WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Предмет та методологія інформаційного права України - Курсова робота

Предмет та методологія інформаційного права України - Курсова робота

Не дивовижно тому, що вже в "Юридичному словнику" 1956 р. ми знаходимо: "... вчення про правову державу були антинауковими навчаннями, що навмисно ототожнювали ідеальну правову державу з існуючими, реальними буржуазно-демократичними державами з метою маскування класової сутності таких, зміцнення держави буржуазії... Навчання про правову державу спрямовані своїм вістрям проти революційного руху робітничого класу, а з часу появи соціалістичних держав - проти них".

От наочний негативний приклад того, як можуть бути використані засоби масової інформації і пропаганди для формування в людей певних уявлень про те або інше поняття. Відразу стає ясно, у яку потужну ідеологічну зброю перетворюються засоби масової інформації, коли вони підпорядковані тільки одній (усе рівно якій) соціальній групі людей, тим більше людей, що мають реальну владу в країні. У таких випадках, як правило, створюється монополія на інформацію, а отже, ймовірні і навіть неминучі всілякі скривлення в розумах і політиці.

Загалом, системи законодавства про засоби масової інформації України та Росії можна окреслити як "споріднені". Спільним "генетичним предком" для них, безумовно, є Закон Союзу РСР "Про друковані та інші засоби масової інформації", що діяв як на території Української РСР, так і на території РСФР до 1991 року. Основу закону СРСР "Про пресу" склав перший у радянський час ініціативний і авторський проект, підписаний звучними нині прізвищами - Ю.М. Батурін, М.А. Федотов, В.Л. Ентін. Цей проект мав важку долю, основну частку якої склали не труднощі його підготування, а труднощі виходу у світ, у люди, у коло суспільного і державного обговорення.

14 жовтня 1988 року проект з'явився на естонській мові в маленькій спортивній газеті "Спордилехт". А тиждень потому на російській - у великий "Молоді Естонії". У грудні ж естафету гласності підхопив Петербург (Ленінград).14.12. 1988 року в БК Лєнсовєту відбулося перше в СРСР його широке суспільне обговорення під рубрикою: "Ініціативному законопроекту - суспільну підтримку! ". Це обговорення також в ініціативному порядку підготував і провів дуже авторитетний і впливовий у той час фаховий клуб "Перебудова".

Таким чином, факт появи ініціативного законопроекту "Про пресу... " за допомогою ініціативної ж суспільної підтримки реально став фактом суспільним, а, у силу цього, і юридичним.

Однак, після досягнення обома державами суверенітету їх законодавство про ЗМІ почало розвиватись самостійно, іноді із суттєвими відмінностями, подекуди детально повторюючи тенденції один одного.

В Росії спадкоємцем Закону Союзу СРСР "Про друковані та інші засоби масової інформації" став Закон РФ "Про засоби масової інформації", прийнятий у грудні 1991 року, що став основою щодо всього інформаційного законодавства. В Україні ж розвиток інформаційного законодавства відбувався більш системним шляхом - першим по порядку прийняття і базовим по відношенню до підгалузі інформаційного права став Закон України "Про інформацію", що почав діяти з кінця 1992 року. Після того, як цим Законом було введено такі базові поняття, як інститут власності на інформацію, право громадян, український законодавець почав нарощувати масу нормативно-правових актів за рахунок інших законів, що регулюють діяльність окремих родів засобів масової інформації (наприкінці того ж 1992 року був прийнятий Закон України "Про друковані засоби масової інформації в Україні", у 1993 - "Про телебачення та радіомовлення", на початку 1995 - "Про інформаційні агентства".

Цікавою особливістю розвитку законодавства України про засоби масової інформації стала відсутність єдиного закону, що мав би регулювати правовий статус усіх родів ЗМІ, яким для Росії є Закон "Про засоби масової інформації". Подібну до нього функцію в Україні виконує Закон "Про інформацію", але він поширює свою дію не лише на ЗМІ, але і, як констатує його стаття 3, "на інформаційні відносини, які виникають у всіх сферах життя і діяльності суспільства й держави при одержанні, використанні, поширенні та зберіганні інформації". Водночас цей Закон відносить до засобів масової інформації, окрім газет, журналів, такі форми неперіодичного поширення масової інформації, як "одноразові видання з визначеним тиражем", а також "кіно, звукозапис, відеозапис", які традиційно до мас медіа не відносять.

