WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Правонаступництво в міжнародному праві - Курсова робота

Правонаступництво в міжнародному праві - Курсова робота

Раніше питання правонаступництва, насамперед територіальної належності, боргів, вирішувалися за допомогою багатосторонніх мирних угод. Наприклад, Сен-Жерменська угода від 1919 р. передбачала розв'язання територіальних проблем держав-наступниць унаслідок розпаду Австро-Угорської монархії, а також їхню відповідальність за державні борги держави-попередниці. Існувала практика укладання двосторонніх угод про передачу прав і зобов'язань між колоніальними державами, які залишають територію колонії, і новими незалежними державами, під чиїм впливом вони перебували. Подібна практика була властива таким державам, як Франція, Нідерланди, Англія. Наприклад, Велика Британія уклала аналогічні угоди більш ніж із десятьма такими державами, серед яких були Гана, Кіпр, Нігерійська федерація, Сьєрра-Леоне, Мальта. Такі угоди містили перехідні, тимчасові настанови про обов'язкове виконання цими державами попередніх прав і зобов'язань метрополії та положення про наступні договірні стосунки між ними. Проте багато держав розглядали таку договірну систему як примусову й незадовільну, і подальшого розвитку вона не набула.

Тривалий час чинні міжнародно-правові норми інституту правонаступництва складалися з норм звичаєвого права, що пояснювалося небажанням держав пов'язувати себе чіткими договірними нормами з питань правонаступництва. Більшість держав діє таким чином і понині.

На сьогодні основні питання правонаступництва держав урегульовані у двох універсальних міжнародних угодах, прийнятих під егідою ООН: Віденській конвенції про Правонаступництво держав щодо договорів 1978 р., яка, згідно зі ст. 49 п. 1, має необхідне число ратифікацій (15) і набрала чинності 6 листопада 1996 р., та Віденській конвенції про Правонаступництво держав щодо державної власності, державних архівів і державних боргів 1983 р., яка ще на початок 2002 р. не набрала чинності. Проте вона є досить відомим актом, і її положення можуть застосовуватися як кодифіковані міжнародні звичаєві норми. Україна ратифікувала обидві конвенції і є їхнім учасником. Існування універсальних договірних норм в інституті правонаступництва держав забезпечує надійні правові підстави сучасних міжнародних відносин.

Розділ 2. Правонаступництво держав у міжнародному праві

2.1 Правонаступництво держав щодо міжнародних договорів

Основні питання правонаступництва держав щодо договорів регулюються договірними нормами чинної Віденської конвенції про Правонаступництво держав щодо договорів 1978 р. і є обов'язковими для її держав-учасниць, для яких Конвенція набула чинності. Інші держави можуть користуватися конвенційними настановами як авторитетними джерелами міжнародного звичаєвого права разом із тими, які в конвенції не містяться і, відповідно, є менш популярними серед теоретиків і практиків. У преамбулі Конвенції, зокрема, зазначається, що норми міжнародного звичаєвого права регулюватимуть питання, що не знайшли вирішення в настановах цієї Конвенції.

Заслуговують на увагу твердження Конвенції про те, що, незважаючи на її застосування до наслідків правонаступництва держав щодо угод між державами, ніщо не обмежує застосування її норм до наслідків правонаступництва держав щодо міжнародних угод між державами та іншими суб'єктами міжнародного права, під дію яких вони підпадають унаслідок міжнародного права. Під дію Конвенції підпадають лише випадки правонаступництва держав, що здійснюються відповідно до міжнародного права та до принципів міжнародного права, втілених у Статуті Організації Об'єднаних Націй .

Узвичаєним принципом інституту правонаступника держав є принцип непорушності кордонів. У ст. 11 Віденська конвенція 1978 р. затвердила норму міжнародного звичаєвого права, відповідно до якої правонаступництво держав не стосується кордонів, установлених договорами, і договірних прав та зобов'язань стосовно їхніх режимів.

Одна або декілька держав-наступниць у разі територіальних змін держави або держав-попередниць залишаються в межах державних кордонів попередників і не мають права змінювати кордони з іншими державами. Таким чином, установлені в договірному порядку державні кордони за правонаступництва держав є питанням факту правонаступництва і не можуть бути піддані перегляду інакше ніж відповідно до міжнародного права і за згодою із заінтересованими державами. Ця настанова підтверджується як національною, так і міжнародно-правовою практикою держав. Вирішуючи таке питання, держави робили односторонні заяви, приймали національні закони, укладали міжнародні угоди, зверталися до міжнародних судових установ.

