WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Поняття та склад злочину - Курсова робота

Поняття та склад злочину - Курсова робота

Тим самим шляхом пішло і керівництво Радянського Союзу в середині 60-х років, запровадивши в Кримінальне законодавство норму яка встановлювала відповідальність за "Распространение заведомо ложных измышлений, порочащих советский государственный и общественный строй" (ст. 187-1 КК України).

Звичайно, така практика аж ніяк не може бути визнана демократичною.

Чинна кримінально-правова теорія і законодавча практика категорично заперечують можливості встановлення відповідальності за виявлення умислу. Право громадян на відповідний спосіб мислення є суб'єктивним конституційним правом, закріпленим ст. 34 Конституції України, яка базується на принципі, виробленому ще юристами Стародавнього Риму - "cogitationis poenam nemo patitur" (думки не караються) і визначає, що: "Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань".

Цієї позиції дотримуються практично всі дослідники цього питання. Як наголошує у зв'язку з цим В. П. Тихий, "...поняття незакінченого злочину виключає визнання злочином того чи іншого стану свідомості, внутрішніх процесів, думок, прояву намірів, їх формування та виявлення умислу. Це ще не діяння, в якому об'єктивізується умисел".

Однак у теорії кримінального права не існує єдності відносно правової оцінки діянь, визнаних КК злочинами, які є погрозою вчинити злочинні дії (погроза вбивством - ст. 129 КК; погроза або насильство щодо працівника правоохоронного органу - ст. 345 КК; погроза щодо державного чи громадського діяча - ст. 346 КК; погроза або насильство щодо службової особи чи громадянина, який виконує громадянський обов'язок - ст. 350 КК; погроза або насильство щодо судді, народного засідателя чи присяжного -ст. 377 КК; погроза або насильство щодо захисника чи представника особи - ст. 398 КК; погроза щодо начальника — ст. 405 КК), а також закликом вчинити злочин (напр., заклики до вчинення дій, що загрожують громадському порядку - ст. 295 КК та ін.).

Однозначно, що погроза та заклик у будь-якому випадку є виявленням умислу, і таким чином, встановлення кримінальної відповідальності за ці дії на перший погляд суперечить зазначеній позиції Конституції України та теорії кримінального права.

Однак це лише поверховий погляд на проблему.

Що ж до погроз, зауважимо, що не кожна погроза (навіть з кола перелічених раніше) буде утворювати склад злочину, а лише та, яка є реальною, тобто здатною бути втіленою в життя. Про реальність погрози свідчать характеристики конкретних дій, якими виражена погроза, та дій, які її супроводжують: обстановка, в якій вона висловлена; характеристики особи, яка її висловлює, та ін. Не можуть бути визнані як реальною погрозою ті чи інші слова, висловлені особою, що перебуває в афектованому, стресовому стані за відсутності їх підкріплення іншими характеристиками.

З огляду на це не може бути прийнятною позиція Верховного Суду України, висловлена в постанові № 8 від 26.06.92 "Про застосування судами законодавства, що передбачає відповідальність за посягання на життя, здоров'я, гідність та власність працівників правоохоронних органів", де зазначається:

"...Для кваліфікації дії винної особи за ст. 189-2 КК (ст. 189-2 КК України 1960 р. в редакції Закону України від 2 жовтня 1996 р. "Погроза працівникові правоохоронного органу".- П. Ф.) достатньо встановити лише факт погрози працівнику правоохоронного органу або його близьким родичам у зв'язку з виконанням цим працівником службових обов'язків.... На відміну від ст. 100 КК для кваліфікації дій за ст. 189-2 цього Кодексу наявність реальних підстав побоювання потерпілим виконання погроз не є обов'язковою".

Неприйняття зазначеної позиції Верховного Суду України як теорією, так і практикою правозастосувальної діяльності проявилось у тому, що автори "Науково-практичного коментарю Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 p.", розглядаючи всі випадки вчинення злочинів у формі погрози, вказують на необхідність ЇЇ реальності

Такий підхід до оцінки погрози, як кримінально-караного виду, виявлення умислу, який базується на наявності в ній суспільної небезпеки, є об'єктивним та виправданим.

Зважаючи на це, слід зробити висновок, що не будь-яке виявлення умислу у вигляді погрози є кримінально караним, а лише те, яке є реальним, дійсним, а звідси і суспільно небезпечним.

