WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Соціальна держава - Курсова робота

Соціальна держава - Курсова робота

Активна участь соціальної держави у процесах суспільного розподілу і перерозподілу новоствореної (передусім прибуткової) вартості є одним із найважливіших напрямів державної діяльності. Чільне місце при цьому відводиться так званій "політиці доходів", реалізовуваній за допомогою збалансованої системи оподаткування, формування соціально орієнтованого бюджету, фінансування соціальних програм. Механізм оподаткування чинить значний вплив на формування реальних доходів та рівень життя населення і найбільш повно характеризує реальний стан дотримання принципу соціальної справедливості, а також визначає ступінь захисту соціально-економічних прав громадян. Економічно сильною і стабільною в своєму розвитку може стати тільки та держава, чия законодавча база функціонування механізму оподаткування доходів населення відповідає інтересам переважної більшості громадян. Світовий досвід засвідчує, що кожна демократична держава, яка прагне мати в суспільстві соціальний мир і злагоду, постійно удосконалює систему оподаткування доходів громадян у напрямі повної узгодженості інтересів усіх верств населення [117, с.29].

В Україні грошові доходи найбільш забезпеченої частини населення (10%) перевищують доходи найменш забезпечених верств у 12 разів. У країнах Західної Європи цей коефіцієнт не перевищує 6 разів, у США – 11. На думку Президента України Л.Д. Кучми, нині такі контрасти в доходах є чи не основним чинником соціального напруження в суспільстві [217]. А відтак, для України особливо актуальною є проблема формування та проведення ефективної "політики доходів" і прийняття з цією метою Податкового кодексу, який повинен стати надійною юридичною основою для створення досконалого та соціально справедливого механізму оподаткування доходів громадян.

Однією з найперших загально соціальних потреб, організовувати задоволення яких призначена за своєю соціальною сутністю держава, на думку П.М. Рабіновича і Ю.П. Лободи, є забезпечення необхідної єдності суспільства як цілісного соціального організму (які б внутрішні суперечності його не "розшматовували"). Остання обставина якраз і зумовлює інтегративну (координуючу, узгоджувальну, "консенсусну") місію держави, при виконанні якої вона може виступати виразником, представником інтересів не тільки домінуючої частини населення, але й усього суспільства [183, с.91].

Зрозуміло, що існування будь-якої держави, у тому числі соціальної, навряд чи можливе без соціальних конфліктів (явних або ж прихованих), без зіткнення протилежних суспільних інтересів різних соціальних груп (верств, класів).

Соціальна згода – явище, протилежне конфліктові. Це один із чинників, які сприяють інтегративним процесам у суспільстві. Це підвалина соціального співробітництва, котра, будучи однією з форм соціальної взаємодії, вічна так само, як і суспільство та конфлікт. Позитивна функція соціальної згоди полягає в тому, що остання інтегрує суспільство, допомагає зберегти його цілісність і розв'язати протиріччя розвитку без шкоди для цілісності. Негативна її роль бачиться в тому, що згода за певних обставин консервує застійні та регресивні тенденції. Але у будь-якому разі згода потрібна, аби подолати вже існуючу конфліктну ситуацію [50, с.278].

При цьому ідеї соціального партнерства, сприйняті та втіленні в життя західними країнами, забезпечують створення умов, необхідних для розв'язання соціальних суперечностей у мирних, цивілізованих формах; для подолання конфліктних ситуацій не насильницьким, а переговорним, консенсусним шляхом.

Принагідно зауважимо, що поняття "соціальне партнерство", як правило, розуміють досить вузько, застосовуючи його лише щодо царини трудових відносин. Проте, як справедливо зазначається у вітчизняній та зарубіжній політико-правовій літературі [98, с.72; 162, с.300], механізми й методи соціального партнерства можуть використовуватись у будь-яких галузях, де перехрещуються інтереси різних груп. Зокрема предметом соціального партнерства можуть стати: соціально-економічні консультації з широкого кола питань між різноманітними суб'єктами політичної системи, включаючи державу; угоди між споживачами та виробниками щодо рівня цін та обслуговування; взаємини між державними органами соціального забезпечення, благодійними фондами та об'єднаннями інвалідів, багатодітних сімей; розв'язання екологічних та міжнаціональних проблем. Така точка зору видається правомірною з огляду на те, що вона в цілому відповідає реаліям соціального партнерства у розвинених індустріальних країнах, де його інститути пронизують усі сфери суспільного життя, а не лише трудові відносини.

