WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Проблемні питання практики розгляду судами корпоративних спорів - Курсова робота

Проблемні питання практики розгляду судами корпоративних спорів - Курсова робота

Таким чином, на сьогодні чинне законодавство частину фактично корпоративних чи пов'язаних з ними спорів, залишило у підвідомчості загальних судів, що спричиняє можливість розбіжностей у практиці загальних і господарських судів, а також прийняття взаємовиключних рішень. Таке становище потребує негайного врегулювання на законодавчому рівні.

Необхідно також звернути увагу, що у підвідомчості загальних судів залишилась також ще одна категорія спорів, пов'язаних з корпоративними відносинами. У правовідносинах щодо переходу та реалізації корпоративних прав відповідно до ст. 9 Закону України "Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні" від 10 грудня 1997 р. (далі — Закон про Національну депозитарну систему) бере участь реєстратор, який веде реєстр власників іменних цінних паперів. Оскільки відповідно до ст. 5 вказаного Закону реалізація корпоративних прав, що випливають з володіння акцією, є можливою лише після внесення відповідних змін до реєстру, в судовій практиці трапляються випадки, коли акціонер звертається з позовом до реєстратора про спонукання внести зміни до системи реєстру власників іменних цінних паперів тощо. Дана категорія справ є підвідомчою загальним судам, якщо однією із сторін, які беруть участь у справі, є фізична особа.

Аналогічні категорії спорів пов'язані з корпоративними відносинами, виходячи зі змісту ст. 167 ГКУ, однак їх суб'єктний склад не відповідає вимогам ст. 12 ГПК.

Суди повинні суворо дотримуватися вимог процесуального закону при вирішенні питання щодо юрисдикції судів, щоб не порушувати конституційного права на правосуддя через відомчі розбіжності.

Розглянемо інші проблемні питання, які виникають у судів при вирішенні окремих категорій корпоративних спорів.

Вимоги до змісту установчих документів господарських товариств передбачені статтями 88, 143, 154 Цивільного кодексу України (далі — ЦК), ч. 2 ст. 57, ст. 82 ГК, статтями 4, 37, 51, 65, 67, 76 Закону України "Про господарські товариства" від 19 вересня 1991 р. (далі — Закон про господарські товариства). За ч. 4 ст. 4 останнього відсутність в установчих документах відомостей, обов'язковість яких визначена законом, є підставою для відмови у державній реєстрації товариства та змін, внесених до його установчих документів. Дана норма кореспондується з ч. 1 ст. 27, ст. 30 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців" від 15 травня 2003 р.

Як показує вивчення справ, недоліком чинного законодавства є невизначеність підстав та наслідків визнання недійсними установчих документів господарських товариств з урахуванням правової природи цих документів. У зв'язку з цим вбачається, що суд може визнати недійсними установчі документи за наявності одночасно таких умов:

— на момент розгляду справи вони не відповідають вимогам законодавства;

— допущені при їх прийнятті та затвердженні порушення не можуть бути усунуті;

— певні положення установчих документів порушують права та законні інтереси позивачів.

ЦК передбачає, що установчим документом товариства є затверджений учасниками статут або засновницький договір між учасниками, якщо інше не встановлено законом (ч. 2 ст. 87). Відповідно до ч. 1 ст. 82 ГК засновницький договір є установчим документом ПТ і КТ, а статут є установчим документом AT, ТОВ і ТДВ.

Вбачається, що при вирішенні спорів про визнання установчих документів господарського товариства недійсними господарським судам необхідно розмежовувати правову природу статуту та установчого (засновницького) договору товариства.

Статут юридичної особи за своєю правовою природою є актом, який визначає правовий статус юридичної особи, обов'язки учасників, посадових осіб товариства та інших працівників та порядок затвердження та внесення змін до статуту.

Підставами для визнання індивідуального акта ненормативного характеру, в тому числі статуту, недійсним, є його невідповідність вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав (затвердив) цей акт. Крім того, обов'язковою умовою визнання акта недійсним є порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та законних інтересів позивача.

Проте окремі суди помилково визначають правову природу статуту, вважаючи його правочином, і, відповідно, поширюють на статути норми, які регламентують підстави недійсності правочинів.

Однак статут не є одностороннім правочином, оскільки згідно із статтями 36, 41, 59 Закону про господарські товариства статут затверджується (змінюється) загальними зборами учасників (засновників, акціонерів) господарського товариства. А загальні збори не є ні суб'єктом права, ні органом, який здійснює представництво товариства, оскільки відповідно до статей 48, 62 вказаного Закону виконавчий орган здійснює дії від імені товариства. Не є статут і договором, оскільки відповідно до ст. 626 ЦК договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. А статут затверджується (змінюється) не за домовленістю всіх учасників (засновників, акціонерів) товариства, а більшістю у три чверті або простою більшістю голосів акціонерів (учасників) товариства (статті 42, 59 Закону про господарські товариства).

Вважаємо, що виходячи з різної правової природи статуту та установчого договору господарського товариства у справах про визнання недійсним статуту відповідачем є товариство і відсутня необхідність залучати до участі у справі всіх учасників (акціонерів) товариства, а у справах щодо визнання недійсним установчого (засновницького) договору мають залучатися до участі у справі всі учасники (акціонери) товариства як сторони договору.

На наш погляд, суди не вправі вносити зміни до установчих документів товариства — вирішення цього питання не належить до компетенції суду і означало б втручання у внутрішню діяльність товариства. Судам підвідомчі спори щодо недійсності змін, внесених до установчих документів товариства, або визнання недійсними рішень загальних зборів щодо внесення змін до останніх.

Чинне законодавство не визначає підстав для визнання недійсними актів органів юридичної особи, на відміну від підстав визнання недійсними правочинів. Так, ч. 5 ст. 98 ЦК передбачено право учасника товариства на оскарження рішення загальних зборів до суду, проте не встановлено підстав для визнання рішення загальних зборів недійсним.

Вбачається, що не всі порушення законодавства, допущені при скликанні та проведенні загальних зборів господарського товариства, є підставою для визнання недійсними прийнятих на них рішень.

Зокрема, безумовною підставою для визнання недійсними рішень загальних зборів в силу прямої вказівки Закону про господарські товариства є:

— прийняття загальним зборами рішення за відсутності кворуму для проведення загальних зборів чи прийняття рішення (статті 41, 42, 59, 60);

— прийняття загальними зборами рішень з питань, не включених до порядку денного цих загальних зборів (ч. 4 ст. 43);

— прийняття загальними зборами рішення про зміну статутного капіталу товариства, якщо не дотримана процедура надання акціонерам (учасникам) відповідної інформації (статті 40, 45).

При вирішенні питання про недійсність рішень загальних зборів через інші порушення, допущені при скликанні та проведенні загальних зборів, господарський суд повинен оцінити, наскільки ці порушення могли вплинути на прийняття загальними зборами відповідного рішення.

Господарським судам необхідно враховувати, що, оскільки загальні збори є органом товариства, то їх рішення мають розцінюватися як рішення самого товариства, а не його окремих учасників (акціонерів). Тому відповідачем у спорах про визнання недійсним рішення загальних зборів є товариство.

Loading...

 
 

Цікаве