WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Принципи адміністративного судочинства та особливості їх застосування - Курсова робота

Принципи адміністративного судочинства та особливості їх застосування - Курсова робота

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

(частина друга статті 71 КАС)

Особливість адміністративного судочинства, на відміну від цивільного судочинства, щодо забезпечення змагальності полягає у більш активній ролі суду. На суд покладено обов'язок вживати передбачені законом заходи, необхідні для всебічного і повного з'ясування обставин у справі, зокрема щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи (див. частину четверту статті 11 КАС). По-перше, це дає змогу врівноважити можливості людини, яка зазвичай необізнана у тонкощах юриспруденції, і суб'єкта владних повноважень, а по-друге, предмет публічно-правового спору найчастіше стосується публічних інтересів – тобто інтересів широкого кола осіб. Суд повинен дослідити як судове рішення може вплинути на ці інтереси, а не лише на інтереси осіб, які беруть участь у справі.

Для всебічного з'ясування обставин в адміністративній справі суд:

1) у разі необхідності пропонує особам, які беруть участь у справі, подати докази або з власної ініціативи витребовує докази, яких на думку суду не вистачає (частина п'ята статті 11 КАС);

2) роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їхні процесуальні права та обов'язки (частина третя статті 34, частини перші статей 127, 130, 167 КАС);

3) іншим чином сприяє особам, які беруть участь у справі, здійсненню їхніх прав відповідно до КАС.

Якщо для встановлення певних обставин недостатньо доказів, суд повинен з'ясувати, якими ще доказами можна підтвердити чи спростувати ці обставини. За наявності доказів в осіб, які беруть участь у справі, суд пропонує їм подати ці докази. У разі знаходження доказів в інших осіб суд витребовує їх.

Необхідно звернути увагу на те, що, коли особа, яка бере участь у справі, без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду, суд вирішує справу на основі наявних доказів. Але лише за умови, що такі докази необхідні для підтвердження обставин, на які посилається саме ця особа.

Активна роль суду є наслідком дії принципу офіційності. Детальніше про це йдеться у істині, присвяченій цьому принципу.

Якщо особа, яка бере участь у справі, без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які вона посилається, суд вирішує справу на основі наявних доказів.

(частина шоста статті 71 КАС)

Це спонукає до добросовісного ставлення до ведення своєї справи в суді. У разі ж ігнорування пропозиції суду іншими особами, які беруть участь у справі, суд повинен витребувати необхідні докази (див., зокрема, частину четверту статті 71).

Суб'єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі. У разі невиконання цього обов'язку суд витребовує названі документи та матеріали.

(частина четверта статті 71 КАС)

5. Диспозитивність

Класичний принцип диспозитивності покладає на суд обов'язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин). Суд позбавлений можливості ініціювати судове провадження, інакше він перетворився б з органу правосуддя у контролюючий орган. За загальним правилом, як і в цивільному судочинстві, адміністративний суд вирішує лише ті вимоги по суті спору, про вирішення яких клопочуть сторони, і він не повинен виходити за межі цих вимог. Інакше кажучи, суд зв'язаний предметом і розміром заявлених вимог.

Суд розглядає адміністративні справи не інакше, як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, і не може виходити за межі позовних вимог.

(перше речення частини другої статті 11 КАС)

Але, на відміну від цивільного судочинства, правила адміністративного судочинства допускають випадок, коли суд може, навіть зобов'язаний, вийти за межі вимог адміністративного позову. Це потрібно, якщо спосіб захисту, який пропонує позивач, є недостатнім для повного захисту його прав, свобод та інтересів.

Суд може вийти за межі позовних вимог лише в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять.

(друге речення частини другої статті 11 КАС)

Наприклад, позивач звертається з вимогою визнати незаконним положення нормативно-правового акта міністерства, яким порушується його суб'єктивне право. Виходячи з принципу диспозитивності, адміністративний суд начебто не повинен перевіряти нормативно-правовий акт поза межами позовних вимог. Однак, здійснюючи системний аналіз положень правового акту, адміністративний суд може дійти висновку, що порушення права позивача зумовлене не лише тим положенням нормативно-правового акта, на незаконності якого наполягає позивач, а й низкою інших положень цього акта або й іншим актом. Тому для повноти захисту права, яке відстоює позивач, суд повинен вийти за межі позовних вимог. Водночас суд не може визнавати нормативно-правовий акт чи його положення незаконними, якщо вони не порушують права позивача.

