WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Право України другої половини XVII-XVIII ст. - Курсова робота

Право України другої половини XVII-XVIII ст. - Курсова робота

Сувора військова дисципліна січової громади впливала на формування свідомості та поведінку козаків. Тривалий час вони намагалися ігнорувати державні інстанції, спираючись лише на традиції звичаєвого права. Поступово в Запорозькій Січі викристалізувався тип людини, яка насамперед цінувала свободу і незалежність на противагу кріпацьким порядкам, що утверджувалися на волостях. Зростання запорозької громади, її успіхи у боротьбі проти татарської агресії зумовили визнання українського козацтва самостійним фактором міжнародних відносин. Усе це впливало на становлення українського козацтва як окремого соціального стану тогочасного суспільства, зростання його самосвідомості та правових уявлень.

Еволюція січової громади сприяла кристалізації козацького права. Однак якісно новий його рівень пов'язаний із вступом запорожців на державну службу. Відтоді почалося формування своєрідного синтезу норм військового права козацтва із офіційним, яке не встигало на той час охопити цю сферу суспільного життя.

У мирний час гетьман видавав універсали та інші документи, спрямовані на збереження спокою, приватної власності, захист православ'я, братств, церков та шкіл. Ординація Війська Запорозького 1638 р. відмінила гетьманську владу. Як державний інститут гетьманство формується у добу Б. Хмельницького.

Особливо турбувало владу прагнення козацтва запровадити запорозькі порядки на волостях, що означало, насамперед, встановлення власної адміністрації та судочинства. Ця тривога передавалася і вищим урядовим інстанціям Речі Посполитої. У рішенні сейму 1613 р. було зазначено: "Оскільки ці люди (козаки.-Авт.) не визнають нашої влади і самовільно вийшли з-під юрисдикції своїх панів, обравши собі своїх старшин і суддів, і не хочуть підпорядковуватися ніяким судам, окрім своїх отаманських, яких вони самі собі встановили, обравши власних суддів і старшин, що й схиляє їх до злочинів, ми ліквідуємо їх юрисдикцію як ту, що суперечить загальному праву, і зобов'язуємо підкорятися властям по місцю проживання" 4. Під "загальним" правом тут малися на увазі норми Другого Литовського статуту, які згідно з Люблінською унією поширювалися в межах Київського, Брацлавського і Волинського воєводств. Однак суворий вердикт не вплинув на прагнення козаків бути господарями на власній землі, мати своє управління і судочинство. Тому і через три роки, під час обговорення па варшавському сеймі становища в Україні, зазначалося, що козаки "мають своїх гетьманів і власну форму справедливості, самі собі права складають, урядовців і вождів становлять" 5. У наведених фактах ідеться, зокрема, про реакцію уряду на спроби запровадження на волостях козацького судочинства, під час якого реалізовувалися норми права, вироблені в запорозькій громаді. Безперечно, що в "чистому вигляді" вони не могли бути використаними через брак відповідних умов.

Конкретних відомостей про практику застосування козацького права на волостях у джерелах збереглося небагато. Важливим його елементом, як і звичаєвого, була наявність інституту свідків, які обиралися із заслужених козаків.

На думку І. Каманіна, до компетенції отаманів козацьких громад належали обов'язки, які при королівських замках виконували старости. На підтвердження цієї тези вчений навів грамоту короля Яна-Казимира від 18 серпня 1649 р., де, зокрема, зазначалося, що у справах козацьких суд мають чинити отамани замість городових урядів6. Не заперечуючи думки історика, скажемо лише, що визнання широких повноважень отамани могли досягти тільки з початком Національно-визвольної війни. У попередній період не лише місцеві урядовці, а й окремі власники населених пунктів нерідко втручалися в козацькі справи, чинячи утиски адміністрації реєстрового війська. Тому про аналогію компетенцій старост і отаманів можна говорити лише із застереженням. Цілком безперечно лише, що на отаманські посади обирали заслужених і авторитетних осіб. Зокрема, Федір Кузьминський у 1632 р. виступав уже як посланець Війська Запорозького до Варшави на елекцію нового короля, а Василь Томиленко в 1636 р. фігурував як старший реєстру.

