WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Право націй на самовизначення та створення власних держав - Курсова робота

Право націй на самовизначення та створення власних держав - Курсова робота

Національна українська держава, підвалини якої були закладені в 1990 (а не в 1991) році, не є нічиїм подарунком українському народові. Вона лише підтверджує передбачення Володимира Винниченка, виведене ним із факту існування СРСР. Винниченко писав, що українська державність, створена народом, всією українською нацією в процесі великого перевороту в Росії, є. Вона ще не може задовольнити потреб національного відродження, бо не є самостійна, не незалежна, опанована Росією, понівечена, покалічена, пограбована, замучена. Але вона живе, вона береже в собі сили, які невиразно тримають в собі ідею самостійності і які в слушний час вибухнуть, щоб здійснити цю ідею. Саме цей вибух і стався в 1990-1991 роках.

Деякою мірою проголошенню незалежності України сприяли події в Москві, особливо сумнозвісний серпневий "путч" 1991 року. Однак ніякого "путчу" не було б, якби українські керівники підписали Новоогарьовський проект нового союзного договору. Та вони цього не зробили, бо на той час уже було пройдено значний шлях в напрямку державної незалежності України. Важливою віхою на цьому шляху була Декларація про державний суверенітет України, прийнята 16 липня 1990 року. В ній стверджувалось невід'ємне право українського народу на самовизначення і створення дійсно суверенної національної держави, а суверенітет трактувався як верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади в межах державної території, незалежність і рівноправність у стосунках з іншими державами. Декларація містила статті про захист прав особи і національних меншин та інші демократичні положення.

Прийняття Декларації Верховною Радою, стійке дотримання її положень Президентом та іншими представниками України під час переговорів у Москві, свідчило, що в Україні сформувалася політична еліта і що її значна частина готова нести "тягар" незалежності. Голосування 1 грудня 1991 року підтвердило достатньо високий рівень консолідованості і політичної мобілізації українського народу (включно з національними меншинами). За своєю територією, економічним та інтелектуальним потенціалом, етнічним складом населення (72,7% – українці) Україна також має всі підстави претендувати на самостійний розвиток. І це було визнано світовим співтовариством дуже швидко. Не останню роль відіграло й те, що політичні діячі України демонстрували демократичність, неконфронтаційність, вміння йти на компроміси, що певною мірою гарантувало безконфліктність процесу "розлучення з імперією", переконувало керівників інших держав, що самовизначення українського народу та створення ним національної держави не буде здійснюватись коштом миру, спокою і благополуччя інших народів.

Україну можна розглядати, інакше кажучи, як позитивний зразок самовизначення і утворення національної держави. В багатьох інших випадках формування передумов для незалежності йде менш сприятливо і тоді національна держава не може розглядатися як єдино можлива форма політичного самовизначення націй. Більш придатною може виявитись автономія – культурно-національна, територіальна або політична. Політична автономія характеризується найбільшим обсягом повноважень, наявністю конституції і інших атрибутів державності. Культурно-національна годиться для розсіяних народів, що не проживають компактно на певній території; територіальна – для етнічно-змішаних регіонів або коли політична автономія є неприйнятною через загрозу наростання сепаратизму.

Форма політичного самовизначення (незалежна національна держава, автономія в складі іншої держави, федеративний союз) надзвичайно важлива проблема, при вирішенні якої мають бути враховані такі чинники:

  • економічний та культурно-освітній потенціал нації, її здатність нести "тягар самостійності";

  • менталітет народу, рівень його національної свідомості та наявність державницьких устремлінь;

  • сукупність внутрішніх і зовнішніх умов державотворення, які уможливлять або, навпаки, заблокують цей процес. Розкол всередині нації (Ольстер, Таджикистан, Грузія), або вороже оточення, або економічна блокада (Вірменія) можуть призвести до кривавих конфліктів і поставити під загрозу саме існування національної держави;

  • необхідність дотримання нацією, що самовизначається, пануючих у світі принципів політичних відносин всередині країни і на міжнародній арені (таких як гарантії прав людини, захист нацменшин, непорушність кордонів тощо).

На шляху самовизначення націй, утворення ними окремих держав зустрічається немало й інших труднощів і суперечностей, для врегулювання яких людство поки що не виробило загальноприйнятих механізмів. Назвемо декотрі з них.

