WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Поняття та підстави представництва у цивільному праві України - Курсова робота

Поняття та підстави представництва у цивільному праві України - Курсова робота

Більшість держав закріпили у своїх правових системах автономію представництва. Такими країнами є Швейцарія, Туреччина, Греція, Швеція, Данія, Норвегія, Фінляндія, Японія, Італія, держави колишнього СРСР (у тому числі Україна) та інші [17.С.212-213].

В радянський час різні кожен з науковців по-своєму тлумачили представництво. В основному вони розглядали представництво як дію, а не як правовідносини. Наприклад, С.М. Братусь розглядав представництво як діяльність, в силу якої права та обов'язки, яких набуває представник, виникають у особи, яку представляє представник [2.С.184]. В.А. Рясенцев зауважує, що твердження про те. що представництво – система правовідносин, - суперечливе, оскільки визнати правовідносинами зв'язок, що існує між представником і третьою особою у процесі укладання договору або здійснення іншої юридичної дії для особи, яку представляють, навряд чи можливо. Ні представник, ні третя особа не несуть зобов'язань один перед одним, і тому правильніше, мабуть, визначити, що їхні взаємини здійснюються в рамках особливої юридичної форми – юридичної діяльності [12.С.230].

ЦК УРСР не передбачав визначення представництва. Проте зміст ст. 62 ЦК УРСР дає змогу визначити представництво як здійснення однією особою (представником) від імені другої особи (яку представляють) через повноваження, що ґрунтується на довіреності, законі або адміністративному акті, угод та інших юридичних дій, в результаті чого у особи, яку представляють, безпосередньо створюються, змінюються і припиняються цивільні права та обов'язки.

У новому законодавстві знайшла своє відображення концепція, згідно з якою представництво трактується як правові відносини [20.С.102].

Таким чином, можна сказати, що представництво пройшло довгий шлях розвитку ще від часів рабовласництва, поки стало самостійним інститутом.

Не зважаючи на високий рівень професіоналізму, в V ст. римські юристи не створили ґрунтовної теорії представництва. Але вже в VI ст. можна знайти ознаки зародження відповідної теорії., але помилковою в цей період була думка про те, що представництво веде своє походження від доручення. За часів середньовіччя інститут представництва можна кваліфікувати як такий, що перебуває в зародковому стані, але представництво було прирівняне до доручення, яким воно не є за своєю природою. У ХІХ ст. німецькими вченими було виправлено цю "помилку", наділивши представництво повною автономією. Отже, воно стає окремим інститутом.

1.2 Багатозначність поняття "представництво"

У вітчизняній правовій системі поняття "представництво" відоме багатьом галузям права (цивільному, трудовому, сімейному, цивільному процесуальному тощо). І хоча про представництво можна говорити як про певне універсальне поняття, яке властиве праву в цілому і має свої особливості в окремих галузях законодавства, водночас воно є передусім категорією цивільно-правовою, що найбільш повно і всебічно виявляється у цивільних відносинах. Це зумовлює доцільність врахування як загальних, гак і специфічних властивостей представництва.

Загальні ознаки представництва як правового явища полягають в такому:

  1. воно є юридичним прийомом, що забезпечує більш повну можливість реалізації прав і здійснення обов'язків учасниками приватного (цивільного, економічного, торгового) обігу;

  2. діяльність представника за своїм характером є правомірною діяльністю (хоча це не означає, що вона може бути охарактеризована лише як сукупність дій певного роду);

  3. представництво є системою правовідносин, у межах яких одна особа (представник) юридично допомагає іншій особі набути та реалізувати суб'єктивні права і обов'язки у її відносинах з третіми особами;

  4. представництво можливе лише щодо суб'єкта права. Тобто особою, яку представляють, може бути лише особа, яка володіє хоча б правоздатністю. І якщо у разі законного представництва щодо фізичних осіб ця умова не має практичного значення, оскільки дня них кожна така особа є правоздатною з моменту народження, то щодо юридичних осіб ця обставина відіграє вирішальне значення, оскільки для них правоздатність може наставати лише за наявності певних умов, передбачених законом, а до того така особа не с суб'єктом права і не може набувати прав і обов'язків пі особисто, ні через представника;

  1. діяльність представника здійснюється в інтересах особи, яку представляють;

  2. можливість, зміст і межі допомоги визначаються повноваженням представника;

  3. у процесі здійснення повноваження представник діє щодо третіх осіб;

8) у результаті здійснення повноваження для представника не виникає правових наслідків щодо третіх осіб [9.С.101].

