WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Право націй на самовизначення та створення власних держав - Курсова робота

Право націй на самовизначення та створення власних держав - Курсова робота

  • життєздатність майбутньої політичної одиниці (держави, автономії і т. д.);

  • її спроможність вирішувати свої проблеми неконфліктним способом.

Якщо ж ці здібності новоутворюваної держави ставляться під сумнів, то інші держави і міжнародні організації утримуються від втручання або й стають на бік сильного. Вони вважають, що сила гарантує стабільність, хоч насправді це не завжди так. Намагаючись довести, що національне самовизначення є найбільш оптимальним засобом стабілізації і розрядки конфліктної етнополітичної ситуації, вдамося до нескладного двохваріантного моделювання.

Отже, припустимо, що ми маємо становище, за якого етнос А прагне відокремитися від держави, в якій домінуючим є етнос В. Етнос А є цілком сформованим соціальним організмом, перебуває на національній стадії свого розвитку і має всі належні умови для здійснення акту повного національного самовизначення.

Варіант № 1

На всі сигнали, звернення і вимоги етносу А владарююча еліта етносу В ніяк не реагує, або реагує заходами по "охороні конституційного ладу", або простіше — репресіями проти активістів руху за самовизначення етносу А. Останній, вичерпавши весь ліміт ненасильницьких засобів боротьби, починає діяти більш радикально — створює терористичні угруповання, збройні загони, явочним порядком утворює власний політичний апарат – парламент, уряд, обирає (висуває) президента тощо — деколи на основі самоврядних інституцій, що існували в рамках автономії (якщо вона була), деколи замість них, і приймає рішення в односторонньому порядку про вихід зі складу держави. Еліта етносу В починає охороняти конституційний лад, відповідно, також більш радикально — за допомогою економічної блокади, а коли вона провалюється, збройного вторгнення на територію етносу А, підконтрольну неконституційним, незаконним, нелегітимним, самозваним, звичайно ж, урядові та парламенту. Етнос А захищається, причому його воля до незалежності зростає і гартується в процесі спостереження методів, що ними урядові війська відновлюють конституційний лад. Врешті-решт це завершується або вимушеною згодою етносу В визнати самостійність етносу А, і всі зітхають з полегшенням і починають ліквідовувати наслідки спроб наведення конституційного ладу, або ж урядові війська розбивають незаконні озброєні формування, розганяють нелегітимні і надзвичайно самозвані органи, ув'язнюючи або страчуючи злочинців, що у них засідали, репресуючи найбільш активних їхніх поплічників. Любий серцю правлячої еліти конституційний лад відновлено. Цим етнос В домагається небувалої доти і всезагальної ненависті до себе з боку етносу А. Тим часом частина державних злочинців, яким пощастило врятуватися від народного гніву за кордоном, удає з себе уряд ніким не визнаної держави в еміграції і розгортає за кордоном пропагандистську наклепницьку акцію, розповідаючи світові про всю недемократичність центрального уряду. Недобитки з незаконних озброєних формувань організовуються в банди, йдуть у гори, або джунглі, або схрони, і звідтіля чинять наскоки, грабуючи і вбиваючи мирне населення (очевидно, своїх земляків), у відповідь на що урядові війська здійснюють задля захисту населення каральні експедиції, від яких чомусь саме це населення найбільш і потерпає. За деякий час спалахує повстання, з еміграції повертається уряд, все повторюється знову і знову, аж поки етнос В не поголиться таки на сепарацію етносу А, або поки етнос А не буде фізично винищений чи його демографічний потенціал не буде підірваний настільки, що він почне деградувати.

Кожен акт даної п'єси супроводжується постійною політичною напругою, репресіями, терактами, воєнними діями, загибеллю великої кількості військових і ще більшої кількості цивільних осіб, руйнуванням населених пунктів, економічного потенціалу і культурних цінностей, морями крові, юрбами біженців, горами трупів, голодом, злиднями, епідеміями. Не кажучи все про такі дрібнички, як якусь там втечу капіталу з країни, припинення надходження інвестицій, економічний занепад, безробіття, зіпсутий міжнародний імідж тощо.

"...Поліетнічна держава, яким би розвиненим потенціалом і багатими природними ресурсами вона не володіла, автоматично позбувається головної умови для успішного прогресу — внутріполітичної стабільності, що неминуче призводить до низьких темпів зростання і навіть до стагнації, деколи деградації всіх сторін життя суспільства".

