WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Правовий статус особи в Україні - Курсова робота

Правовий статус особи в Україні - Курсова робота

До конкретних досягнень співробітництва в рамках Ради Європи можна віднести сотні прийнятих рекомендацій для держав-членів з найважливіших питань життя суспільства і близько 170 укладених європейських конвенцій і договорів (Європейська конвенція про захист прав людини й основних свобод 1950 р., Соціальна хартія Європи 1961 р., Європейська конвенція щодо запобігання катувань 1987 р. тощо) еквівалентних 75000 двосторонніх угод.

Документи Ради Європи встановлюють ряд важливих принципів, які застосовуються до правової держави: принцип законності, права на справедливий судовий розгляд ,вільний доступ до судів, гарантії справедливого і відкритого судового розгляду, неупередженості суддів і відповідність покарання вчиненому. Цими принципами повинні керуватися уряди й інші органи влади, а також судові і законодавчі органи.

Найбільш відомою серед цих документів стала Європейська конвенція про захист прав людини й основних свобод, прийнята в Римі. Конвенція набрала чинності у 1953 р. Більш ніж за сорок п'ять років свого існування Конвенція довела свою необхідність й значимість і визнана міжнародним співтовариством як найефективніший у світі механізму щодо захисту прав людини й основних свобод. Пояснюється це політичною волею держав-учасниць у забезпеченні загальної системи цінностей. У даний час у Конвенції беруть участь усі держави-члени Ради Європи, у тому числі й Україна (з 1973 р.). З точку зору міжнародного права Конвенція становить багатосторонній договір. Держави-учасники Конвенції взяли на себе зобов'язання гарантувати кожній людині, що перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, зафіксовані в цьому документі. Особливістю Конвенції є не лише та обставина, що в ній закріплений широкий спектр прав людини, але й наявність механізмів контролю за реалізацією її положень. Рада Європи здійснює постійний контроль за виконанням Конвенції з метою розширення забезпечуваного нею захисту шляхом доповнення переліку прав, а також за допомогою удосконалення діючих процедур. На 1 липня 1999 р. у систему Конвенції входило, крім неї самої, 11 додаткових протоколів.

Європейська конвенція ґрунтується на переконанні, що основні права і свободи – це підвалини справедливості і миру в усьому світі, найкращим чином здійснюється завдяки дієвій політичній демократії та завдяки загальному розумінню і дотриманню прав людини, від яких вони залежать. Уряди європейських країн, які дотримуються єдиних думок і мають загальну спадщину в політичних традиціях, ідеалах, свободі і верховенстві закону, робили перші кроки на шляху колективного забезпечення здійснення цих прав.

Однак, оскільки гарантування громадських та політичних прав не може бути відокремлено від сприяння основним соціальним правам і свободам та їх захисту, держави-членів Ради Європи прийняли другу важливу Конвенцію – Європейську соціальну хартію – з метою гарантування на міжнародному рівні такі права, як право на працю, на задовільну винагороду, право створювати профспілки і вступати до них, право на страйки тощо.

Європейська конвенція з теоретичної точки зору – це міжнародний договір, свого роду контракт, згідно з яким держави беруть на себе деякі правові зобов'язання. Усім цим зобов'язанням властива така риса – визнання за окремими особами певних прав. Положення Конвенції дозволяють особам, які вважають, що їх права не були дотримані, порушити в європейських установах з прав людини у Страсбурзі справу проти уряду-відповідача.

Уряди мають піклуватися про те, щоб кожна людина, що знаходиться під їх юрисдикцією, мала можливість користуватися правами і свободами, які захищаються цією Конвенцією.

У деяких країнах Конвенція включена у внутрішнє законодавство з тим, щоб кожна людина мала можливість подати скаргу або заяву до національного суду або органу ,спираючись безпосередньо на її положення. Але навіть у тих країнах, де Конвенція не включено у внутрішнє законодавство, національні закони не повинні суперечити її положенням.

Конвенція не замінює національної системи захисту прав людини, але забезпечує міжнародну гарантію на доповнення до права на оскарження, яке існує у тій чи іншій державі. Більшість прав і свобод, які захищаються Конвенцією та протоколами до неї, мають громадянський та політичний характер. Конвенція чітко визначає, що більшість цих прав в демократичному суспільстві не може бути необмеженою, і що необхідні обмеження можуть запроваджуватися з міркувань громадської або національної безпеки, з метою захисту економічного добробуту країни, здоров'я та моралі суспільства або прав і свобод інших людей, для запобігання заворушенням і злочинам.

Навіть коротке ознайомлення зі змістом Європейської Конвенції показує її важливу особливість по відношенню до Загальної Декларації ООН. Якщо Декларація проголошує рекомендації державам-учасницям ООН поважати права і свободи людини, то Європейська Конвенція містить вимоги, обов'язки держав не тільки надавати особам, які знаходяться під їхньою юрисдикцією, певні права і свободи, але й не посягати на універсальні права, а також такі права і свободи ,які випливають із традиції, рівня розвитку європейського співтовариства.

Для реалізації Конвенції було сформульовано механізм захисту прав людини і основних свобод. За Конвенцією завдання захисту прав людини покладається на два спеціально утворених з цією метою органи: Європейську Комісію з прав людини та Європейський Суд з прав людини, а також на Комітет Міністрів, який є директивним органом Ради Європи і складається з міністрів закордонних справ держав-членів або їх заступників. Ці установи територіально розташовані у Страсбурзі. Європейська Конвенція з прав людини через установи ,які вона створила, забезпечує практичний і ефективний захист прав людини в Європі протягом майже сорока років.

