WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Правове регулювання вільних економічних зон - Курсова робота

Правове регулювання вільних економічних зон - Курсова робота

У цьому зв'язку проектантам та прихильникам вільних економічних зон у країнах на території колишнього Радянського Союзу необхідно більш пильно придивитися не тільки до небагатьох випадків діяльності вільних економічних зон, що базуються на таких природних ресурсах, як нафта, газ чи боксити, а й більш традиційних зон у країнах, які мають великі запаси сировини та напівфабрикатів, що базуються на місцевій сировині (наприклад, сталь, алюміній, основні хімікати, каучук та ліс). Можна назвати декілька прикладів підприємств експортних промислових зон, що використовують місцеву сировину та напівфабрикати. Це, скажімо, фірми по виробництву гумових рукавичок у зонах Малайзії, компанії по виробництву автомобільних вузлів у мексіканських maquiladoras, що використовують сталь місцевого виробництва, та харчопереробні заводи і тютюнові фабрики у зонах Домініканської Республіки. Проте у більшості випадків ці зворотні зв'язки фірм експортних промислових зон з вітчизняними постачальниками сировини та напівфабрикатів набагато менше розвинуті, ніж це могло б бути. Причини цього ще не з'ясовані, і проектантам нових вільних економіиних зон було б важливо зрозуміти, чому так відбувається. Поки що можна вказати кілька причин цього явища. Однією з них є те, що у багатьох країнах іноземні фірми, що розвинули великі переробні галузі на місцевій сировині, є добре функціонуючими підприємствами, що діяли у приймаючих країнах багато десятиріч, тобто задовго до створення перших експортних промислових зон. Таким чином, у цих фірм не було реальної необхідності використовувати можливості, що їх пропонує новостворена зона. Ще однією причиною є фактор розташування: переробні галузі, що спираються на місцеві ресурси, звичайно розміщуються поблизу джерела сировини (хай то буде шахта, нафтодобувна свердловина чи гідроелектростанція), в той час як експортні промислові зони мають тенденцію до розміщення поблизу густонаселених або промислових центрів. Нарешті, дуже важко розрізнюваною причиною може бути значна різниця у сприйнятті ідеї зворотних зв'язків з боку керівництва експортних промислових зон та потенційних інвесторів. Проектанти зон звичайно задумують їх як інструмент для швидкого вирішення проблем промислового розвитку, і це, мабуть, найкраще ілюструють стандартизовані, виготовлені заводським способом, будівлі заводів та відносно легке капітальне устаткування інвесторів. Фірми, що діють у галузі переробки і обробки сировини, навпаки, звичайно є відносно великими, займають великі площі, вимагають дуже специфічного обладнання і мають набагато більший період планування, ніж типовий завод по складанню електронних схем або спеціалізована швейна фірма, яку можна знайти у типовій експортній промисловій зоні.

Це говорить про те, що коли вільні економічні зони повинні служити одним з непрямих каналів експорту оброблених природних ресурсів, або, скромніше, інструментом заохочення до використання вітчизняних ресурсів, то слід приділити значну увагу розміщенню, розмірам, проектуванню та територіальному плануванню таких зон. Основна ідея полягає в тому, що коли вільні економічні зони будуть спроектовані на зразок моделей класичних експортних промислових зон країн нової індустріалізації, то вони можуть виявитися неспроможними використати одну з найбільших порівняних переваг країни, а саме, її величезні природні ресурси та сировину.

Проектантам вільних економічних зон слід ретельно вивчити ще два аспекти досвіду діяльності експортних промислових зон. Одним з них є досвід Китаю, де існують дуже великі спеціальні економічні зони. Другий — це досвід деяких країн, що розвиваються (наприклад, Домініканської Республіки, Маврікію, Мексіки та Шрі-Ланки), де діють іноземні інвестори з інших країн, що розвиваються, а підприємства мають малі і середні розміри. Особливий інтерес викликає китайська модель, оскільки це перший досвід функціонування дуже великих зон, де вже раніше існувала промисловість і густонаселені райони. Якщо врахувати передбачувані розміри деяких зон, ця модель може бути більш доречною (як у своїх позитивних, так і негативних аспектах), ніж моделі, що їх пропонують набагато менші індустріальні парки, встановлені у вигляді експортних промислових зон в інших країнах. Сьогодні, безперечно, поки що дуже рано робити тверді висновки про китайський досвід у цій галузі, однак поступово проливається світло на ряд важливих питань. Одне з них, наприклад, полягає у відносно високих інфраструктурних витратах на спеціальну економічну зону китайського зразка порівняно з обсягом прямих зарубіжних інвестицій. Другим є складність економічних, фінансових та промислових взаємозв'язків між зоною і рештою економіки приймаючої країни, з одного боку, і між зоною та зовнішнім світом — з другого. У цьому плані Китай може розглядатися не стільки як модель, скільки як лабораторія, де випробовуються нові рішення та нові шляхи діяльності.

