WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Право України другої половини XVII-XVIII ст. - Курсова робота

Право України другої половини XVII-XVIII ст. - Курсова робота

Зокрема, Голові Кодифікаційної комісії була дана необмежена влада над іншими членами, яка виявилася в "смотрении за ними и донесении об их отлучениях и неповиновениях". Крім того, ПГУ вимагало проводити засідання колегіально, щоб "ліниві соромилися і працювали сумлінно"19..

Важливо зазначити, що уряд Російської імперії вважав роботу Кодифікаційної комісії технічною процедурою перекладу і систематизації законів та звичаїв, які діяли в Україні. Проте вже восени 1734 р. виявилися значні розбіжності в поглядах членів комісії щодо принципів Зводу законів. Так, А. Дубневич, Онісшевич, Столповський та Думітрашка висунули ідею створення самостійного кодексу законів, хоча ця ідея була критично оцінена генеральним суддею І. Борозною: "Хотели новое какое право составить непорядочно и необстоятельно..."20..

Натомість І. Борозна пропонував прийняти за основу майбутнього кодексу Литовський статут, зберігши його структуру, виділити невідповідні обставинам норми та доповнити нормами Магдебурзького права. Однак, такий "Проект" роботи над зве-денням був суворо засуджений О. Шаховським. Голову ПГУ не влаштовувало перетворення проблеми юридичної в проблему політичну: І. Борозна фактично ставив питання про повернен-ня до первинних основ української автономії: "...а Богдан-де Хмельницкий не с каким другим правом под всокодержавную руку монаршую подался и просил, только с польским княжества Литовского правом, названнм Статутом... А Богдану Хмельницкому... права и вольности козацкие, какие от королей польских себе надданне имели, и со онми под великодержавную руку монаршию поддалися, подтверждаются, как о том и в грамоте... императриц 1734 генваря 31 дня... напечатано..."21.. Зрозуміло, що включення до Зводу тексту, який юридично закріплював гетьманство, було для російського уряду неприйнятним. При цьому О. Шаховський вже давно вбачав у генеральному судді гетьманські амбіції: "Показвает себя, яко... паче других к пользе малороссийского народа старание имеет, в ту надежду, как б от малороссийских обвателей похвалу себе иметь..."22.. Не менш жорстку протидію викликали і спроби І. Борозни передати Звід законів не до ПГУ, а на розгляд Ради старшини. Князя О. Шаховського не влаштовувало перетворення комісії на законодорадчий парламент. Тому голова ПГУ відкинув не лише ідею переведення комісії до Глухова, але й пропозицію І. Борозни назвати Звід "Книгою прав малоросійських".

Голову ПГУ хвилювало, що попри функціонування комісії в Москві, над нею не було встановлено реального контролю. Для виправлення ситуації князь О. Шаховський запропонував включити до складу комісії російського представника, що було затверджено указом імператриці від 2 грудня 1735 р.: "до 12 духовних та світських осіб, які займаються укладанням Зводу законів, призначити одну персону з великоросіян, щоб ті малоросіяни під контролем цієї персони виконували свою справу професійніше та скоріше"23..

Таким чином, цим наказом було розширено повноваження ПГУ з контролюючих до безпосередньої участі у роботі Кодифікаційної комісії.

В 1736 р. робота комісії була прискорена передусім у зв'язку з готовністю російського уряду до компромісу на ґрунті станових інтересів старшини. Зміна позиції петербурзьких офіційних кіл була пов'язана з Російсько-турецькою війною. В урядових колах Російської імперії вважали за потрібне зробити дещо для "удовольства и приласкания України, чтоб недовольная старшина пользуясь войной, не произвела восстание"24..

Отже, уряд Російської імперії погодився з пропозицією І. Борозни прийняти Литовський статут за основу "українського Зводу". Варто зазначити, що імперська влада нічого не втрачала — ініціатором затвердження в Гетьманщині окремих норм російського законодавства нерідко ставала сама українська старшина. Її принциповість у захисті "малоросійських прав та вольностей" закінчувалася там, де починалися її інтереси. Ще під час підготовки "Рішучих статей" в 1728 р. старшина посилалася на норми російського "Духовного регламенту", щоб ввести в Україні заборону на зростання землеволодіння свого основного конкурента — церкви, якій належало від 26 до 68 % земель. Ті ж позиції вона відстоювала і в комісії зведення "прав малоросійських" в 1735 р., попри зауваження духовенства, що подібної заборони немає в Литовському статуті. А після появи російського маніфесту від 31 грудня 1736 р. про обмеження терміну дворянської служби і можливість залишити одного з дворянських синів для господарювання українська старшина просила влітку 1737 р. розповсюдити ці норми і в Україні25..