Варто підкреслити, що ні сама Конвенція, ні передбачені нею механізми жодною мірою не піднімають національні системи захисту прав людини й основних свобод. Основне призначення Конвенції – дати міжнародну гарантію на додаток до права системах права держав. У відповідності зі ст.9 Конституції України положення Конвенції – часина національного законодавства нашої держави з усіма юридичними наслідками, які випливають звідси.

У Конвенції передбачені два режими механізму міжнародного захисту прав людини. Перший надає можливість державі-учасниці звернутися зі скаргою до Європейського Суду з прав людини, якщо вона вважає що інша держава-учасниця порушує свої зобов'язання по Конвенції або протоколах до неї. Другий режим забезпечує можливість будь-якій особі, групі осіб або нерядовій організації адресувати скаргу в Європейський Суд з прав людини на державу-учасницю Конвенції, що, на їх думку, порушує свої зобов'язання, зафіксовані в Конвенції або протоколах до неї.

До листопада 1998 р. існувало три органи, що могли впливати на результат розгляду скарги держав-учасниці або окремої особи Європейська комісія з прав людини; Європейський Суд з прав людини і Комітет Ради Європи. У зв'язку зі збільшенням кількості скарг, що направлялися в Комісію з прав людини, стали виникати затримки з їх розглядом. Крім того, сама природа багатоланкового механізму розгляду скарг з об'єктивних причин призводила до повноваження термінів їх розгляду. У зв'язку з цим у 1994 р. був прийнятий і відкритий для підписання Протокол №11 до Конвенції 1950 р. Відповідно до положень цього Протоколу постійно функціонуючий єдиний Суд повинен замінити багатоланкову систему розгляду скарг. Мета такої реформи – прискорити судові процедури, зробити їх більш ефективними і розширити звернення до Суду. У листопаді 1998 р. Протокол №11 набрав чинності. У даний час Суд працює на новій основі. Він складається з суддів, кількість яких дорівнює кількості держав-учасниць Конвенції 1950 р. Судді обираються ПАСЄ терміном на шість років від кожної держави-учасниці Конвенції більшістю голосів.[8;357-359]

Європейський суд з прав людини. Правовою основою діяльності Європейського суду з прав людини є Конвенція про захист прав людини та основних свобод і Регламент Європейського суду з прав людини. Відповідно до конвенції Суд може розглядати, по-перше, заяви держав – учасниць Європейської конвенції з прав людини з питань порушення Конвенції в інших держава-членах (ст.33). По-друге, заяви окремих осіб, груп і неурядових організацій про порушення прав людини, що мали місце в держава-членах (ст.34), Порядок розгляду таких заяв різний.

У разі звернення до Суду із заявою держави – члена Ради Європи (таке звернення може бути зроблене з метою захисту прав людини в іншій державі-учасниці) Суд розглядає цю заяву, досліджує представлені факти, а в разі необхідності може провести розслідування. Держава, щодо якої було подано заяву, повинна створити всі необхідні умови для встановлення викладених у ній фактів.

Процедура розгляду Європейським судом з прав людини заяв окремих осіб, груп і неурядових організацій більш складна.

По-перше, мають бути дотримані умови, що стосуються суб'єкта подачі заяви. Якщо це особа, то мають бути дотримані вимоги, встановлені ст.1 Конвенції. Особою вважається як індивід, так і юридична особа. Якщо це група осіб, то справа має стосуватися ідентичного порушення прав усіх осіб, що складають групу. Групою можуть бути визнані, наприклад, подружжя, члени організації. Якщо це неурядова організація, то для її звернення до Європейського суду в порядку ст.34 Конвенції мають бути дотримані умови, що належать до критеріїв "асоціацій" (ст.11 Європейської Конвенції про захист прав людини). По-друге, для звернення до Європейського суду з прав людини необхідно, щоб заявник вичерпав усі внутрішньодержавні способи правового захисту свого права. Практика Суду говорить про те, що в якості засобів правового захисту, а також про те, що заявник повинен вичерпати не тільки всі доступні йому в державі засоби судового захисту, а й повноцінно використовувати існуюче законодавство. Заявник може звернутися до Європейського суду з прав людини, не використовуючи всіх внутрішньодержавних засобів правового захисту, в тому разі, коли вони безсумнівно неефективні. Звернення до органів несудового захисту (Уповноваженого із прав людини, прокурора, органів виконавчої вади, Президента держави тощо) не розглядаються Судом як звернення до правових засобів захисту. По-третє, заява може бути прийнята, якщо з дня ухвалення останнього рішення у цій справі внутрішньодержавними судовими органами минуло не більше шести місяців. По-четверте, Європейський суд не розглядає: анонімні заяви (ст.35), але заявник може просити не вказувати ім'я в разі офіційного опублікування результатів Європейським судом з прав людини (ст.35); заяви, що є предметом розгляду в іншому міжнародному органі із захисту прав людини (ст.35); заяви, несумісні з положеннями Конвенції, явно необґрунтовані або такі, що містять ознаки зловживання правом звернення до Суду (п.3 ст.35). Неприйнятними є заяви, за якими Європейський суд з прав людини некомпетентний приймати рішення, наприклад не пов'язані з порушенням прав, проголошених у Європейській конвенції з прав людини.[9;206-208]

Loading...

 
 

Цікаве