Слід взяти до уваги, що у реальних відносинах представництво не виступає універсальною, абстрактною категорією. Натомість у конкретному контексті йдеться про представництво як правовий інститут, про представництво як діяльність, про представництво як систему правовідносин тощо.

Розглядаючи категорію представництва, треба враховувати, що майже як кожна правова категорія, пов'язана з діяльністю суб'єктів права, представництво виявляється у двох значеннях, об'єктивному і суб'єктивному. До того ж, представництво - не стале поняття, а юридичний процес, протягом якого відбувається діяльність однієї особи від імені та в інтересах іншої особи. Ця діяльність разом з іншими юридичними фактами с підставою виникнення прав і обов'язків в особи, від імені якої діє представник.

Отже, терміном "представництво" можна позначати:

1) правовий інститут (представництво в об'єктивному значенні);

  1. діяльність однієї особи від імені та в інтересах іншої особи (представництво у суб'єктивному значенні) – є абсолютним правом. Йому не відповідає у зовнішніх відносинах певний обов'язок третіх осіб. Як внутрішнє право, воно за певних умов дає змогу його володільцю вимагати від довірителя чи осіб, які поклали на нього цей обов'язок, певної поведінки [14.С.54];

  2. юридичний факт — складову підстави виникнення цивільних прав і обов'язків в особи, яку представляють.

1.3 Визначення та характеристика представництва за цивільним законодавством України

Цивільний кодекс України, прийнятий 16 січня 2003 р., містить низку істотних відмінностей від раніше чинного ЦК УРСР 1963 р. та низки проектів ЦК України у змісті та редакції окремих норм, які регулюють відносини представництва. До того ж, вже після підписання Цивільного кодексу Президентом України, але до набрання ним чинності, у деякі його статті щодо представництва були внесені зміни та уточнення [10].

Щодо визначення поняття "представництво" слід відзначити зміщення декількох важливих акцентів. Так, коли у деяких варіантах проекту ЦК України вчинення правочинів представником від імені другої сторони, яку він представляє, розглядалося як обов'язок представника, то у теперішньому ЦК України представництво вже визначається як правовідношення, у якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє [19.ст.237].

Отже, у зазначеній нормі ЦК України з'явилася вказівка на те, що вчинення правочинів може бути не лише обов'язком представника, але і його правом. Крім того, зникла згадка про те, що правочини представником вчиняються за повноваженням.

Слід зазначити, що формулювання: "представник зобов'язаний або має право вчинити правочин від імені другої сторони" здається не надто вдалим, оскільки категорії "обов'язок" і "право" характеризують різні аспекти відносин представництва. Щодо особи, яку він представляє, представник зобов'язаний вчиняти правочини, оскільки щодо неї він виступає зобов'язаною стороною. Але щодо третьої особи представник виступає як суб'єкт, який має право вчиняти правочини від імені особи, яку він представляє.

Безпосередньо зі ст. 237 ЦК України випливає вимога наявності таких характерних ознак представництва:

  1. представництво — це правові відносини;

  2. учасниками правовідносин представництва є дві сторони: представник та особа, яку він представляє;

  3. представник зобов'язаний або має право діяти від імені особи, яку він представляє;

  4. діяльність представника провадиться обов'язково від імені особи, яку він представляє;

  5. діяльність представника в інтересах і від імені особи, яку він представляє, полягає у вчиненні правочинів;

  6. у процесі здійснення повноваження представник діє щодо третіх осіб [13.С.4].

Характеризуючи названі ознаки представництва, варто звернути увагу на те, що у визначенні поняття "представництво", яке міститься у ст. 237 ЦК України, акцент поставлено на тому, що представництво є правовідношенням, у межах якого представник вчиняє правочини від імені іншої сторони. Аналіз і тлумачення такого формулювання дає змогу зробити декілька принципово важливих висновків щодо розуміння сутності представництва. По-перше, таким чином на законодавчому рівні знято питання про те, який з дискусійних підходів до юридичної характеристики представництва — оцінки його як дії (діяльності) чи як правовідносин — с більш справедливим. Представництво визначається саме як правовідношення, а не як діяльність. Тому слід вважати, що у процесі його реалізації здійснюється певна діяльність представника, яка полягає у вчиненні правочинів від імені особи, яку представник представляє.

Loading...

 
 

Цікаве