WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Принципи розробки та оцінки державної політики України - Курсова робота

Принципи розробки та оцінки державної політики України - Курсова робота

2) політична ефективність — політичні результати, наслідки державного втручання в певну політику. Важко оцінити через наявність непрямих впливів.

За допомогою оцінювання результатів можна розділити причини і наслідки (впливи) вирішення проблеми. Переважна більшість методик для виконання цього завдання побудовані на статистичних методах та намаганні взяти під контроль (чи нейтралізувати) сторонні причинно-наслідкові змінні величини. Оптимальним методом вважається метод метааналізу.

Що стосується ефективності й результативності політики, то ці поняття слід розрізняти. Так, діяльність державних службовців треба розглядати за такими підходами: економія (оцінка економічності, розумності, правильності використання державних фондів за даного рівня ефективності. Їі стандартом є мінімізація ціни); ефективність (ефективність використання ресурсів або відношення якості й кількості наданих товарів і послуг стосовно дій та витрат на їх створення для досягнення результатів. Стандартом ефективності е кращий досвід); результативність (ступінь відповідності досягнутих результатів і наслідків, що спостерігаються, поставленій меті; погодження засобів, що використовувалися, і досягнутих результатів із поставленою метою; оцінка зумовленості досягнутих результатів обраною політикою).

Щодо європейських принципів ефективності як управлінського вміння у підтриманні найкращого співвідношення між задіяними ресурсами та отриманими здобутками результативність покликана забезпечити успішне вирішення суспільних проблем та досягнення цілей. Загалом політика, яка досягає своєї мети, називається результативною. Але якщо це коштує занадто дорого, то її називають неефективною. Для оцінювання результативності й ефективності переважно застосовуються два методи: аналіз вигід-витрат та аналіз витрат і результативності, або аналіз ефективності. Обидва методи зосереджують увагу на питаннях кращого (альтернативного) використання обмежених ресурсів.

Потрібно зауважити, що аналіз результативності не дає остаточних висновків щодо відносних вигід, а залишає це на розсуд особам, які приймають рішення, тому використання його в оцінюванні державної політики є обмежено дієздатним через неспроможність показати альтернативні шляхи адекватного використання коштів для суспільства.

Незважаючи на недоліки методів оцінювання, державна політика в суспільстві продовжує оцінюватися і докладно обговорюватися. Передусім це пов'язано з тим, що політичний процес ні за яких умов не може відповідати раціональній моделі, а лише репрезентує вибір між конкурентними пропозиціями в умовах обмежених ресурсів. Окрім того, раціональність робить кілька важливих внесків (навіть не змінюючи політику) у політичний процес.

Методи оцінювання політики є, на відміну від нейтральності та об'єктивності, переважно механічними, оскільки всі ці методи намагаються поліпшити усвідомлення і визначення проблеми та розроблення альтернатив політики. Складовими такого процесу, або, як зазначає Л. Пал, „доброго мислення", є розсудлива оцінка, інтуїція та здоровий глузд, результатом чого є свіжі проникливі творчі ідеї.

Огляд методів оцінювання впровадження політики підтверджує досить важливий висновок Л. Пала щодо аналізу державної політики: важко дізнатися, чи політика вносить зміну в те, що могло б статися і без державного втручання.

Система влади, що склалася в Україні, відрізняється надмірною централізацією, закритістю від суспільства і високим рівнем корупції. Найбільше проблем в минулій моделі поставало через брак чіткого розмежування повноважень між Президентом і Кабінетом Міністрів у формуванні та реалізації державної політики. Зокрема, це проявлялося в інерційній практиці видання нормативних актів Президента з економічних питань, призначенні заступників керівників центральних органів виконавчої влади, а також у неконституційному впливові глави держави та його апарату на органи виконавчої влади через механізм "доручень".

Наявність двох "центрів" вироблення державної політики – Кабінету Міністрів та Президента з координаційними і допоміжними органами при ньому – привело до переобтяженості Кабінету Міністрів адміністративними питаннями, що, в свою чергу, зумовило недостатній рівень стратегічного планування в його діяльності. До того ж, уряд мав дуже обмежений вплив на деякі центральні органи виконавчої влади, низький рівень горизонтальної координації між міністерствами, що приводило до надвисокої централізації виконавчої влади. Тут варто вказати, що в Україні функціонує необґрунтовано велика кількість центральних органів виконавчої влади, що часто приводить до створення власної адміністративної вертикалі у більшості з цих органів.

Поруч з цим, місцеве самоврядування животіло під тиском центральних органів влади. Не додавав ефективності і нераціональний адміністративно-територіальний устрій.

На загал, нашу систему характеризує презумпція правоти чиновника, пріоритет відомчих інтересів, формалізм та бюрократія, звідси – неналежне оприлюднення публічної інформації та проблеми доступу до неї. У нас досі неефективний адміністративний та судовий захист від рішень, дій та бездіяльності публічної влади.

Але ці проблеми можна і, на мою думку, треба було вирішувати в правовому полі Конституції 1996 року, оскільки більшість із них породжені неконституційною практикою врядування Л.Кучми, який узурпував позаконституційним шляхом надто багато повноважень, так би мовити, "явочним порядком". Деякі з цих проблем можна було вирішувати у відповідності до старої Конституції прийняттям відповідних законів – нової редакції Закону про Президента України, Закону про Кабінет міністрів України, законів про міністерство України, про адміністративно-територіальний устрій тощо.

Система розподілу гілок влади в Україні безпосередньо після впровадження інституту президентства являла собою своєрідну комбінацію, у якій жодна з гілок не мала чітко визначеного офіційного статусу, адміністративної структури чи чіткого уявлення щодо механізму (послідовності дій) створення ефективної системи правління. Парламент, наділений вищими законодавчими повноваженнями і значною владою над урядом, був доповнений президентом, обраним у результаті прямих виборів, якому надавалися значні права щодо визначення структури уряду, а також відводилась значна роль у законотворчості.

Головними факторами, що обумовлюють взаємовідносини законодавчої і виконавчої гілок влади, а також ступінь їх протиріч, є конституційні норми, що визначають життєздатність президента і парламенту: чим значніше різниця в ступені життєздатності гілок влади (здатність однієї гілки влади викликати усунення іншої без прискорення власного падіння), тим вище імовірність міжусобних сутичок.

Використана література

  1. Конституція України / Відомості Верховної Ради України, 1996, № 30, Ст. 141.

  2. Нижник Н.Р., Машков О.А. Системний підхід в організації державного управління: Навч. посібник / За заг. ред. Н.Р. Нижник. — К., Вид-во УАДУ, 1998. — 160с.

  3. Державне управління: теорія і практика / Заг. ред. проф. В.Б. Аверьянова. — К., Юрінком Інтер, 1998. — 432 с.

  4. Тертичка В. Основи аналізу державної політики. — К.: НАДУ, 2003. — 174 с.

  5. Скрипник В. Державна влада в Україні: проблемні взаємодії політики і управління // Право України, № 3, 2003, С. 14—21.

  6. Селиванов В. Людський вимір політики трансформації державного управління в Україні // Право України, № 10, 2004, С. 4— 10.

  7. Романов В. Студії з аналізу державної політики в Україні: перши результати та проблеми // Актуальні проблеми державного управління, 2003, № 3, С. 3—12.

Loading...

 
 

Цікаве