Наприклад, ст. 2 ч. З Конституції України 1996 р. визнає, що "територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною". Затверджуючи міжнародно-правові принципи цілісності та недоторканності державної території в Конституції, водночас затверджуються державні кордони, що існували до її прийняття. Зрозуміло, що йдеться про ті кордони, які Україна успадкувала від колишньої Української РСР як однієї з республік колишнього Союзу РСР, тобто повоєнні кордони, встановлені відповідно до міжнародних домовленостей та адміністративно-територіального устрою колишнього СРСР. Ст. 122 Конституції Естонської Республіки 1992 р. підкреслює значення міжнародних договорів і визначає, що "сухопутний кордон Естонії встановлюється Тартуським мирним договором від 2 лютого 1920 р. та іншими міжнародними договорами. Морський кордон і повітряний кордон Естонії встановлюються на підставі міжнародних конвенцій".

У справі Лівія/Чад Міжнародний Суд ООН, зокрема, розглянув питання, яке стосується правонаступництва щодо договорів про кордони, і зазначив, що "кордон, встановлений відповідно до договору, набуває сталості, що не обов'язково має поширюватися на такий договір. У тому разі, коли кордон є предметом угоди, тривалість існування такого кордону не залежить від терміну дії договору, відповідно до якого кордон був узгоджений".

Конвенція 1978 р. містить ст. 12, що піддавалася критиці окремими фахівцями. В ній ідеться про те, що правонаступництво держав не торкається зобов'язань і прав, які стосуються використання будь-якої території або обмежень щодо користування нею, установлених договором на користь будь-якої іноземної держави, груп держав або всіх держав і таких, які вважаються невід'ємно належними до зазначеної території.

В даному разі конвенційна норма закріплює положення про інститут міжнародних сервітутів, суть якого, відповідно до означеної статті, полягає в тому, що певні права держави щодо частини іноземної території або певні зобов'язання територіального суверена перед іноземними державами щодо частини своєї території нерозривно пов'язані з цією територією і за зміни її належності автоматично переходять до нового територіального суверена. Прикладами таких територій можуть бути демілітаризовані і нейтралізовані зони, території, здані в оренду іноземній державі (міжнародна оренда), території, на яких здійснюється договірне право вільного транзиту. Згідно зі ст. 12 п. З положення цієї статті не застосовуються до договірних зобов'язань держави-попередниці, що передбачають заснування іноземних військових баз на території, які є об'єктом правонаступництва держав.

Відповідно до норми міжнародного звичаєвого права Правонаступництво держав не поширюється автоматично на договори, які мають здебільшого політичний характер і визначену політичну орієнтацію. До них належать союзницькі договори, договори про дружбу, співробітництво і взаємну допомогу, договори про нейтралітет.

У разі переходу частини території від однієї держави до іншої діє принцип рухомості договірних кордонів. Суть його полягає в тому, що угоди держави-попередниці втрачають свою силу на переданій їй території, і на ній починають діяти угоди держави, до якої ця територія перейшла, за винятком випадків, коли застосування даних угод стосовно території, що перейшла, є несумісним з їхнім об'єктом і метою або докорінно змінило б умови його дії (ст. 15 Віденської конвенції 1978 р.). Подібні обставини можуть виникнути, наприклад, у разі сесії - передачі частини території однієї держави другій на підставі міжнародного договору або в результаті обміну на договірних засадах територіальними ділянками, як правило, між прикордонними державами з урахуванням географічних або економічних чинників. Наприклад, у 1951 р. колишній СРСР і Польща на підставі договору обмінялися територіальними ділянками в районах Люблінського воєводства ПНР та Львівської області УРСР, 1947 р. СРСР поступився Афганістану частиною водної території ріки Амудар'ї.

Віденська конвенція 1978 р. регулює також проблеми" правонаступництва держав, які виникають під час об'єднання та відокремлення держав.

При об'єднанні держав усі їхні угоди зберігають чинність, але застосовуються лише щодо певної частини території держави-наступниці, до якої вони були чинні в момент правонаступництва. Дія багатосторонньої угоди може бути поширена на всю територію держави-наступниці, якщо вона зробить повідомлення про це і якщо для цього не буде потрібно згоди всіх її учасників (ст. 31). Стаття діє лише в тому разі, якщо держави не домовилися про інше, або очевидно, що застосування цієї угоди стосовно держави-спадкоємниці було б несумісним з об'єктом і метою цієї угоди. Таке договірне положення ґрунтується на звичаєвій нормі, що застосовувалася в практиці держав. Наприклад, під час об'єднання Сирії та Єгипту в Об'єднану Арабську Республіку 1958 р. або об'єднання Танганьїки і Занзібару в Танзанію 1964 р. договори кожної зі сторін, що об'єдналися, залишалися в силі на тій частині території новоутвореної держави, де вони застосовувалися до об'єднання. У листі на ім'я Генерального Секретаря ООН від 1 березня 1958 р. Міністерство закордонних справ Об'єднаної Арабської Республіки заявило про те, що всі міжнародні акти й угоди, укладені Єгиптом і Сирією з іншими країнами, будуть чинні в територіальних межах, приписаних у цих документах відповідно до принципів міжнародного права.

Loading...

 
 

Цікаве