WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Правотлумачна діяльність - Курсова робота

Правотлумачна діяльність - Курсова робота

У цьому зв'язку корисно звернути увагу на розглянуту Конституційним Судом України 30 жовтня 1997 р. справу К.Г.Устименка. Остання цікава тим, що в ній дано конституційно-правову оцінку можливостям кожного громадянина реалізувати право на інформацію з питань власного стану здоров'я та взяття на облік в медичних закладах. В тлумаченні у цій справі Конституційним Судом зазначено, що ст. 23 Закону України "Про інформацію" треба розуміти так, що забороняється не лише збирання, а й зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її попередньої згоди, крім випадків, визначених законом. Резюмуючи розгляд даної норми. Конституційний Суд визнав пріоритет прав людини щодо свого здоров'я та життя і порядок захисту своїх суб'єктивних прав до органів вищого порядку, а потім — до суду.

Саме через призму одного з перших рішень Конституційного Суду можна побачити соціальне і правове призначення тлумачення як офіційної інтерпретації правомочності влади і прав громадянина в державі. Це ще раз підтвердило існування однієї з драм людського буття, коли особи, зобов'язані забезпечувати дію законів і функціонування механізму захисту прав людини (прокурори, судді, працівники державного апарату та ін.), протидіють здійсненню конституційних прав, свобод громадянина і особи. Носії влади на свій розсуд забезпечують дію права, виправдовуючи застосування повноважень на шкоду інтересам особи, а іноді — й держави, невизначеністю компетенції або, навіть, окремими судовими рішеннями.

Варто згадати рішення Конституційного Суду (справа про офіційне тлумачення терміна "член сім'ї") від 3 червня 1999 р., що може належати до класичних тлумачень як офіційне роз'яснення у повному обсязі основних понять, яке не залишило прогалин в правових реаліях.

Проте зовсім інший юридичний зміст мають роз'яснення Конституційного Суду, зокрема, у "справі про запити народних депутатів України" (рішення від 19 травня 1999 р. № 4-рп/99), де стверджується, що "керівник, який розглядає запит, не повинен задовольняти вимоги народного депутата України, якщо вважає, що вони не відповідають Конституції та законам України". Не аналізуючи інші аспекти справи, поставимо запитання: чи взмозі був Конституційний Суд визнавати загальну правомірність запитів народних депутатів як конституційну вимогу? Вважаю, що був взмозі, якщо б звернувся до загальних положень Основного Закону. В ч. 4 ст. 76 Конституції України закріплено: "Повноваження народних депутатів України визначаються Конституцією та законами України".

Депутатський запит — це конституційне право вимагати від керівників органів державної влади діяти правомірно і надати народному депутату відповідь з порушеного питання. Він, як відомо, оголошується на пленарному засіданні парламенту і набуває легітимності за згодою Верховної Ради України. За розумінням Конституційного Суду керівник, який розглядає депутатський запит самостійно, має визначити, відповідає або не відповідає він Конституції та законам України. Не може не дивувати і наведена при цьому аргументація з посиланням на ч. 2 ст. 19 Конституції України, де йдеться, що органи державної влади і місцевого самоврядування зобов'язані діяти на підставі, в межах і у спосіб, передбачений Конституцією та законами України. Далі у рішенні Конституційного Суду зазначено, що народний депутат може звертатися до керівників судових органів, суддів, органів служби безпеки лише з питань, не пов'язаних з конкретними судовими справами. Тоді логічно запитати: а з якими питаннями до голів судів слід звертатись народному депутату? Якщо наявне невиконання посадовою особою або державним органом конституційного обов'язку, а керівник вважає, що депутатський запит не відповідає законодавству, то за тлумаченням Конституційного Суду він не повинен задовольняти конституційні вимоги народного депутата України. Але про яке право вимоги можна у такому разі твердити, коли є висновок Конституційного Суду, який юридичне виправдовує будь-яке невиконання всупереч ч. 2 ст. 19 Конституції.

Отже, тлумачення ст. 86 Конституції можна розглядати як традиційно декларативне сприйняття конституційних положень, а не як підставу для оцінки діяльності державних органів і посадових осіб. У прийнятому рішенні Конституційний Суд твердить, що "запити народних депутатів України завжди вносяться з викладенням позиції депутата щодо судового рішення чи конкретних дій судді або у разі наявності у народного депутата України сумнівів щодо правильності рішення суду тощо". Можна погодитись, що для того щоб запобігти втручанню народних депутатів у здійснення правосуддя, необхідно було деталізувати тлумачення чч. 1 та 2 ст. 126 Конституції України, і у цьому разі більш зрозумілими були б застереження Конституційного Суду щодо запитів народних депутатів.

