WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Поняття, ознаки, класифікація правочинів та їх місце в системі юридичних фактів - Курсова робота

Поняття, ознаки, класифікація правочинів та їх місце в системі юридичних фактів - Курсова робота

- суб'єктного складу - угоди, що не збігаються з право- або дієздатністю осіб, які їх уклали;

- волі одного або усіх учасників угоди, коли внутрішня воля не збігається з волевиявленням, формою змісту.

До недійсних (нікчемних) відносяться також фіктивні і удавані правочини. Фіктивним є правочин, укладений лише про людське око, без наміру створити юридичні наслідки. Укладаючи фіктивні правочини, сторони можуть переслідувати також виникнення певних юридичних наслідків, у тому числі й протиправних (сторони укладають правочин, щоб уникнути конфіскації майна в разі притягнення до кримінальної відповідальності).

Удаваним називається правочин, укладений з метою приховати інший правочин. Учасники удаваного правочину, намагаючись досягти певного результату, маскують справжні наміри, виражають удавану волю, яка не відповідає їх намірам. У даному випадку слід розрізняти два правочини: укладений для виду і той, який приховують. Обидва ці правочини можуть бути як дійсними, так і недійсними. Але незалежно від цього, виходячи з загального правила про необхідність відповідності внутрішньої волі волевиявленню, потрібно застосовувати правила, що регулюють той правочин, який сторони справді мали на увазі. Таким чином, правочин, укладений для виду, до уваги не береться і визнається нікчемним. Так, якщо буде встановлено, що договір доручення прикриває договір купівлі-продажу автомобіля (іномарки, придбані за кордоном), то такий договір доручення повинен визнаватися нікчемним, але й договір купівлі-продажу буде недійсним, як такий, що не відповідає вимогам законодавства.

3.3 Наслідки визнання правочинів недійсними

Недійсний правочин - це неправомірна дія, тому неможливо вимагати його виконання, якщо він ще не виконаний. У випадках визнання правочину недійсним питання про наслідки за таким правочином не виникає. В даному разі може йти мова лише про недопущення його виконання. А в тих випадках, коли правочин вже виконана повністю (або частково), повинно бути вирішено питання про те, як бути з виконаним однією чи обома сторонами та належним від іншої сторони. І тут взаємовідносини учасників підпорядковуються встановленим законодавством правилам. Такими наслідками є:

- двостороння реституція, за якої кожна із сторін зобов'язана повернути другій все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом. Так, наприклад, якщо була укладена угода з особою, визнаною судом недієздатною (ст. 226 ЦКУ), то все передане сторонами за такою угодою майно повинно бути повернуто тій стороні, яка передала його іншій (а в разі неможливості такого повернення – відшкодувати вартість майна за цінами, які існують на момент відшкодування).

Це правило не обмежується за своєю дією лише окремими видами недійсних правочинів, передбаченими в Цивільному Кодексі. Воно має загальний характер і застосовується кожний раз, коли спеціальною нормою для того або іншого виду недійсної угоди не встановлені інші наслідки. Застосування інших наслідків дозволяється лише в тих випадках, коли є прямий припис на те закону. Якщо такого припису немає, то застосовується загальне правило про поновлення в попередньому стані обох сторін.

- одностороння реституція, за якої одній стороні (потерпілому) повертається другою стороною все одержане нею за угодою, а при неможливості повернення одержаного в натурі - відшкодовується його вартість у грошах. Одностороння реституція застосовується щодо тих недійсних правочинів, які були укладені внаслідок обману, насильства, погрози, зловмисного зговору представника однієї сторони з другою стороною або збігу тяжких обставин. Одностороння реституція застосовується також при наявності умислу лише у однієї сторони угоди, укладеної з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства.