Історичний приклад: у ході невдалої спроби відокремлення Республіки Біафра від Нігерії і наступною за нею війною 1967-70 рр. тільки загиблих нараховується 2 млн. чоловік.

Варіант № 2

Центральний уряд призначає референдум на території етносу А з приводу відокремлення. Референдум підтверджує бажання переважаючої більшості членів етносу А утворити власну національну державу. Після референдуму в процесі консультацій між центральним урядом та відповідними структурами з боку етносу А обговорюються всі деталі і нюанси відокремлення (узгодження лінії кордону, поділ майна тощо) і — етноси мирно розходяться і продовжують спілкування між собою як рівноправні суб'єкти історичного процесу. При цьому ніхто нікого не вбиває, не підриває, ніхто нікому не оголошує блокад, ніхто нікуди не тікає, ніхто ні з ким не воює і нічого не руйнує. Взаємна фобія також не має особливої поживи для розросту, так що суто у психологічному плані стосунки між етносом А і етносом В є в цілому нормальними. Єдиним прикрим нюансом є почуття скривдженості етносу В — адже тепер він не є панівним і основним стосовно етносу А, — але невдовзі це минеться.

Історичний приклад: у ході вдалої спроби відокремлення Норвегії від Швеції у 1905-06 рр. загиблих нараховується 0 чоловік.

Постає питання: який варіант більш подібний на Армагеддон і що слід робити, щоб Армагеддону уникнути? Робити слід зовсім небагато, і нічого складного в цьому немає: слід поважати право нації на самовизначення і не перешкоджати його здійсненню.

З наведеної схеми не напрошується висновок, що відокремлення є єдино можливим способом розв'язання подібних проблем. Зрештою, декотрим народам вистачає (поки що?) автономії, незважаючи на всю їхню високорозвиненість (каталонці в Іспанії, наприклад). Але в цьому разі центральний уряд повинен переконати таких "каталонців", що вони не повинні відокремлюватися. У разі ж, якщо переконування перестануть впливати — ні в якому разі не вдаватися до варіанту № 1 і усвідомити, яким би зневаженим не почувався його (уряду) і всього етносу В історичний гонор, що "територіальна цілісність за будь-яку ціну ... є ... абсурдом".

Отже на початку XXI ст. проблема самовизначення націй, вперше сформульована більш як 200 років тому, залишається актуальною. Але ставлення до неї є неоднозначним. У зв'язку з труднощами, які супроводжують процес утворення незалежних національних держав, ентузіазм щодо ідеї самовизначення дещо впав. Стабільні західні демократії займають позицію здорового егоїзму, оберігаючи свій мир і спокій, не бажаючи, щоб після розпаду останньої з імперій під назвою СРСР, черга підійшла до них. Адже і в цих країнах національні меншини не завжди бажають задовольнятись своїм статусом і вимагають де автономії, а де і незалежності. Цікавим і новим є той факт, що навіть ті держави, які утворились як наслідок застосування принципу самовизначення, тепер, голосуючи в ООН, віддають перевагу принципу збереження територіальної цілісності держав перед принципом самовизначення націй.

Національна держава як модель, що стала протягом ХХ ст. світовим явищем, нормою, а не винятком, також не завжди зустрічається з розумінням. Її звинувачують у тому, що вона є не настільки сильною, як були, скажімо, імперії, і тому не завжди здатна тримати під своїм контролем національні пристрасті, особливо коли це стосується ворогуючих націй; що її претензії на встановлення справедливих етнічних кордонів не справдились, бо кордони всеодно йдуть врозріз з чиїмись інтересами і є несправедлавивми для інших народів; що сама постановка питання про національні держави в кінці ХХ ст. є запізнілою, бо світова цивілізація стоїть на порозі повної інтеграції не лише економік, але і політичних систем, а тому нації і національні держави вже стали анахронізмом; що врешті-решт утворення національних держав згідно принципу "одна культура – одна держава" перетворюється в безглузду нескінченність, тому що в принципі не можна створити стільки держав, скільки в світі є культур, що це тільки стимулює націоналізм і національний екстремізм.

Loading...

 
 

Цікаве