Ще одним цікавим уроком є засоби, за допомогою яких окремі країни намагалися залучити малі та середні фірми і фірми країн, що розвиваються, до своїх експортних промислових зон. Різні види зон звичайно плануються як інструмент сприяння іноземним прямим інвестиціям з боку відносно великих та добре функціонуючих фірм. Проте досвід показує, що великі транснаціональні корпорації звичайно не потребують стимулювання пільгами та можливостями експортних промислових зон для того, щоб вкласти інвестиції у конкретну країну. Перш за все, вони звичайно уже діють у масштабах всього світу і достатньо досвідчені для того, щоб успішно функціонувати у звичайному середовищі практично будь-якої країни. Якщо ж умови якоїсь країни надто несприятливі, то стимули, що їх пропонують експортні промислові зони, у більшості випадків неспроможні заохотити компанію до зміни своєї стратегії світового розвитку. Це є однією з головних причин того, що у більшості країн інвесторами у вільних економічних зонах звичайно є не добре відомі транснаціональні корпорації, а менші фірми, що нерідко вперше виходять на ринок зарубіжних інвестицій. Це викликає великі проблеми у справі презентації новоствореної зони: ці зусилля мають бути спрямовані скоріше на потреби менших підприємств, ніж інтереси відомих великих транснаціональних корпорацій. Інтереси вільних економічних зон у новоутворених країнах полягають не тільки в тому, що фірми менших розмірів з промислове розвинутих чи нових індустріальних країн можуть гармонійно доповнювати більші фірми, а й у їх більшій гнучкості та швидшому реагуванні. Враховуючи потребу якнайшвидшого залучення іноземних інвесторів для задоволення настійних потреб внутрішнього ринку, ці фірми можуть виявитися кращою короткочасною альтернативою, ніж значно більші підприємства, які звичайно реагують досить повільно і діють з набагато більшими елементами бюрократизму.

Сьогодні було б, мабуть, передчасним виносити чіткі уроки з досвіду інших країн. І причини тут не стільки у тому, що в нових незалежних державах вільні економічні зони, скоріш за все, будуть дуже відрізнятися від експортних промислових зон у інших місцях, скільки у тому, що ще не робилися систематичні спроби створити експертну систему, яка зосереджувалася б на розвитку таких зон [4].

РОЗДІЛ 4

Вільні економічні зони України: напрямки і стратегії розвитку.

Як зазначено у ст.3 Закону України "Про спеціальні (вільні) економічні зони" на території України можуть створюватись спеціальні (вільні) економічні зони різних функціональних типів:

  • Вільні митні зони і порти.

  • Експортні зони.

  • Транзитні зони.

  • Митні склади.

  • Технологічні парки та технополіси.

  • Комлексні виробничі зони.

  • Туристсько-рекреаційні зони

  • Страхові зони.

  • Банківські зони.

На кінець 2002 року в Україні, згідно з ухваленими законами, функціонують 11 спеціальних економічних зон (СЕЗ) у дев'яти регіонах, в яких діє спеціальний режим інвестиційної діяльності: в Автономній Республіці Крим (7 районів); у Донецькій області (22 міста і 5 районів); Волинській (3 міста і 9 районів); Закарпатській; Луганській (6 міст і 3 райони); Чернігівській області (7 районів), у містах Шостка і Харків. Найвідоміші серед них - "Донецьк" у Донецькій області, "Славутич" у Київській, "Курортополіс Трускавець", "Яворів" у Львівській, "Миколаїв" у Миколаївській області. Діють спеціальні економічні зони зовнішньоторговельної спрямованості - "Азов", "Закарпаття", "Інтерпорт Ковель", "Рені", "Порто-Франко" Одеського морського торговельного порту, "Порт Крим", а також Південнокримська експериментальна зона "Сиваш".

Loading...

 
 

Цікаве