WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Представництво в цивільному процесі - Курсова робота

Представництво в цивільному процесі - Курсова робота

Загальним для них є те, що повноваження адвокатів в цивільному процесі визначається договором доручення, укладеним з довірителем на ведення цивільної справи в суді. В ньому встановлюється обсяг і характер повноважень для представника, інші права і обов'язки сторін договору.

Наявність договору доручення надає адвокату (представнику) повноваження вчиняти від імені довірителя всі процесуальні дії, які може вчиняти сам довіритель як сторона, яка бере участь в конкретній цивільній справі [19.C.125–126].

3.2 Особи, які не можуть бути представниками

Стаття 41 ЦПК визначає неможливість іншого суміщення процесуальних ролей представника та осіб, які входять згідно ЦПК до інших учасників процесу (секретар судового засідання, перекладач, експерт, спеціаліст, свідок), оскільки ті й інші належать до різних груп суб'єктів процесуальних правовідносин, з яких одні юридично заінтересовані, а інші – ні [4.C.21].

Частина 2 статті 41 ЦПК встановлює обмеження за професіональною ознакою деяким категоріям юристів: суддям, слідчим, прокурорам. Це обмеження має етичний характер: у інших учасників справи не повинно виникати сумніву в неупередженості суду у зв'язку з участю зазначених осіб у якості представників. Однак з цього правила є два винятки: судді, слідчі, прокурори можуть представляти у суді відповідні органи, в яких вони працюють, якщо вони є стороною або третьою особою у справі, і якщо зазначені особи виступають у справі.

Згідно ст 57 Кодексу адміністративного судочинства України не можуть бути представниками в суді особи, які беруть участь у справі як секретар судового засідання, експерт, спеціаліст, перекладач та свідок. Судді, прокурори, слідчі не можуть бути представниками в суді, крім випадків, коли вони діють як представники відповідних органів, що є стороною або третьою особою у справі, чи як законні представники сторони чи третьої особи [13].

Відповідно до ч. 1 ст. 57 КАСУ ці обмеження зумовлені принципом неможливості процесуального сумісництва, який полягає в тому, що суб'єкт цивільно-процесуальних відносин не може в одній і тій самій справі перебувати більше, ніж в одному процесуальному стані, тобто секретар судового засідання, експерт, спеціаліст, перекладач та свідок не можуть бути представником. Хоча цей принцип не закріплений безпосередньо в окремій нормі Кодексу адміністративного судочинства України, як наприклад, принцип верховенства права, законності, диспозитивності (ст. 7 Кодексу адміністративного судочинства України), але положення ч. 1 ст. 57 цього Кодексу свідчать саме про наявність такого принципу и адміністративному судочинстві. Ці положення стасуються лише однієї і тієї самої справи. Отже, неспроможність виконувати функції представника в суді може мати абсолютний чи відносний характер. Так, щодо абсолютної неспроможності, то вона стосується осіб, яким заборонено бути представниками.

Відповідно до ч. 2 ст. 57 Кодексу адміністративного судочинства України судді, прокурори, слідчі не можуть бути представниками в суді, крім випадків, коли вони діють як представники відповідних органів, що є стороною або третьою особою у справі, чи як законні представники сторони чи третьої особи. Це означає, що в даному випадку йдеться про те, що у встановлених чинним законодавством випадках вони можуть виконувати такі функції, як суддя, прокурор, слідчий. Тобто такі обмеження щодо зазначених суб'єктів зумовленістатусом цих службових осіб.

Судді, слідчі, прокурори можуть бути представниками в суді, коли вони діють як представники відповідного органу, що є стороною або третьою особою у справі, чи як законні представники сторони чи третьої особи. Отже, з огляду на положення ч. 2 ст. 57 цього Кодексу зазначені в ній суб'єкти можуть бути також законними представниками.

Зазначені суб'єкти можуть бути також законними представниками, тобто здійснювати представництво своїх неповнолітніх дітей або усиновлених, а також інтереси осіб, що перебувають під їх опікою чи піклуванням [13].

4. Представництво за законом

Стаття 39 ЦПК закріплює норми, коли представництво здійснюється за законом, а саме:

а) права, свободи та інтереси малолітніх осіб віком до чотирнадцяти років, а також недієздатних фізичних осіб захищають у суді відповідно їхні батьки, усиновлювачі, опікуни чи інші особи, визначені законом;

б) права, свободи та інтереси неповнолітніх осіб віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років, а також осіб, цивільна дієздатність яких обмежена, можуть захищати у суді відповідно їхні батьки, усиновлювачі, піклувальники чи інші особи, визначені законом. Суд може залучити до участі в таких справах неповнолітню особу чи особу, цивільна дієздатність якої обмежен;.