Коли в XVIII ст. зародилась ідея самовизначення націй і створення національних держав, етноси, як правило, проживали компактно, займаючи чітко визначену територію. За таких умов можна було проголошувати, як це зробив швейцарський вчений і політичний діяч Блюнчлі, що кожна нація не тільки має право утворити окрему державу, а й повинна це зробити. "Нехай у світі буде стільки держав, скільки є націй". З розвитком індустріального суспільства обставини самовизначення змінилися: посилилась міграція людей різних національностей, заселення територій у більшості країнах стало строкатим в етнічному відношенні.

Етнічне черезсмужжя загострює проблему міжетнічних стосунків в країнах, де створюються національні держави, особливо, якщо при цьому наголошується на пріоритетності інтересів корінної нації, коли політична нація формується на засадах етнічності, а не громадянства. Тому міжнародне співтовариство дуже уважно слідкує за цими проблемами, відмовляючи у підтримці тим націям, які порушують права національних меншин. Хоча, як показує досвід, чим більшою і впливовішою є країна, безпосередньо втягнута в міжнаціональний конфлікт, тим менш імовірною стає роль міжнародних організацій у його розв'язанні.

Проблеми, що ускладнюють процес самовизначення і ставлять під сумнів саму цю ідею, виникають також у випадках надмірного захоплення "правами нації" і недооцінкою прав окремої особи. Існує навіть думка, що національні держави прокладають шлях до тоталітаризму і порушення прав людини.

Російські великодержавники, зокрема, стверджують, що "найстрашніші диктаторські режими появляються якраз скоро після здобуття незалежності"8. Але чи так це насправді? Адже не тільки В. І. Ленін писав, що боротьба націй за самовизначення є складовою частиною світового загальнодемократичного процесу. Цієї ж думки дотримується американський політолог З. Бжезінський та багато інших.

Російський політичний діяч, член Тимчасового уряду і керівник ряду терактів та антибільшовицьких заколотів есер Борис Савінков писав: "Не перший день ясно, що істинний демократизм полягає в утвердженні не лише своєї, але й чужої свободи. Але чи багато росіян, котрі не обурюються "зрадою" Литви чи Кубані?" І далі: "Якби я був українцем, якби я бачив у Москві завжди і за всіх режимів одне і те ж невизнання моєї свободи, одне і те ж заперечення моїх природних прав, я б, звичайно, відокремився від Російської держави, я б, звичайно, став самостійником".

Отже, демократизм процесу самовизначення націй – у наданні свободи народам. А свобода окремої особи забезпечується демократичним режимом влади, який автоматично не гарантований усім національним державам, але ще менше притаманний імперіям. Що ж до жахливих диктатур сучасності, то чи знає світ щось жахливіше, ніж диктатури Сталіна, Гітлера, котрі перемогли і трималися не на хвилі боротьби за державно-національну незалежність, а на хвилі надмірних імперських амбіцій, прагнення до національного, расового та класового панування.

Звичайно, молоді національні держави, що утворюються на уламках імперій, не стають одразу взірцем демократизму. У кожної з них свої можливості і свої проблеми, своє минуле і своє майбутнє. Питання однак полягає не в тому, чи можливий недемократичний шлях розвитку національних держав, а в тому, чи можливі демократичні імперії. Досі історія давала негативну відповідь на останнє питання і немає ніяких підстав вважати, що наприкінці ХХ століття ситуація корінним чином змінилася.

До об'єктивних труднощів, на які наштовхується процес самовизначення народів, належать також суперечності між основоположними принципами, за якими живе сучасне світове співтовариство, а саме: між принципом самовизначення, який передбачає право народів на відокремлення і утворення самостійних держав, з одного боку, і такими принципами міжнародних відносин як збереження територіальної цілості держав, непорушності їх кордонів, невтручання у внутрішні справи один одного і т. д. Компромісне узгодження цих принципів не завжди є ефективним з точки зору безконфліктного розв'язання суперечок. А надання переваги тому чи іншому принципу з цієї сукупності не завжди є справедливим стосовно конкретних народів (взяти за приклад хоча б проблему Чечні). Тому світове співтовариство часто є нерішучим і з-поміж усіх підстав самовизначення націй на перший план ставить дві:

Loading...

 
 

Цікаве