22 січня 1736 р. О. Шаховський доповідав в Сенат, що, за повідомленням І. Борозни, "переклад правних книг здійснено, а звід завершується — чотири глави вже повністю готові і вивірені". За таких обставин Голова ПГУ не заперечував проти переїзду комісії до Глухова, і 11 лютого 1736 р. було видано наказ про переїзд "персон, призначених для перекладу та зводу малоросійських прав, з Москви до Глухова". Крім того, ПГУ видало наказ не виплачувати їм жалування, адже вони, живучи в Україні, можуть задовільнятися із своїх маєтностей. Сенат при цьому вимагав найшвидшого завершення і подачі Зводу для апробації та затвердження Сенатом.

Саме матеріальна винагорода мала величезне значення у продуктивності подальшої роботи комісії. Так, архимандрит А. Дубневич, І. Борозна та В. Кочубей отримували по 100 крб. на рік, інші члени комісії по 60 крб., 10 писарів — по 25 крб. Проте зазначена винагорода виплачувалася лише один раз — в 1735 р., що стало причиною систематичних уникань від участі в засіданнях Кодифікаційної комісії. В 1736 р. Рогачевський у донесенні ПГУ пише, що, живучи в Глухові без матеріальної винагороди, він вкрай розорився, адже у нього немає ніяких маєтностей. Тому просить замінити його більш забезпеченою особою.

З 1736 р. розпочався так званий Глухівській період роботи комісії (1736—1743 рр.). Однак, він був менш динамічним, ніж Московський період, оскільки у зв'язку з Російсько-турецькою війною багато членів комісії були відкликані, а її діяльність припинена. Разом з тим, коли новий Голова ПГУ князь І. Барятинський мотивував неефективність залучення до роботи нових осіб через їхню необізнаність зі справою, імператриця Анна Іоанівна не погодилася та видала наказ замінити відсутніх членів комісії новими. І в 1738 р. роботу комісії було відновлено. Ймовірно, це було пов'язано з відновленням роботи над російським Зводом.

Передача в 1744 р. Зводу законів для затвердження Сенатом виявилася запізнілою, оскільки Сенат на той час вже обмірковував заходи для поширення на Україну загальноімперського законодавства26..

За викладом, змістом і юридичною термінологією український кодекс перевищував усі зразки зафіксованого права, що існували на той час. Тому його офіційно і не затвердили, адже він не задовольняв вимог імперських структур, вийшовши, за межі дозволеного. Цьому, на жаль, сприяла і позиція певної частини козацької старшини, яка, хоч і захищала загальнодержавні інтереси, але не підпорядковувала їм свої власні, часто керуючись егоїстичними амбіціями і намірами, не враховуючи й не розуміючи при цьому державних потреб. Національно-консервативні кола українського суспільства не бажали заміни правових актів, вбачаючи у Литовському статуті гарантію стабільності законодавства і (що суттєво саме для них) — збереження прав і привілеїв шляхетського стану.

Таким чином, питания кодифікації українського законодавства було одним з найбільш актуальних в роботі ПГУ. Голова ПГУ здійснював загальне керівництво Кодифікаційною комісією: надавав інструкції, контролював хід роботи, звітував про її роботу перед Сенатом, який вважав кодифікацію українського права однією з форм наступу російського царизму на автономію України.

Висновок

Підводячи підсумок дослідження права України другої половини XVII - XVIII ст. потрібно зазначити, щовиникнення українського козацтва стало закономірним результатом споконвічної боротьби осілого землеробського населення зі степовими кочівниками. Повертаючись у більш ранній час можливо відзначити, що до середини XVI ст. козакування мало форму побутового явища, характерного для людності переважно південного прикордонного регіону. Польська експансія в Україну після Люблінської унії зумовила розширення джерел поповнення козацтва представниками боярства і шляхти як українського, так і польського походження. Посилення соціального і національного гноблення викликало до життя таке явище, як покозачення селян та міщан. Станові ознаки українського козацтва формувалися протягом майже цілого століття (з 70-х років XVI до середини XVII ст.). їх правові засади дістали втілення у "козацьких вольностях", які надавалися тим, хто перебував на державній службі. Права і привілеї мали визначати місце козацтва в усіх сферах су спільних відносин. Водночас власті вбачали в козаках суто військовий контингент і намагалися витримувати цей статус в юридичних нормах законодавства. Економічною підоймою становлення козацької верстви було землеволодіння. Регулятором взаємовідносин серед козацтва постало право, основні засади якого було вироблено в запорозькій громаді.

Loading...

 
 

Цікаве