WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Право власності у зарубіжних країнах - Курсова робота

Право власності у зарубіжних країнах - Курсова робота

У цивілістиці прийнято розрізняти право власності в об'єктивному і суб'єктивному значенні.

Право власності в об'єктивному значенні — це сукупність правових норм, що регулюють відносини власності.

Право власності в об'єктивному значенні є юридичною підставою існування і реалізації права власності, що належить певному суб'єкту, тобто права власності в суб'єктивному значенні.

Право власності в суб'єктивному значенні — це право особи володіти, користуватися і розпоряджатися річчю своєю владою і у власному інтересі.

Цьому праву власника відповідає обов'язок усіх інших осіб утримуватися від порушення його правомочностей.

Саме право власності в суб'єктивному значенні являє основний інтерес у наведених дефініціях, оскільки в ньому знаходить відображення сутність власності як вищої влади особи над річчю, яка визнана іншими особами.

Розглянемо характерні ознаки права власності, як суб'єктивного права.

1) Його зміст охоплює три правомочності (можливості) власника: право володіння, право користування і право розпорядження майном.

2) Суб'єктом права власності може бути будь-який суб'єкт права.

3) Об'єктом правовідносин власності може бути будь-яка індивідуально-визначена річ. Родові речі можуть бути об'єктом права власності за умови їхньої індивідуалізації (упаковування, маркірування, написи і т.п.).

4) Своє право на річ власник здійснює завжди своєю владою й у своєму (власному) інтересі. На відміну, наприклад, від повіреного, він не потребує спеціальних повноважень, доручення і т.п.

Проте при цьому слід зазначити, що влада власника щодо приналежної йому речі не є безмежною. Він може вчиняти стосовно свого майна будь-які дії, але вони не повинні суперечити інтересам інших суб'єктів приватного права.

Наприклад, власник зобов'язаний вживати заходів до запобігання виникненню шкоди здоров'ю громадян і навколишньому середовищу при здійсненні його права власності. Реалізуючи право власності на жилий будинок, він повинен утримуватися від поведінки, яка може заважати його сусідам. Права власника можуть бути обмежені правами інших осіб (сервітутами тощо). Крім того, власник не може виходити за загальні межі здійснення цивільних прав.

Що стосується питання про форми власності у проекті, то слід зазначити, що розробники відійшли від поняття форми власності (як не юридичної, а політекономічної категорії). У проекті згадуються лише суб'єкти права власності, якими, відповідно до Конституції, можуть бути не тільки фізичні та юридичні особи (в тому числі держава та територіальні громади), а й народ (А.С. Довгерт).

Зміст права власності у суб'єктивному значенні, як відзначалося вище, складається з трьох правомочностей власника:

1) права володіння;

2) права користування;

3) права розпорядження річчю.

1. Право володіння — це юридична можливість фактичного впливу на річ.

Володіння буває законним — таким, що ґрунтується на законі і незаконним — протиправним. Іноді в літературі з цивільного права вказують, що даний поділ може стосуватися володіння взагалі, як елемента права власності. Проте необхідно мати на увазі, що оскільки йдеться про право володіння, то воно завжди може бути тільки законним. Поняття "незаконне володіння" може застосовуватись тільки до фактичного володіння [2, с. 35].

2. Право користування — це юридична можливість видобувати корисні (споживчі) властивості речі.

Користування може здійснюватися шляхом вчинення фактичних дій (користування особистими речами, проживання в будинку, користування автомашиною тощо).

Але воно може полягати й у використанні споживчих властивостей речі за допомогою дій юридичних (надання речі в оренду і тим самим одержання відповідних прибутків). Слід зазначити, що свого часу у римському приватному праві право на одержання плодів і прибутків розглядалася як самостійна правомочність власника. Проте, з огляду на українську цивілістичну традицію, можна виходити з того, що така можливість охоплюється правомочністю користування.

3. Право розпорядження полягає в юридичній можливості власника визначати фактичну і юридичну долю речі. Визначення фактичної долі речі полягає в зміні її фізичної сутності, аж до повного знищення. Юридична доля речі може бути визначена шляхом передачі права власності іншій особі або шляхом відмови від права на річ. Варто звернути увагу на те, що саме внаслідок того, що розпорядження річчю полягає в передачі права власності, вилучення плодів і прибутків (надання речі в найом і т.п.) не зовсім коректно оцінювати як реалізацію права розпорядження. Передаючи річ в найом, власник не має на увазі передачу права власності. Він передає річ лише у тимчасове користування. Його право власності на річ не припиняється, а реалізується шляхом використання можливості лише тимчасової передачі речі за плату іншій особі. У сукупності три правомочності власника утворюють класичну для українського цивільного права "тріаду", що характеризує право власності в суб'єктивному значенні.