Таким чином, українські закони, що регулюють діяльність різноманітних родів засобів масової інформації, діють практично незалежно один від одного, що призвело до суттєвих розбіжностей у правовому статусі журналістів різних родів ЗМІ, наприклад, тих, хто працює в теле-радіокомпанії (українське законодавство вживає в даному випадку термін "телерадіопрацівник"), і газетяра чи журналіста від журналу. Тут виникають розбіжності й у правовому статусі цих працівників. Так, якщо в Законі України "Про пресу... ", у розділі про обов'язки: "Права та обов'язки журналіста редакції" встановлюється, що журналіст зобов'язаний: "відмовлятися від доручення редактора (головного редактора) чи редакції, якщо воно не може бути виконано без порушення Закону", то вже в Законі України "Про телебачення і радіомовлення" цей самий аспект розглядається як право творчого працівника телерадіоорганізації відмовитися від виконання доручення телерадіоорганізації, якщо воно суперечить чинному законодавству. Суттєві розбіжності виникли і в правовому статусі власне ЗМІ, наприклад, інформаційного агентства і періодичних друкованих видань. В той же час, у Росії Закон "Про засоби масової інформації" зрівняв будь-які форми періодичного поширення масової інформації, що практично знівелювало різницю між журналом, телепрограмою та інформаційним агентством і, як наслідок, між журналістами, що у них працюють.

Однак, існування в Росії Закону, що однаково призначений для регулювання діяльності усіх видів ЗМІ, призвело до того, що протягом багатьох років затягується прийняття закону про телерадіомовлення, хоча очевидним є те, що електронні ЗМІ - телебачення та радіо - потребують окремого законодавчого акту, який відображав би їх специфіку.

Перевагою "українського" шляху розвитку законодавства про ЗМІ стало більш глибоке опрацювання норм, що регулюють специфічні сторони діяльності окремих видів ЗМІ. Його недоліком - деяка розбіжність у нормах, що призвела до ситуації, коли два різних засоби масової інформації, що переслідують єдину ціль - інформування громадськості, - але досягають цієї цілі за допомогою різних технічних методів (друкованої продукції, теле- чи радіомовлення), мають різний статус щодо відповідальності за свою діяльність. Одним із прикладів такої ситуації може бути норма Закону України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні", у відповідності з якою "редакція, журналіст не несуть відповідальності за публікацію відомостей... якщо... в них розголошується таємниця, яка спеціально охороняється законом, проте ці відомості не було отримано журналістом незаконним шляхом". Ця норма, безумовно, повинна рівною мірою застосовуватись як до друкованих, так і до електронних ЗМІ і журналістів, які у них працюють, оскільки специфіка телебачення та радіомовлення як засобів поширення масової інформації не повинна впливати на принцип звільнення від відповідальності за розголошення відомостей, які належать до державної таємниці, якщо вони були отримані добросовісним шляхом. Деякі можливості Для застосовування цього принципу щодо журналістів, які працюють на електронні засоби масової інформації України, дає інститут аналогії закону, у відповідності до якого до правових відносин, що напряму не керуються одним законом, який повинен їх регулювати, застосовуються норми іншого закону, котрий регулює подібні правові відносини. У тому випадку, якщо український суд погодиться на застосування цього принципу у конкретному випадку до журналістів телерадіокомпанії, він зможе поширити на них норму статті 42 Закону України "Про друковані засоби масової інформації в Україні", хоча напряму цей Закон діяльність телерадіоорганізацій не регулює.

Єдність правового статусу журналістів, які працюють у різних видах ЗМІ, була підтверджена і Законом України "Про державну підтримку засобів масової інформації і соціальний захист журналістів", який почав діяти у вересні 1997 і визначив, що журналістом є "творчий працівник, який професійно збирає, одержує, створює й займається підготовкою інформації для засобів масової інформації, виконує редакційно-посадові обов'язки в засобах масової інформації", не залежно від того, чи є цей ЗМІ телерадіокомпанією, інформаційним агентством, редакцією газети чи журналу.

Loading...

 
 

Цікаве