичного вторгнення, але й у повсякденній боротьбі за гідні людини умови життя. По-друге, соціальне право повинно бути гарантом рівності громадян у державі, а забезпечити таку рівність неможливо, не реалізуючи ідею благоденства. По-третє , у правовому сенсі воно означає задоволення потреб і розвиток здібностей кожної людини за умови, що цей вільний розвиток індивіда гармонійно поєднується із свободою усіх інших [245, с.9].

Отже, поняття соціального права можна визначити як комплексну інтегровану галузь об'єктивного юридичного права, котра являє собою систему юридичних норм, спрямованих на регулювання таких суспільних відносин, якими опосередковується соціальний захист людини, здійснюваний соціально-аліментарним методом (методом соціальних надань). У стислому вигляді дана дефініція може виглядати так: соціальне право - це система юридичних норм, які регулюють соціально-захисні відносини соціально-аліментарним методом.

"Традиційне право відстає від громадської думки, - зазначалося у дослід-женні планової комісії уряду Індії, - і функція соціального законодавства полягає в тому, щоб безперервно пристосовувати правову систему до потреб суспільства, яке постійно "виростає" з цієї системи. Законодавство, розраховане на те, щоб прокласти міст через прірву між існуючими законами та поточними потребами суспільства, може бути назване соціальним законодавством" [237, с.21].

У зв'язку із проведенням в Україні у роки незалежності державного курсу реформ законотворчі процеси в соціальній сфері значно активізувались. На сучасному етапі у цій сфері, за підрахунками С.М. Прилипка, діє понад двісті нормативно-правових актів різної юридичної сили [169, с.101]. Серед найважливіших із них слід назвати закони України "Про пенсійне забезпечення", "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії", "Про державну допомогу сім'ям з дітьми", "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні", "Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні", Основи законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування та багато інших.

Однак підготовка такої кількості нових законів у ряді випадків негативно позначилась на їхній якості. Чинне соціальне законодавство характеризується нестабільністю, до нормативно-правових актів часто вносяться зміни та доповнення, відсутня уніфікована термінологія. Не всі закони передбачають джерела фінансування і механізми реалізації передбачених ними прав, що подекуди перетворює ці акти на пусті декларації . До інших типових недоліків правового регулювання відносин соціального забезпечення належать: безсистемність, колізії та дублювання норм; велика кількість відсилочних норм. Все це знижує ефективність правового регулювання у соціальній сфері та ускладнює правозастосовну діяльність. Одна з причин такої ситуації, на думку О.Є. Мачульської, полягає в тому, що серед законодавців і спеціалістів поширеною є точка зору щодо необхідності прийняття "перехідного законодавства" з найважливіших інститутів права соціального забезпечення, що дозволить "найкращим чином" пристосувати його до потреб регулювання відносин із соціального захисту населення в ринкових умовах [122, с.3].

Звичайно, велика чисельність законодавчих (а ще більша – підзаконних) нормативних актів робить систему соціального захисту громіздкою і складною. Наведене свідчить, що нині існує об'єктивна необхідність у систематизації соціального законодавства України, відмежуванні його від суміжних галузей права, що дасть можливість запобігти непотрібному дублюванню і уникнути протиріч у правовому регулюванні сфери соціального захисту.

У зв'язку з цим, в Україні є нагальна потреба обговорення науковою громадськістю проблеми прийнятності для нас західного досвіду з питань кодифікації соціального законодавства. Така кодифікація, котра супроводжуватиметься оновленням і приведенням його норм у відповідність із стандартами європейського соціального права, сприятиме не лише розвитку вітчизняної моделі соціальної держави, але й інтеграції України до Європи [269, с.14].

Саме тому і в "Засадах державної політики України в галузі прав людини" [75], затверджених Постановою Верховної Ради України від 17 червня 1999 року, і в "Основних напрямах соціальної політики на період до 2004 року" [142], схвалених Указом Президента України від 24 травня 2000 року, ставиться завдання щодо забезпечення кодифікації законодавства про соціальний захист шляхом прийняття Соціального кодексу України.

Якісна і всебічна розробка проекта такого акта нині набуває особливої актуальності, оскільки матиме не тільки науково-теоретичне, а й надзвичайно важливе практичне, прикладне значення.

2.2.2 Розгортання державної діяльності щодо забезпечення соціального партнерства

Світовий досвід переконливо доводить, що мир і злагода у суспільстві, які обумовлюють успіх соціальної політики, залежать значною мірою від рівня розвитку соціального партнерства, наявності ефективного механізму розв'язання соціальних суперечностей та конфліктів шляхом переговорів між трьома суб'єктами (сторонами, партнерами) суспільного виробництва і розподілу: підприємцями (власниками засобів виробництва), найманими працівниками та державою.

У цілому для вирішення соціальних конфліктів у науковій літературі пропонувалось два принципово відмінних способи [43, с.333]:

1) ліквідація приватної власності на засоби виробництва, державне управління підприємствами;

2) узгодження інтересів власників і найманих працівників.

Перший шлях найбільш послідовно обстоювали марксисти, які виходили з непримиренності інтересів капіталістів і робітників.

Можливості узгодження класових інтересів обговорювались у працях авторів різної політичної орієнтації: соціалістів-утопістів, лібералів, християнських соціалістів та інших. Зокрема з сучасних позицій надзвичайно вагомою для розвитку концепції соціального партнерства видається роль таких мислителів, як Ш. Фур'є, А. Сен-Сімон, Р. Оуен. Їхні праці суттєво вплинули на погляди багатьох економістів, у тому числі на одного із видатних ідеологів XIX століття — Джона Стюарта Мілля, який був, мабуть, серед перших, хто використав термін "партнерство" у контексті соціальних відносин. Із цього приводу він у своїй праці "Основи політичної економіки" писав: "Відносини ... між господарями і робітниками будуть поступово витіснені відносинами партнерства в одній із двох форм: у деяких випадках відбудеться об'єднання робітників із капіталістами, в інших ... об'єднання робітників між собою" [43, с.334].

Соціально-трудові відносини у сучасному розумінні їх сутності й змісту — це вже не стільки сфера диктату роботодавців і класового протистояння, скільки сфера взаємних погоджень, компромісів, угод і договорів між продавцями і покупцями послуг робочої сили за участю держави.

У цьому контексті доречно послатись на запропоновану в літературі концепцію стадійного розвитку соціально-трудових відносин, відповідно до якої виокремлюються такі чотири стадії їх виникнення, функціонування та розвитку:

1) ранньокапіталістична, яка характеризується повною незахищеністю працівників від роботодавця;

2) конфронтаційна, однією з основних ознак якої є організований страйковий рух найманих робітників;

3) змагально-співробітницька, котрій притаманні динамічний паритет сторін, самоусвідомлення їхньої взаємозалежності;

Loading...

 
 

Цікаве