Загалом же за новим Цивільним Кодексом змінені певні концептуальні підходи:

1. ЦК відмовився від інституту недопущення реституції

2. суд дав можливість сторонам стягувати не тільки майнові збитки, а й моральну шкоду (ч.2 ст.216)

За статтею 236 нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

Висновок

Отже, в даній роботі я намагалася якомога ширше розкрити питання, що таке правочин, умови його дійсності, класифікацію. Дану тему курсової роботи я вибрала не випадково, адже правочини – це такі юридичні факти, які ми вчиняємо щодня. Тому їх роль у нашому житті не можна применшувати. Адже ми користуємось комунальним транспортом, купуємо різноманітні товари, відвідуємо видовищні установи тощо. Саме у цих і подібних випадках укладаються відповідні правочини. А щодо діяльності юридичних осіб, то вона взагалі неможлива без правочинів.

Правочином визнається та дія, яка спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов'язків. Причому ця дія не лише була спрямована на результат, а й призвела до встановлення, зміни або припинення цивільних правовідносин. Особи – учасники правочину – мають бути юридично незалежними та рівноправними. Правочин може призвести до встановлення цивільно-правових наслідків як безпосередньо, так і в поєднанні з іншими юридичними фактами. Прикладом безпосереднього породження правочином цивільних прав і обов'язків може бути договір купівлі-продажу.

Для дійсності правочину важливо дотримуватися умов його чинності (вони викладені у ст.203 ЦК України), зокрема:

- зміст правочину не може суперечити Кодексу, актам цивільного законодавства, моральним засадам суспільства;

- особа, що вчиняє правочин, повинна мати відповідний обсяг цивільної дієздатності. Нагадаю, що за статтею 30 Цивільного Кодексу цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання;

- волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Воля є важливим елементом правочину, так само як і її зовнішній вираз - волевиявлення. Наявність правочину свідчить про те, що обидва учасники бажали його укласти і що їхній зовнішній вираз волі (волевиявлення) відповідає внутрішній волі. Єдність внутрішньої волі і волевиявлення є характерною для правочину, оскільки невідповідність внутрішньої волі і волевиявлення означає, що справжня воля, тобто справжнє бажання укласти угоду, відсутні. Така угода вже не може охоронятися законом;

- правочин має вчинятися у формі, встановленій законом, а саме – усно, в письмовій формі або ж мовчанням. Але переважна більшість правочинів вчиняється все ж таки у письмовій формі, а за бажанням сторін правочин може бути посвідчений нотаріально. Є випадки, коли нотаріальне посвідчення обов'язкове. Проте існують випадки, коли одного лише посвідчення буває недостатньо для дійсності правочину. Наприклад, договір купівлі-продажу земельної ділянки, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає не тільки нотаріальному посвідченню, але й державній реєстрації;

- правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків;

- правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Розкривши суть цих питань і давши визначення окремим поняттям, можна зробити висновки про підстави виникнення, зміни і припинення правочинів, а також про значення законності укладання угод для економіки України і суспільства в цілому.

Список використаної літератури та джерел законодавства

1. Цивільний КодексУкраїни. – К.: Юрінком Інтер, 2003

2. Цивільне право України: підручник. О.В. Дзера, Н.С. Кузнєцова – К.: Юрінком Інтер, 2002

3. Цивільне право: навч. посібник для студентів юридичних вузів та факультетів. А.О. Підопригора, Д.В. Боборова та ін. - К.: Вентурі., 1997

4. Договорное право. М.И. Брагинский, В.В. Витрянский – М., 2001

5. Штефман М.Й. Цивільний процес. К.: Ін Юре, 1997.

6. Цивільний Кодекс Української РСР. Затверджений законом від 18 липня 1963 року. Офіційний текст із змінами та доповненнями за станом на 4 березня 1996 року // Кодекс України. - 1996. №2.

7. Цивільне право. Частина перша. К.: Вентурі, 1997р.

8. Калмиков Ю.Х. Вопросы применения гражданско-правовых норм. - Саратов, 1976.

9. Гражданское право. Ч. 1. - М.: Тейс, 1996р.

Loading...

 
 

Цікаве