в) права, свободи та інтереси особи, яка визнана безвісно відсутньою, захищає опікун, призначений для опіки над її майном;

г) права, свободи та інтереси спадкоємців особи, яка померла або оголошена померлою, якщо спадщина ще ніким не прийнята, захищає виконавець заповіту або інша особа, яка вживає заходів щодо охорони спадкового майна [4.C.19–20]

Згідно статті 31 Цивільного кодексу України особи, які не досягли 14 років, мають право самостійно вчиняти дрібні побутові правочини [3.C.43].

Під дрібними побутовими правочинами ст. 31 ЦК має на увазі правочини, що задовольняють побутові потреби особи, стосуються предмета, що має невисоку вартість і відповідає фізичному, духовному чи соціальному розвитку малолітнього, вносити кошти в банківські (кредитні) установи і розпоряджатися ними. Частина 2 ст. 31 ЦК, також передбачає, що малолітні не відповідають за заподіяну ними шкоду. Ст. 1178 ЦК передбачає, що за шкоду, заподіяну особами, які не досягли 14 років, відповідають їхні батьки (усиновлювачі), опікуни, навчальні, виховні та інші установи, якщо вони не доведуть відсутність своєї провини у виникненні шкоди [14].

Фізична особа може бути визнана судом недієздатною у порядку, встановленому цивільним процесуальним законодавством за наявності підстав, що встановлені в цивільному законодавстві.

Оскільки такими підставами є психічний розлад, внаслідок чого фізична особа нездатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, то у неї відсутні такі психічні якості, як воля і вина. Тому фізична особа, яка визнана недієздатною, втрачає деліктоздатність, тобто здатність відповідати за завдану шкоду.

Згідно зі ст. 41 ЦК правочини від імені недієздатної фізичної особи та в її інтересах вчиняє опікун [3.C.45]. Тому обов'язок відшкодувати шкоду, завдану недієздатною фізичною особою, покладається законом на його опікуна або заклад, який зобов'язаний здійснювати нагляд за нею. Опікун та такий заклад відповідають за завдану шкоду за наявності своєї вини, що передбачається. Тобто за неналежне виконання своїх обов'язків щодо здійснення нагляду за недієздатним, що спричинило завдання шкоди [6]. Тому, особи, які відшкодували шкоду, завдану недієздатним, не мають права звернутися із регресною вимогою до безпосереднього заподіювача шкоди. Якщо зобов'язання із відшкодування шкоди мають тривалий характер, то поновлення цивільної дієздатності фізичної особи не є підставою для заміни боржника в деліктному зобов'язанні, оскільки шкоди було завдано в момент, коли особа була недієздатною [14].

Для захисту інтересів потерпілого суд може постановити рішення про відшкодування шкоди за рахунок недієздатного заподіювача шкоди за наявності наступних обставин:

а) смерть опікуна або відсутність у нього майна, достатнього для відшкодування шкоди;

б) наявність такого майна у недієздатної особи;

в) відшкодування шкоди за рахунок недієздатного заподіювача шкоди не погіршує його майнового становища, проте покриває нужду потерпілого.

Більший обсяг дієздатності мають неповнолітні особи у віці від 14 до 18 років. Особи у віці від 14 до 18 років крім правочинів, що можуть вчиняти особи, які не досягли 14 років, можуть також самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами; самостійно розпоряджатися майном, яке вони придбали на свій заробіток, стипендію чи доход, за винятком нерухомих речей і транспортних засобів. Право неповнолітніх, розпоряджатися своїм заробітком тісно пов'язане з їхнім правом по трудовому законодавству. Неповнолітні з 16 річного віку, а у виняткових випадках з 15 річного віку, мають право влаштуватися на роботу. У трудових правовідносинах вони прирівнюються в правах до повнолітнього [2.C.150]. Особи у віці від 14 до 18 років можуть також самостійно здійснювати права автора творів науки, літератури, мистецтва, права на об'єкти промислової власності чи інші результати своєї творчої діяльності, що охороняються законом.

Особи у віці від 14 до 18 років можуть також самостійно вчиняти правочини, спрямовані на безкоштовне одержання майна у власність, за винятком транспортних засобів і нерухомого майна. Інші правочини особи у віці від 14 до 18 років можуть вчиняти за згодою своїх батьків (усиновлювачів), піклувальників.

Loading...

 
 

Цікаве