WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Правонаступництво в міжнародному праві - Курсова робота

Правонаступництво в міжнародному праві - Курсова робота

Об'єднання двох держав ФРН та НДР 1990 р. створило іншу ситуацію, ніж та, що припускає ст. 31, і тим самим створило новий прецедент, що розвиває звичаєву правову базу інституту правонаступництва держав. Відмінність полягає в тому, що держави об'єдналися не шляхом їхнього злиття для утворення нової держави, а шляхом входження НДР у ФРН, у результаті чого НДР втратила свою правосуб'єктність, а ФРН зберегла. В договорі про об'єднання Німеччини від 31 серпня 1990 р. було врегульоване питання щодо правонаступництва їхніх договорів. Ст. 11 Договору передбачала, що всі міжнародні акти і угоди, в яких ФРН була стороною, збережуть свою чинність і що права та обов'язки, які випливають із них, будуть застосовуватися також і на території НДР. У ст. 12 зазначалося, що міжнародні договори, укладені НДР, мають бути обговорені з заінтересованими сторонами з метою їхнього врегулювання або підтвердження про їхнє подальше застосування, доопрацювання або припинення їхньої дії з урахуванням забезпечення довіри, інтересів держав, які беруть у них участь, договірних зобов'язань ФРН та принципів вільного демократичного порядку, керованого відповідно до правил закону і поваги компетенції Європейських співтовариств. Після таких консультацій об'єднана Німеччина визначила свою позицію відповідно до таких договорів.

Територіальні зміни внаслідок відокремлення частини або частин території держави, наприклад поділ держави з продовженням існування держави-попередниці або її зникнення, також породжують проблеми правонаступництва держав щодо двосторонніх і багатосторонніх міжнародних договорів та, відповідно, зобов'язань і прав, які з них випливають. У практиці держав існують численні приклади таких змін, наприклад відокремлення 1947 р. Пакистану від Індії та утворення ним самостійної держави; вихід за таких само умов 1965 р. Сінгапуру зі складу Федерації Малайзії; поділ 1961 р. Об'єднаної Арабської Республіки на дві незалежні держави - Сирію та Єгипет; припинення існування і поділ 1991 р. Союзу РСР на 15 нових держав у межах його колишньої території; поділ у 1991-1992 рр. СФРЮ на п'ять нових державних утворень; поділ 1992 р. Чехословаччини на дві держави -- Чеську Республіку і Словацьку Республіку та ін.

Статті 34 і 35 Віденської конвенції 1978 р. щодо подібної ситуації передбачають такий порядок вирішення цього питання. Якщо держави не домовилися про інше і якщо договір не втрачає чинності як такий, що не відповідає новим обставинам (п. 2 ст. 34; п. а, п. с ст. 35), то в разі відокремлення частини або частин території держави та утворення однієї або кількох держав будь-який договір, що був чинним у момент правонаступництва держав стосовно всієї території держави-попередниці, продовжує зберігати чинність щодо кожної держави-наступниці, яка утворилася в такий спосіб. Будь-який договір, який був чинним у момент правонаступництва держав щодо лише тієї частини території держави-попередниці, що стала державою-наступницею, продовжує зберігати чинність стосовно лише цієї держави-наступниці. Коли після відокремлення будь-якої частини її території держава-попередниця продовжує існувати, будь-який договір, що в момент правонаступництва держав був чинним стосовно держави-попередниці, продовжує зберігати чинність стосовно її збереженої території. Такі конвенційні норми закріплюють принцип, що припускає обов'язковість договорів держави-попередниці для новоутворених держав. Слід особливо наголосити на тому, що йдеться про виникнення нових держав у результаті поділу території незалежних суверенних держав, а не утворення нових незалежних держав у процесі деколонізації залежних територій.

Незважаючи на очевидний намір міжнародного законодавства закріпити за такими державами, які виникають при відокремленні або поділу держави, при правонаступництві рівні права та зобов'язання держави-попередниці, стабілізувати і продовжити їх двосторонні і багатосторонні договірні відносини - практика держав у цьому питанні неоднорідна.

Згідно з Угодою про створення Співдружності Незалежних Держав, підписаною 8 грудня 1991 р. у Мінську Росією, Україною та Білоруссю, було проголошено, що "Союз РСР як суб'єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє своє існування". У Протоколі до цієї Угоди, підписаному 21 грудня 1991 р. в Алмати всіма колишніми республіками СРСР за винятком Грузії і Прибалтійських республік, констатувалося, що "з утворенням Співдружності Незалежних Держав Союз Радянських Соціалістичних Республік припиняє своє існування", а також те, що учасники СНД гарантують виконання міжнародних зобов'язань, які випливають із договорів та угод колишнього СРСР. Звідси видно, що всі держави-учасниці СНД вважають себе рівноправними правонаступниками СРСР. Єдине переважне право у правонаступництві було надано Росії, яке полягало в чітко висловленій згоді всіх країн СНД у продовженні Російською Федерацією постійного членства СРСР в ООН, в тому числі постійне членство в Раді Безпеки та інших міжнародних організаціях. Проте в зазначеній та інших угодах держав-правонаступниць СРСР нічого не сказано про винятковий, або спеціальний, статус Російської Федерації, або про перейняття Російською Федерацією всіх зобов'язань і прав колишнього СРСР.

