WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Соціальна держава - Курсова робота

Соціальна держава - Курсова робота

У соціальній державі "інституціональної" моделі реалізація програм соціального добробуту розглядається як природна, узаконена функція сучасного індустріального суспільства, спрямована на надання людині можливості самореалізуватися. При цьому на одержувачів соціального забезпечення не наклеюється ярлик невдах, що характерно для "залишкової" моделі. Прихильники "інституціональної" моделі соціального добробуту вважають, що труднощі, які виникають у житті окремої людини, породжуються суспільством і державою. А відтак, останні повинні взяти на себе відповідальність за удосконалення соціальних інститутів, що мають важливе значення для всебічного розвитку кожної особи [200, c.66].

Отже, принципова відмінність між двома описаними моделями соціальної держави полягає в основному у різних масштабах державного втручання в соціально-економічну сферу. Так, у "залишковій" моделі заходи "держави добробуту" спрямовані вибірково, на найбідніші прошарки населення, за наявності доволі слабко вираженої прогресії податків, у той час як у державі "інституціональної" моделі державні заходи допомоги охоплюють значно ширше коло людей і здійснюються за рахунок податків, які стягуються на основі доволі високої прогресії [36, с.17].

Існування певної форми держави загального добробуту у розвинутих країнах визнається в сучасних умовах більшістю існуючих політичних сил. Докорінно заперечують її можливість лише прихильники доктрини свободи волі – лібертаріанці, для яких така держава уособлює порушення прав тих, хто має сплачувати податки для забезпечення її функціонування. Відтак, предметом суперечки між представниками різних політичних сил є, власне, лише вибір форми (моделі) соціально орієнтованої держави. Каменем спотикання в цій суперечці є те, чи слід розглядати таку державу як механізм забезпечення соціальної безпеки шляхом встановлення мінімального рівня загального добробуту, нижче якого нікому не дозволяється опускатися, чи як механізм перерозподілу багатства між багатими та бідними, що сприяє досягненню більшої рівності в суспільстві. Ці різні підходи яскраво відображають лінію розмежування між традиційним лібералізмом та соціал-демократизмом [59, с.107]. І зводяться вони, на нашу думку, насамперед до вибору між "залишковою" та "інституціональною" моделями держави добробуту.

Засадами ліберальної (від лат. liberalis – "вільний") ідеології, на основі яких згодом постали і її пізніші течії, а також виникли консервативні й радикальні відгалуження, є пріоритет свободи особи перед владою, секуляризація політики, підтримка таких складових держави і таких принципів права, які б обмежували державну владу і надавали би більше прав громадянам, а не державі. Звідси логічно випливало обстоювання лібералами принципу laissez-faire (невтручання держави). Проте наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття ситуація змінюється у зв'язку з появою в Англії нової течії соціального лібералізму, представленого Т.Г. Гріном і Л.Т. Гобгаузом, та нової політико-економічної теорії Дж.М. Кейнса, а в США – "прогресивних" реформаторів, чиї позиції окреслили такі дослідники, як Г. Кроулі і Дж. Дьюї. Ці мислителі відкидали крайній індивідуалізм деяких лібералів ХІХ століття і намагалися узгодити особисту свободу із визнанням тієї міри, до якої саме суспільство й держава – а не окремі особи – є відповідальними за добробут людства, зокрема за матеріальне забезпечення бідних і створення для них можливостей отримання освіти [59, с.107]. Відтак, місце концепції держави – "нічного сторожа" поступово починає займати ідея "держави добробуту" (у "залишковій" її моделі).

Сучасний лібералізм (або, точніше кажучи, неолібералізм) вбачає головну мету соціальної політики держави у тому, щоб створити сприятливі умови своїм громадянам для самостійного розв'язання ними власних соціальних проблем. Образно висловлюючись, ставиться завдання "не нагодовувати всіх досхочу рибою, а лише забезпечити вудочками". При цьому ліберальна модель допускає надання державної допомоги тим, хто не зі своєї вини опинився у скрутній життєвій ситуації, але, як відзначалося, лише на короткий час і за умови виконання певних вимог.

За словами В.П. Заблоцького, "соціалістичність" лібералізму як ідеології — не в намаганні побудувати "соціалістичний лад" без багатих і бідних, а у відстоюванні рівності можливостей, у пошуку таких моделей і механізмів, які сприяли б подоланню найбільш кричущих і небезпечних для суспільства наслідків економічного зростання і швидкоплинних змін як таких" [66, с.15].

Прикладом ліберальної держави загального добробуту, що обмежує універсальні соціальні права, протиставляє клас одержувачів соціальної допомоги іншим громадянам і віддає перевагу приватному сектору як суб'єкту соціальної політики, є, відповідно до класифікації шведського вченого Коста Еспен Андерсена, Сполучені Штати Америки, Канада й Австралія [206, с.32].