Що стосується виявлення умислу, яке здійснено у формі закликів, то слід повністю погодитись з точкою зору П. С. Матишевського, який вказував, що "...вони є діями, спрямованими на схиляння (спеціальний вид підмовництва) невизначеного кола людей до вчинення дуже небезпечних вчинків, які виписані у відповідній нормі закону як злочин". Це повністю охоплюється умислом винного, який усвідомлює суспільно небезпечний характер власної поведінки, передбачає ЇЇ наслідки та бажає їх настання. Немає протиріччя з вимогою вчинення підбурювання до конкретного злочину (а не до абстрактної злочинної діяльності) оскільки диспозиції кримінально-правових норм передбачають відповідальність за заклик саме до вчинення конкретних злочинних дій. Таким чином висловлена позиція повністю перебуває у руслі концепції національного кримінального законодавства в питаннях відповідальності за співучасть у злочині. Аналізуючи питання про наявність стадій вчинення злочину з точки зору характеристики об'єктивної сторони, слід дійти висновку, що вони за загальним правилом мають місце виключно при вчиненні злочинів шляхом дій. Це абсолютно зрозуміло, тому що у злочинах, які вчиняються шляхом бездіяльності, не може існувати ані готування до злочину, ані замаху на його вчинення. Звичайно, можна створити якусь уявну конструкцію, в якій би існували стадії і при злочинах, що вчиняються шляхом бездіяльності. Однак це була б мертва, фантастична схема, відірвана

Поняття покарання

Поняття покарання

Покарання як один з центральних інститутів кримінального права є важливим інструментом в руках держави для охорони найважливіших суспільних відносин. Воно є провідною і найбільш поширеною формою реалізації кримінальної відповідальності і разом з тим покликане забезпечувати поведінку людей відповідно до вимог закону.

Чинне кримінальне законодавство не містить визначення поняття покарання. Однак аналіз окремих кримінально-правових норм і практики їх застосування дає можливість виділити найважливіші його ознаки і на їх підставі дати визначення такого поняття.[1]

Важливим завданням правової держави є охорона основних суспільних відносин від злочинних посягань. Здійснення цього завдання в першу чергу виражається у визначенні того, які суспільне небезпечні діяння є злочинними і якому покаранню підлягають особи, що їх вчинили (ст. 1 КК). Отже, караність є складовою частиною кримінально-правових норм, без якої неможливо регулювати і охороняти суспільні відносини. За своєю суттю караність є особливою мірою державного примушування, котра застосовується до осіб, що вчинили злочинні посягання. Покарання як міра державного примушування виступає засобом впливу на поведінку людини, примушує особу до законопослушної поведінки. В цьому і полягає перша важлива ознака покарання — це передусім особлива міра державного примушування (в поріннянні з дисциплінарними, адміністративними, цивільно-правовими засобами), яка є його складовою частиною, що визначає його соціальний зміст. Покарання заподіює великі втрати волі, майна, навіть життя (смертна кара). Друга ознака покарання закріплена в ст. 3 КК, де чітко записано, що покаранню підлягає лише особа, винна у вчиненні злочину. Отже, застосування покарання є кінцевим станом кримінальної відповідальності. Це логічний типовий наслідок злочину. Інші методи реагування держави на злочин, передбачені законом, такі як звільнення від покарання на підставі ст. 50 КК, звільнення від кримінальної відповідальності із застосуванням заходів адміністративного стягнення або громадського впливу (ст. 51 КК), звільнення із застосуванням примусових заходів виховного характеру (ст. ст. 10, 11 КК), є винятком з правила. Вони можливі у випадках, передбачених законом, допустимі за наявності достатніх для цього підстав і за злочини, які не являють великої суспільної небезпеки. Тому оцінка покарання як кінцевого юридичного наслідку злочину є характерною його ознакою. Третя розпізнавальна ознака покарання також закріплена в ст. 3 КК, де зазначено, що "Ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину, а також підданий кримінальному покаранню інакше як за вироком суду й відповідно до Закону" (ч. 2 ст. 3). Тобто, жоден інший державний орган не може призначити особі такий примусовий захід, як покарання. Як видно, положення закону про застосування покарання за вироком суду — обов'язкова вимога закону, характерна його особливість. Причому застосування покарання завжди відбувається від імені держави, що надає покаранню публічного характеру. До виключної компетенції суду належить і звільнення від покарання, крім звільнення за амністією або за актом помилування. Четверта важлива ознака покарання знайшла своє законодавче закріплення в ст. 22 КК, де говориться, що покарання не тільки є карою за вчинений злочин. Таким чином, в самому законі названо основну ознаку покарання, яка робить його найгострішою мірою державного примушування. Кара є складовою ознакою будь-якого кримінального покарання. Вона визначається строками покарання, наявністю фізичних і моральних страждань та втрат, покладенням обов'язків зазнати ганьби і сорому перед суспільством і різного роду правообмеженнями. В одних покараннях вона виражена більшою мірою, наприклад, позбавлення життя, позбавлення волі, матеріальні або майнові втрати, в других — переважають обмеження інших прав; займатися професійною діяльністю, мати звання, нагороди тощо. В кожному покаранні, безумовно, присутні і моральні страждання — ганьба, сором перед суспільством і своїми близькими. Усі ці якості і визначають кару як ознаку покарання. Обсяг кари диференційований в кожному покаранні в залежності від характеру і тяжкості злочину. Каральний вплив покарання повинен відповідати тяжкості злочину.

Loading...

 
 

Цікаве