WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Проблеми реалізації норм права - Курсова робота

Проблеми реалізації норм права - Курсова робота

Правові норми, порядок реалізації яких юридично не регламентований, найчастіше виявляються мало ефективними та не вирішують покладених на них задач. Тому цілком закономірно, що в сучасних умовах, коли в нашій суспільній свідомості значно підвищується оцінка ролі права, важливість забезпечення норм права такими діючими юридичними механізмами, які гарантували б їхнє належне здійснення, незмірно зросла. Велика увага приділяється саме процедурно-процесуальним формам. В першу чергу вимагають розробки і прийняття нормативні акти, що встановлюють порядок реалізації конституційних норм про політичні права і свободи громадян. Досить гостро стоїть і проблема процедурного забезпечення законодавчого процесу та взагалі всієї діяльності нових представницьких органів.

В тож же час, здійснюючи норми права не можна зводити юридичну процедуру лише до забезпечення його результативності.

Необхідно передбачати, що процедурно-процесуальна форма, будучи гарантією ефективної реалізації норм права, ще і забезпечує відповідність дій по їх здійсненню, принципам яких відповідає зміст реалізованих розпоряджень.

Юридична регламентація діяльності по введенню норм права в повсякденне життя повинна одушевляти її духом, що пронизує зміст цих норм. Вона виступає фактором, що попереджає від перекручень змісту правових розпоряджень у процесі їх реалізації, перешкоджає обмеженню прав і законних інтересів громадян і організацій, використанню суб'єктами своїх прав і свобод на шкоду правам і інтересам інших суб'єктів суспільства, зловживанню суб'єктивним правом і т.п. Отже, юридична процедура існує не тільки для того, щоб якимось чином впорядкувати і організувати дії по реалізації норм права, але і для того, щоб гарантувати правовий характер самих цих дій для досягнення цілей правого регулювання.

Прагнення осмислити правові форми юридично значимої діяльності, розкрити їх роль у правовому регулюванні, виявити тенденції розвитку, позначити шляхи їх вдосконалення знайшло відображення в обґрунтуванні широкої уваги юридичного процесу, що поширився останніми роками в нашій літературі. Під юридичним процесом стали розуміти не тільки традиційні процесуально-правові норми юрисдикційної діяльності, але і юридичні процедури, що використовуються в усіх інших областях правозастосування, а також процедури правотворчості.

З цього приводу зростає інтерес до розробленої в рамках теорії загального юридичного процесу конституції процесуальної форми. Вона є результатом синтезу тих найбільш важливих ознак, які виявляються при аналізі реально діючих правових форм і юридично значимої діяльності та покликана охопити всі їх сторони.

В конструкцію процесуальної форми входять три елементи: процесуальні провадження, процесуальні стадії, процесуальний режим. Поняття процесуального провадження розкриває особливості предмета відповідної юридично значимої діяльності, обумовлені особливостями самої цієї діяльності, а так само і її правових форм.

Істотне значення для дослідження правових форм юридично значимої діяльності має питання про їх класифікацію. Процедурно-процесуальні форми надзвичайно різноманітні, а тому міркування про правову процедуру взагалі здатні привести тільки до дуже абстрактних і далеких від практики висновків. В той же час, аналіз існуючих правових норм діяльності, що не спираються на узагальнюючі теоретичні положення про правові процедури, буде зведений до їхнього опису і залишить осторонь притаманні їм загальні властивості, що стосуються, наприклад, складу процедурно-процесуальної форми, юридичних гарантій, принципів регламентації юридично значимої діяльності.

От чому при дослідженні правової процедури не можна обійтися без розгляду її видів. Саме класифікація процедурно-процесуальних форм із наступним їхнім вивченням - необхідна передумова існування теорії юридичної процедури.

Оскільки перед класифікацією процедурно-процесуальних форм стоять визначені задачі, її підстави також не можуть бути довільними.

Класифікація правових процедур припускає виділення видів юридичної значимої діяльності, що є предметом процедурно-процесуального опосередкування. У свою чергу при рішенні питання про критерії виділення цих видів потрібно виходити з тих ознак юридично значимої діяльності, що визначають існування особливих достатньо своєрідних процедур її реалізації.

Специфіка правотворчої діяльності залежить від того, хто є суб'єктом правотворчості і від юридичних особливостей розроблювальних і прийнятих нормативних актів. Тут виділяються правотворчість суспільних органів і правотворчість громадських організацій. Цю класифікацію можна продовжити з позицій міждержавних органів у державному апараті, розходжень і компетенції громадських організацій, юридичної чинності виданих правових актів.

Особливості правозастосування також визначені суб'єктом відповідної діяльності (наділення суб'єктивним правом, його визнання чи формування установи, вибори чи призначення на посаду, дозвіл, суперечки про право і т.д.).