Досвід реалізації програм допомоги свідчить про те, що цілі стримування поширення бідності не можуть бути досягнуті лише через вжиття соціальних заходів, спрямованих на незаможні групи населення. Необхідними видаються зміни у всіх структурах суспільства для забезпечення доступу до ресурсів, соціальних можливостей, державної служби всім прошаркам населення; створення економічних і правових умов для розширення джерел самозабезпечення: найманої праці, підприємництва, самозайнятості. Перенесення центру ваги з надання соціальної допомоги на створення умов для якомога повнішого використання трудового, інтелектуального, підприємницького потенціалу працездатних громадян стало стратегічною лінією реформування американської системи соціального забезпечення на рубежі ХХ-ХХІ століть.* Закон про особисту відповідальність і можливості працевлаштування (Personal Responsibility and Work Opportunity Reconciliation Act 1996), що набув чинності 1 липня 1997 року, законодавчо закріпив у США орієнтацію на індивідуальну відповідальність за самозабезпечення, підвищення конкурентоспроможності працездатного населення (перегляд розподілу бюджетних асигнувань на програми соціальної допомоги), раціоналізацію використання наявних і пошук нових джерел фінансування [103, с.131-132].

Підвищення ефективності державних заходів підтримки населення в дусі нової стратегії соціального забезпечення США передбачає:

перенесення акценту з програм допомоги працездатним громадянам на програми страхування від об'єктивно існуючих ризиків – безробіття, втрати або зниження працездатності (в тому числі у зв'язку з досягненням пенсійного віку), виробничого травматизму, смерті, втрати годувальника;

розробку і втілення заходів, що полегшують адаптацію економічно активного населення до мінливих вимог і структури попиту на ринку праці, а також заходів, які стимулюють працедавців займатися працевлаштуванням, перепідготовкою, створенням робочих місць для потенційних реципієнтів соціальної допомоги (шляхом податкових пільг, більш низької орендної плати і таке інше);

перетворення трудових джерел доходу, в тому числі мінімальних, у надійні та економічно вигідні (встановлення адекватного рівня мінімальної заробітної плати, забезпечення соціального страхування за місцем праці, податкові пільги низькооплачуваним робітникам);

децентралізацію програм соціальної підтримки і залучення потенційних реципієнтів до розробки, реалізації, моніторингу надання соціальної допомоги;

посилення соціальної відповідальності громадських організацій, інституту сім'ї за дітей та непрацездатних з одночасним посиленням жорсткості заходів щодо тих, хто ухиляється від матеріальної підтримки своїх дітей та батьків похилого віку [103, с.132].

У цілому США можна віднести до ліберальних суспільств, які досягли надзвичайно високого рівня матеріального добробуту і тому можуть дозволити собі виділення значних коштів на допомогу бідним, фінансування охорони здоров'я, освіти та інші соціальні цілі. Так, уже в найближчі п'ять років на соціальну сферу ця держава планує витрачати 72% федерального бюджету [156, с.89].

Проте Сполучені Штати, як зауважує А. Нестеренко, не мають достатньо могутніх "вбудованих" механізмів узгодження інтересів між соціальними групами [132, с.71]. А це – ще один аргумент на користь віднесення США до "залишкової" моделі держави добробуту. Тобто, як видається, між виокремлюваними у різних класифікаціях "залишковою" та "ліберальною" моделями соціальної держави не має принципових відмінностей, зараз ці поняття належать до одного синонімічного ряду.

Найважливішою ж стратегічною метою соціал-демократії є рух до іншої моделі держави, яку розуміють як "інституціональну" державу загального добробуту. Найяскравішою спробою втілення у життя такої держави є "скандинавська модель", що склалася в післявоєнні десятиліття в Данії, Норвегії і Швеції. Її виникнення пов'язують із приходом до влади перших соціал-демократичних урядів: у Данії – 1929 року , у Швеції та Норвегії – 1932 року. Ця модель дає, на думку В.В. Медведчука, найповніше уявлення про реалізацію соціал-демократичної парадигми суспільного розвитку на рівні окремої країни. Характерними особливостями "скандинавської" ("шведської") моделі, зазвичай, вважають: створення за порівняно короткий період високоефективної економіки; забезпечення зайнятості практично всього працездатного населення; ліквідацію бідності; створення умов найрозвинутішої у світі системи соціального забезпечення; досягнення високого рівня освіти й культури. Основу змішаної економіки в цій моделі складають органічне поєднання приватнокапіталістичної ринкової економіки і соціально орієнтованої системи перерозподілу виробленого продукту з метою забезпечення більшої соціальної справедливості. Політика держави спрямована на те, щоб підвищити рівень життя бідних прошарків населення, забезпечити умови для повної зайнятості, підтримувати розвинуту систему соціального забезпечення. Ідеал вбачається в тому, щоб скоротити існуючу соціальну нерівність через надання соціальних послуг у найважливіших сферах життя. До таких послуг належать: система виплат на дітей; безкоштовна шкільна освіта; забезпечення в старості; виплата допомоги в разі безробіття; забезпечення житлом тощо [123, с.20].

Loading...

 
 

Цікаве