У наведеному прикладі є одна істотна обставина: рішення Конституційного Суду в постановляючій частині містить пряму заборону в контексті ст. 86 Конституції: народний депутат України не має права звертатися з вимогами чи пропозиціями до судів, голів судів та до суддів щодо конкретних судових справ. Цим обмеження права депутатського запиту перетворилося у тлумаченні Конституційного Суду в імперативну заборону права, що є нормою, яка повинна міститись у Конституції або законах України.

Формула тлумачення може свідчити про абсолютизацію судочинства, не гарантованого, як відомо, від судових помилок, а вони виникають подекуди у зв'язку з порушеннями присяги або випадками, пов'язаними з несумісністю діяльності суддів, що не позбавляє правосуддя від вказаних рецидивів. Передбачене Законом "Про Вищу раду юстиції" право народного депутата України вносити до неї з цього приводу подання є достатньою умовою ознайомлення з відповідними матеріалами, які знаходяться у судовому провадженні, але це вже інша площина взаємовідносин народних депутатів і судових органів.

Наведений аналіз рішення Конституційного Суду далекий від спроби провести ревізію його вірності чи помилковості постановлених висновків у процесі тлумачення права запитів народних депутатів України до судових органів та органів служби безпеки. Йдеться, насамперед, про те, чи можна, як у даному випадку, юридичні висновки Конституційного Суду вважати джерелом права, в яких з позицій конституційного контролю встановлюватимуться заборони, дозволи та інші правові імперативи. Адже кожного разу правомірно будуть виникати сумніви щодо мотивів проведеного тлумачення, а вони, як свідчить практика, обумовлені багатьма обставинами. Чи не тому в засобах масової інформації множаться публікації, в яких, зокрема, народним депутатом України В.Семиноженком твердиться, що "на місце правового абсолютизму повинне прийти прагматичне верховенство Закону, який ґрунтується на невичерпному потенціалі правового удосконалення"24. Така позиція пов'язана, у першу чергу, з правовою реальністю і не продиктована прагненням знехтувати проголошений конституційний принцип верховенства права25.

Застосування принципу верховенства права є особливо важливим при системному підході до тлумачення складних конституційних проблем.

Таку проблему конституційного права, як і теорії права взагалі, розглядав Конституційний Суд, відкривши справу за конституційним поданням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення ч. 1 ст. 58 Конституції (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів).

Рішення, прийняте Конституційним Судом, залишилось далеким від переконання наукової громадськості щодо своєї бездоганності. В ньому зроблено висновок, що дія ч. 1 ст. 58 Конституції про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів, коли вони скасовують або пом'якшують відповідальність особи, не поширюється на юридичних осіб.

Застосувавши метод "вузького тлумачення" конституційної норми, коли ще не досліджувався зв'язок цих положень з фізичними особами — суб'єктами підприємницької діяльності без створення юридичної особи, Конституційний Суд відійшов, на мій погляд, від системного підходу рівних прав, у той час, як сама Конституція не передбачила для них обмежень. Логіка суддів, які закріпили свою позицію у рішенні, полягала в тому, що розділ II Конституції України "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина" містить норми прямої дії лише для фізичних осіб. В той же час права юридичних осіб (політичних партій, профспілок, релігійних організацій), які згадуються у цьому розділі, на думку Конституційного Суду, є похідними і Конституцією не гарантовані. Як можна поставитись до такого тлумачення у практичній сфері застосування конституційної норми, зокрема, при прийнятті законодавчих актів?

Роз'яснюючи дане тлумачення на прес-конференції, Голова Конституційного Суду України І.Тимченко висловив думку, що для такого суб'єкта правовідносин, як громадянин-підприємець, слід відокремлювати права особи як громадянина від його підприємницького статусу26. Інакше кажучи, вже можна не звертати увагу на обшуки, конфіскацію майна, безакцентне списання, що застосовуються до громадян-підприємців без санкції прокурора або рішення суду.

Loading...

 
 

Цікаве