Підставами виникнення права власності є різноманітні обставини (юридичні факти), з якими норми права пов'язують встановлення правовідносин власності. Це можуть бути події (смерть спадкодавця), договори (купівля-продаж), юридичні вчинки (виявлення скарбу), стани (перебування в шлюбі), а також юридична сукупність (заповіт і смерть спадкодавця) і т.д. Ці підстави нерідко іменують "способами набуття права власності" і підрозділяють на первинні і похідні. Критерієм такого поділу одні науковці пропонують вважати критерій волі, інші — критерій правонаступництва [4, с. 58].

Прихильники першої позиції до первинних відносять такі способи, за допомогою яких право власності виникає незалежно від волі інших осіб, а до похідних — такі, коли воно виникає з волі попереднього власника.

Прихильники "критерію правонаступництва", до первинних відносять способи, в основі яких правонаступництва немає, а до похідних — способи, що ґрунтуються на правонаступництві.

Проте більш вдалим здається поділ підстав набуття права власності на первинні і похідні за принципом врахування "обґрунтованості (базису) прав".

Суть його полягає в тому, що первинними є такі способи набуття права власності, де права власника не ґрунтуються на правах інших осіб. Похідні способи, навпаки, припускають, що право набувача ґрунтується на праві відчужувателя речі.

Поділ способів набуття права власності на первинні і похідні має велике практичне значення, оскільки від типу способу (підстави ) встановлення права власності залежить характер претензій, що можуть бути заявлені до власника. Як зазначали ще давньоримські правники — "ніхто не може передати прав більше, ніж має сам".

Це означає, що оскільки при похідних засобах набування права власності право набувача ґрунтується на праві відчужувача, то оспорюватися може не тільки право власника, але також і право осіб, що передали йому у власність спірну річ. Відповідно при первинних засобах виникнення права власності оспорювання цього права можливе тільки щодо самого власника.

До первинних засобів виникнення права власності належать:

1) Виробництво — такий спосіб виникнення права власності, коли воно виникає в зв'язку з виготовленням або створенням якоїсь речі, що не існувала раніше. Власником у цьому випадку стає той, хто виготовив або створив цю річ для себе. Момент виникнення права власності залежить від того, яка річ створена - рухома або нерухома. Так право власності на рухому річ виникає з моменту її створення, а на нерухому — з моменту її державної реєстрації у встановленому законом порядку [5, с. 33].

2) Специфікація або переробка — це створення нової речі шляхом переробки матеріалу, що належить іншій особі, а не тому, хто її створив. При цьому право власності у специфікатора виникає тільки за наявності одночасно двох умов: вартість створеної речі значно перевищує вартість використаних матеріалів; специфікатор не знав і не міг знати, що він використовує чужий матеріал. Але в цьому випадку власник матеріалів може зажадати від специфікатора відшкодування збитків, заподіяних йому переробкою. Якщо ж специфікатор знав або мусив знати, що створює річ із чужого матеріалу, то власником такої речі стає власник матеріалів, котрий також може зажадати від спеціфікатора відшкодування заподіяних йому збитків.

3) Привласнення плодів і доходів. Плоди, приплід тварин, доходи від речі належать власникові речі, коли інше не встановлено законом або договором власника з іншою особою. Тут слід розрізняти природні плоди, принесені в результаті органічного розвитку плодоносної речі (приплід тварин, вовна, яйця, молоко тощо), і доходи, що з'являються від використання речі у цивільному обігу (дивіденди по цінних паперах, орендна плата і т.д.). Право власності на плоди і доходи виникає у власника речі з моменту Їхньої появи, як таких. Це право виникає у власника і у тому випадку, якщо річ знаходиться у незаконному недобросовісному володінні іншої особи. Що ж стосується плодів і доходів, отриманих добросовісним незаконним власником до того моменту, поки він не дізнався про неправомірність свого володіння, то вони належать йому, а з моменту, як дізнався, власнику речі [3, с. 76].

4) Виникнення права власності на безхазяйне майно, тобто на майно, що не має власника або власника якого не знайдено. Право власності на таке майно виникає у держави. Слід зазначити, що дане положення не відповідає конституційному принципу рівності усіх форм власності. Тому більш вдалим є правило, яке встановлює проект нового: безхазяйне майно може бути придбане за набувальною давністю, якщо це не суперечить нормам закону, що регулює конкретні відносини (скарб, знахідка і т.п.).

Loading...

 
 

Цікаве