Як пишуть В. Кремень та В. Ткаченко, у найбільш широкому трактуванні громадянське суспільство – це певний механізм неформального соціального партнерства (курсив наш — О.П.), який уможливлює підтримання балансу існуючих інтересів у суспільстві та їх реалізацію [96, с.318].

Обов'язковими умовами ефективного функціонування системи соціального партнерства російські науковці В. Руденкін і Н. Саликова вважають:

1) чітке усвідомлення кожним суб'єктом специфіки свого групового інтересу та ясне уявлення про те, як його слід відстоювати;

2) прийняття суб'єктами соціального партнерства своєрідної філософії "спільної долі", тобто визнання конструктивної взаємодії одного з одним як стратегії, що не має будь-якої розумної альтернативи;

3) наявність нормативно-правової бази, покликаної інституціоналізувати соціальне партнерство, надати йому стабільного, тривалого характеру [193, с.185-186].

Для формування й розвитку соціального партнерства особливого значення набуває забезпечення таких прав і свобод: повага і захист людської гідності шляхом створення сприятливих умов праці; можливість вільного розвитку особи; заборона дискримінації (ніхто не може бути обмеженим у своїх правах залежно від статі, віку, походження, національності); створення коаліцій (право на основі вільного вибору, спільних цілей та інтересів створювати об'єднання чи союзи); вільний вибір професії, місця роботи й навчання; гарантія приватної власності за умов спрямованості підприємництва на вирішення соціальних завдань і запровадження обмежень на власність, якщо вона використовується всупереч загальному добру [58, с.60].

Дістаючи втілення передусім у трудових відносинах, принципи соціального партнерства зорієнтовані на створення балансу таких силових векторів:

- сили найманого робітника, яка полягає у володінні й розпорядженні власним робочим часом. Звичайний кваліфікований, а тим більше некваліфікований робітник практично завжди може бути замінений рівноцінним; кожний окремий найманий робітник має незначну силу на ринку праці;

- сили профспілки, що залежить від ступеня організаційної та фінансової підтримки її діяльності з боку рядових членів профспілки, від реального авторитету профспілкового центру, галузевої профспілки, низової профорганізації у системі соціальних, економічних, політичних відносин;

- сили підприємця (вона — в його контролі над вакантними робочими місцями), а правомірність підприємницької сили закріплює комплекс юридичних актів і прав, які захищають власність. Серед засобів контролю підприємця – повноваження наймати, переводити, заохочувати, карати і звільняти найманих працівників. Проте в цьому він обмежений правом робітників організовувати заходи страйкового характеру, звертатися до державних органів із проблем трудових відносин;

- сили менеджменту, котра в індустріальних відносинах полягає в контролі над робочими місцями і тотожна можливостям підприємців, чию волю і політику реалізує менеджмент;

- сили громадськості, джерело якої — у політичному контролі й законному праві ухвалювати та вводити в дію закони й забезпечувати контроль за їх виконанням. У цьому процесі використовуються можливості державних механізмів, які підсилюють або послаблюють вплив профспілок залежно від правил економічної та політичної гри [58, с.60-61].

Збалансуванню вказаних "силових векторів", що є запорукою досягнення соціального консенсусу в суспільстві, приділяється увага і в сучасній Україні, де початок процесу інституціалізації соціального партнерства було покладено 1992 року. Тоді відповідно до Закону України "Про зайнятість населення" (ст.17) було створено Український координаційний комітет сприяння зайнятості, до складу якого входили представники профспілок, органів державного управління, власники підприємств або уповноважені ними особи. У тому ж році Декрет Кабінету Міністрів України "Про оплату праці" започаткував створення правових основ регулювання оплати праці на основі системи тарифних договорів. З того часу формування механізму та організаційних структур соціального партнерства в Україні набуває чимраз більшої ваги в умовах переходу до ринкової економіки, приватизаційних процесів, загострення соціально- трудових відносин. Не випадково в "Основних напрямах соціальної політики на період до 2004 року", схвалених Указом Президента України від 24 травня 2000 року, підкреслюється: "Необхідною передумовою забезпечення сталого економічного розвитку держави, утвердження в суспільстві соціальної злагоди, громадянського миру і демократії є вдосконалення соціально-трудових відносин на всіх рівнях управління, запровадження нових підходів до підвищення дієвості соціального партнерства, розвитку співробітництва та взаємодії представницьких органів сторін соціально-трудових відносин" [142].

Loading...

 
 

Цікаве