Своєрідність діяльності по реалізації права обумовлена специфікою реалізованих норм і залежить від того, регулятивні це норми чи охоронні. Важливе значення має і те, що реалізація права, тобто правових норм може бути і безпосереднім використанням приналежних суб'єкту прав, виконанням покладених на нього обов'язків, дотримання заборон, і їхнім використанням, виконанням і дотриманням, опосередкованими актами правозастосування. Причому в другому випадку владність і обов'язковість правових норм підкріплюється владністю й обов'язковістю виданих на їхній основі правозастосовчих актів, а реалізація права здобуває характер здійснення індивідуальних розпоряджень, що містяться в цих актах.

Правова норма сама по собі тільки визначений текст із юридичним змістом. Головне призначення норми перетворитися в суспільну практику. Тільки суспільна практика, конкретні відносини людей складають реальне життя правових норм, що полягає в їхньому впливі на суспільні відносини. Якщо норма містить розпорядження чи дозвіл, то вони ще мають бути реалізовані в суспільних відносинах. Норма, що не впливає на суспільні відносини, безрезультатна, неефективна, вона не реалізована. Реалізувати право можна, тільки застосовуючи його. Реалізація права - це процес, процедура перетворення правових норм у суспільну практику.

Шляхи, конкретні засоби реалізації права різні: вони залежать насамперед від того, у якій саме області суспільних відносин застосовуються норми (предмет), від того, який характер регулювання (метод) і від того, хто застосовує норму (громадянин чи державні органи). Конкретні шляхи застосування права розглядаються в галузевих дисциплінах: реалізація кримінальних норм відрізняється від реалізації цивільних норм, а вони - від реалізації норм процесуальних. На рівні загальної теорії реалізація норм повинна розглядатися насамперед як поведінка людей.

Найважливіша ключова проблема реалізації норм - відношення людей до норм. Тут можна говорити про три варіанти.

Перший, коли громадяни схвалюють, підтримують норму й охоче запроваджують у життя.

Другий, коли громадяни відносяться до норми байдуже, норма - сама по собі, а поведінка громадян - сама по собі. Норма не проводитися в життя, але і не порушується.

Третій, самий несприятливий - коли громадяни налаштовані проти норми, вони активно протистоять, а часом і порушують її. У подібних ситуаціях невиконання норми тягне відповідальність.

За цими варіантами прихована проблема підтримки громадянами закону, проблема легітимності закону, закону правового і неправового.

Адміністративно-командна практика і нормалістична теорія не знали, на перший погляд, цієї проблеми. Правом вважалася сукупність норм, виходить, що всякий закон - правовий, неправовий можливий. Далі малося на увазі, що майже весь народ підтримує і схвалює закони, активно перетворює їх у життя1 .

Так було не завжди. У період до XX з'їзду КПРС до розвінчання сталінізму, коли тоталітаризм функціонував у найбільш відкритій насильницькій формі, прийняті рішення, як правило, перетворювалися в життя. Причин було дві. Одна внутрішня: віра людей у державу і її рішення, друга зовнішня: масове застосування примусу і насильства. Як тільки історією сталінізм був розвінчаний, обидві причини відпали. І тоді почався тривалий процес розбіжності між словом і справою, між нормою і її перетворенням у життя. До початку 80-их років невиконання законів, їх ілегітимність стали очевидними. Вони не переборені дотепер. В основі невиконання законів і зараз лежить їх ілегітимність, байдужне відношення багатьох людей до прийнятих законів. Добровільно закони не виконуються, а час масового примусу і насильства пройшов.

Як домогтися реалізації законів, їхньої підтримки людьми, їх легітимності? Легітимні можуть бути тільки закони, що втілюють основні початки права: соціальна згода, суспільний компроміс, що проводять ідеї соціальної справедливості. Тільки змінивши уявлення про право і зміст законів, можна чекати того, що закони будуть правовими й одержать підтримку людей, знайдуть легітимність. Легітимним можна і потрібно вважати закон, що забезпечує інтереси більшості. Це дуже важливий, принциповий момент. Легітимність і більшість нерозривні. От чому загальний рівень політичної і правової культури людей впливає на легітимність закону в найменшому ступені, чим зміст самого закону. Можливо з погляду юридичної науки і професіоналів, закон відповідає найвищим правовим вимогам, але в більшості суспільство його не сприймає. У цьому змісті правовий характер закону обумовлюється загальним рівнем правосвідомості. От чому наш рух до правової держави, до правових законів повинен проходити як по лінії підвищення якості законів і професіоналізму законодавців, так і по лінії підвищення загальної політичної і правової культури суспільства. Досягнення легітимності, реалізації закону можливо в міру сполучення загальних ліній розвитку.

Loading...

 
 

Цікаве