Однак Росія здійснює іншу концепцію правонаступництва, яку зазначено у формулюванні: "Російська Федерація як держава-продовжувач Союзу РСР"1. На підставі цього російські вчені роблять висновок про те, шо, позаяк місце СРСР у світовій політиці посідає Росія, вона і є основним, генеральним правонаступником Союзу РСР. У російській міжнародно-правовій доктрині науковці розвивають такий напрям у теорії правонаступника, як концепцію континуїтета Росії, тобто Росії як право продовжувача СРСР1, що передбачає перехід до неї всіх його прав та обов'язків.

Росія розглядається одночасно і правонаступницею СРСР і його продовжувачкою. Ця концепція відповідає інтересам Росії і була підтримана Європейським Співтовариством та його державами-учасницями, про що свідчить їхня Заява від 23 грудня 1991 р. Проте практика втілення такої правової політики небезперечна; вона порушує низку додаткових правових питань, насамперед щодо прав та обов'язків решти суверенних держав-правонаступниць СРСР. їхня реакція на таке вирішення проблеми правонаступництва неоднозначна. З цим принципово не згодна, зокрема, Україна, яка наполягає на тому, що питання правонаступництва держав відповідно до міжнародного права повинні вирішуватися не в односторонньому порядку, а шляхом договірного процесу заінтересованих держав.

Саме так вирішують проблему держави-правонаступниці ЧССР. За поділу 1992 р. ЧССР Чеська Республіка і Словацька Республіка опублікували загальну заяву, в якій інформували міжнародне співтовариство про те, що обидві держави-наступниці додержуватимуться всіх міжнародних договорів, у яких держава-попередниця була стороною, і в разі потреби, за різноманітних їх тлумачень двома державами, проводити переговори. А ст. 153 Конституції Словаччини безпосередньо визначає, що "Словацька Республіка є правонаступницею всіх прав і зобов'язань за міжнародними угодами та договорами, підписаними Чехословацькою Федеративною Республікою, в межах, визначених конституційним законом Чехословацької Федеративної Республіки, або в межах, визначених угодою між Словацькою Республікою та Чеською Республікою". Таке вирішення проблеми про правонаступництво держав щодо договорів підтверджує життєздатність конвенційних норм і було позитивно сприйняте світовим співтовариством, нові держави без затримки стали членами ООН .

Специфічна ситуація склалася в результаті поділу СФРЮ. П'ять новоутворених держав - Боснія і Герцеговина, Хорватія, Словенія і колишня Республіка Югославії Македонія - були визнані державами-учасницями Європейського Співтовариства і прийняті до членів ООН. Парламент СФРЮ, в якому залишилися представники Сербії та Чорногорії, наприкінці 1992 р. ухвалив Конституцію і утворив Союзну Республіку Югославію, яку було проголошено державою, що продовжує правосуб'єктність СФРЮ та її міжнародну діяльність, а також представництво в ООН. Фактом є те, що дійсно новою виступає лише назва країни, а її територія і населення лишаються в межах колишніх двох республік Югославії. Тобто це є наочним прикладом ситуації відокремлення частин країни, що врегульовується ст. 34 Віденської конвенції 1978 р. Проте, здавалося б, правомірна вимога СРЮ зазнала різко негативної реакції з боку держав, які відокремилися, і була підтримана міжнародним співтовариством. Так, Рада Безпеки в резолюції 777 (1992 р.) і Генеральна Асамблея в резолюції 47/1 проголосили, що "Федеративна Республіка Югославія (Сербія та Чорногорія) не можуть автоматично продовжувати членство колишньої Соціалістичної Федеративної Республіки Югославії в ООН", що "держава, відома раніше як Соціалістична Федеративна Республіка Югославія, припинила своє існування" і що їй необхідно подати заяву про вступ до членів ООН. Ці ж заперечення і положення про те, що СРЮ не може вважатися державою-членом ООН, були підтверджені в "Листі постійних представників Боснії і Герцеговини, Хорватії, Словенії та колишньої Республіки Македонії при ООН від 27 травня 1999 р. на ім'я Генерального секретаря ООН"1.

У розглянутій ситуації суперечливим із правового погляду є твердження про те, що СРЮ - це нова держава, а не держава-попередниця, що продовжує існувати після відокремлення від неї частин її території з утворенням нових держав. Даний приклад суперечить правовій нормі про правонаступництво договорів держави-попередниці, її праву на продовження участі в багатосторонніх договорах, відповідно, і зберіганню членства у міжнародних організаціях. Про те, що ця проблема мала більшою мірою політичний, аніж правовий, характер, свідчить те, що 4 листопада 2000 р. у відповідь на прохання нового президента СРЮ В. Коштуніци до Генеральної Асамблеї ООН державі було повернуто її членство в ООН.

Loading...

 
 

Цікаве