Якщо у процесі розгляду справи щодо нормативно-правового акта виявлено незаконність або невідповідність правовому акту вищої юридичної сили інших правових актів чи їхніх окремих положень, крім тих, щодо яких відкрито провадження в адміністративній справі та які впливають на прийняття постанови у справі, суд визнає такі акти чи їхні окремі положення незаконними або такими, що не відповідають правовому акту вищої юридичної сили.

(частина дев'ята статті 171 КАС)

Відповідно до принципу диспозитивності сторони вільно розпоряджаються своїми правами щодо предмету спору.

Кожна особа, яка звернулася за судовим захистом, розпоряджається своїми вимогами на свій розсуд, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

(перше речення частини третьої статті 11 КАС)

Такими правами є насамперед:

1) право на звернення до суду за захистом;

2) право змінити свої вимоги або відмовитися від них;

3) право визнати вимоги іншої сторони або не визнавати їх;

4) право за взаємною згодою припинити спір (примиритися).

Ці права, виходячи зі змісту диспозитивності, одержали назву "диспозитивні права".

<".> позивач має право змінити підставу або предмет адміністративного позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог або відмовитися від адміністративного позову в будь-який час до закінчення судового розгляду. Позивач має право відмовитися від адміністративного позову й у суді апеляційної чи касаційної інстанції до закінчення відповідно апеляційного чи касаційного розгляду.

<...> відповідач має право визнати адміністративний позов повністю або частково, подати заперечення проти адміністративного позову.

Сторони можуть досягнути примирення на будь-якій стадії адміністративного процесу, що є підставою для закриття провадження в адміністративній справі.

(витяги зі статті 51 КАС)

Диспозитивність в адміністративному судочинстві дещо обмежена і підконтрольна судові. Високий ступінь втручання суду обумовлений публічним характером спорів, підсудних адміністративним судам, який полягає, зокрема, у тому, що Результати їхнього вирішення можуть мати значення не лише для сторін, а для широкого кола осіб. Крім того, однією зі сторін в адміністративному процесі зазвичай виступає людина, не обізнана у тонкощах юриспруденції. Вона не завжди може розуміти правове значення своїх дій та на скільки вони відповідають її інтересам. Тому реалізація диспозитивних прав в адміністративному судочинстві перебуває під контролем суду. Метою такого контролю є захист прав, свобод, інтересів сторін та будь-яких інших осіб при розпорядженні сторонами своїми правами щодо заявлених вимог.

Контроль суду здійснюється через:

процедури прийняття судом відмови позивача від адміністративного позову чи визнання відповідачем адміністративного позову;

прийняття судом відмови стягувача від примусового виконання;

визнання судом умов примирення сторін або мирової угоди, укладеної в процесі виконання.

Так, суд не може прийняти відмову позивача від адміністративного позову, визнання адміністративного позову відповідачем, відмову стягувача від примусового виконання, а також визнати умови примирення сторін чи мирової угоди між учасниками виконавчого провадження в адміністративній справі, якщо внаслідок цього будуть порушені норми права або чиї-небудь права, свободи чи інтереси. Інакше кажучи, відповідальність за правомірність цих дій в адміністративному судочинстві покладена на суд, а не на сторони, як це прийнято у цивільному судочинстві.

Суд не приймає відмови позивача від адміністративного позову, визнання адміністративного позову відповідачем і не визнає умов примирення сторін, якщо ці дії суперечать закону або порушують чиї-небудь права, свободи чи інтереси.

(частина 4 статті 51 КАС)

Суд не приймає відмови від адміністративного позову, визнання адміністративного позову і продовжує розгляд адміністративної справи, якщо ці дії позивача або відповідача суперечать закону чи порушують чиї-небудь права, свободи або інтереси.

(частина четверта статті 112 КАС)

Умови примирення не повинні суперечити закону або порушувати чиї-небудь права, свободи або інтереси.

Loading...

 
 

Цікаве