Інколи отаманської влади виявлялося недостатньо для вирішення складного питання. Яскравий приклад - універсал гетьмана Дмитра Барабаша від 7 березня 1617 р. переяславській старшині, в якому йшлося про скарг, козака Гаврила Колушкевича до "рады нашої зуполної", тобто до вищого уряду Війська Запорозького, про захоплення його землі козацькою родиною Саченків. "Рада зуполная" розглянула подання Колушкевича і винесла рішення про повернення позивачеві батьківського володіння. Постанова дає підставу стверджувати про здійснення радою судових функцій, можливо, навіть під головуванням гетьмана, як це мало місце на початковому етапі існування Запорозької Січі, коли суддею нерідко виступав кошовий отаман.

Втручання старшого Війська Запорозького часто потребувалося і при розв'язанні конфлікту козаків з представниками інших соціальних верств. Встановлення козацьких порядків у захоплених повстанцями районах стало звичним явищем, відповідно там само під час судочинства реалізувалося і козацьке право.

3. Литовсько-польські джерела права

Найбільшим здобутком у процесі систематизації права у Великому князівстві Литовському стало укладання в XVI ст. трьох Литовських статутів. Кодифікація литовсько-руського права відбулася за принципами пріоритету писаних законів (хоч у самих Литовських статутах містяться посилання на давні звичаї), єдності права (хоч Литовський статут не суперечив дії інших нормативно-правових актів), суверенності держави (хоч у 1569 р. цей суверенітет було втрачено) та рівності усіх перед законом (хоч реально Литовські статути визнали неоднакову правоздатність різних суспільних груп) 7..

Ініціатива прийняття Першого Литовського статуту належала шляхті, представники якої на сеймі 1514 р. подали Великому князеві Литовському прохання "дарувати" писані закони, в яких знайшли б відображення їх права і привілеї8.

Роботи з підготовки Першого Литовського статуту проводилися упродовж першої чверті XVI ст. Основним джерелом цього статуту були адміністративна та судова практика органів державної влади, звичаєве право, норми писаного права (Руська правда, Судебник Казимира 1468 р., привілеї та грамоти Великого князя Литовського), пристосоване до місцевих потреб польське право, а також норми канонічного права (Номокамон, Еклога тощо).

В.Пічета і Й.Юхо зазначають, що під час роботи над проектом Першого Литовського статуту кодифікатори вперше вирішили низку винятково складних теоретичних і практичних завдань, що зводилися до розмежування норм права за окремими галузями, розміщення їх за системним методом, введення юридичних новацій, що раніше були невідомі литовсько-руському праву 9.

Ще у середні ХІХ ст. відомий польський вчений В. Мазейовецький писав: "Литовський статут є значною пам'яткою законодавства своєї епохи і таким, якого не мала сучасна йому Європа". Причиною такого визнання в науковому середовищі Першого Литовського статуту був його зміст, що відображав правову культуру, історичні умови та специфіку суспільних відносин у Великому князівстві Литовському. На певному етапі розвитку цих відносин магнати та шляхта спромоглися втілити у законодавстві свої права та привілеї. Епоха та умови, за яких відбувалася кодифікація права у Великому князівстві Литовському, надавали їм, порівняно з іншими середньовічними європейськими державами, певних особливостей. Правова система Великого князівства Литовського формувалася під впливом західної традиції права, проте визначальною в укладанні Литовських статутів була східна традиція, яка, передусім, виражалася у багатій правовій спадщині Київської Русі.

Перший Литовський статут містив норми цивільного, земельного, державного, кримінального та інших галузей права. Він закріплював права шляхти, які вона одержала шляхом надання привілеїв, зрівнював

шляхту в єдиний стан. Водночас цей кодифікований акт забезпечував деякі права селян, у тому числі право власності на землю. Перший Литовський статут зазначав, що право є для всіх єдиним, що було дуже прогресивним принципом у тогочасній Європі10.

Литовський статут 1529 р. був першим у тогочасній Європі систематизованим зводом різних галузей права. Він юридично закріпив основи суспільного й державного ладу, правове становище різних соціальних груп населення, порядок утворення, склад і повноваження деяких органів державного управління та суду.

Перший Литовський статут (згодом він отримав назву "Старий") після детального обговорення був затверджений сеймом у Вільнюсі 29 вересня 1529 р. Цей нормативно-правовий акт складався з 13 розділів і 264 статей (артикулів). У перших трьох розділах було поміщено, в основному, норми державного права та принципові положення інших галузей права, в четвертому та п'ятому – шлюбно-сімейного і спадкового, в шостому – процесуального, в сьомому – кримінального, у восьмому – земельного, в дев'ятому – лісового і мисливського, в десятому – цивільного, в одинадцятому, дванадцятому та тринадцятому – кримінального та процесуального права.

Loading...

 
 

Цікаве