WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Поняття та загальна характеристика договору довічного утримання - Курсова робота

Поняття та загальна характеристика договору довічного утримання - Курсова робота

Відповідно до частини 2 статті 745 ЦК України, якщо предметом договору довічного утримання є нерухоме майно, то такий договір підлягає обов'язковій державній реєстрації (стаття 210 ЦК України). Право власності на відчужувану нерухомість переходить до набувача тільки з моменту реєстрації договору. Проте ні зазначена стаття, ні названі статті глави 16 ЦК України, що регулюють правочини, не визначають правові наслідки недодержання вимог про державну реєстрацію договору довічного утримання, за яким відчужується нерухомість, а відтак можливий висновок, що невиконання сторонами цієї вимоги не є підставою визнання нотаріально посвідченого договору недійсним.

На відміну від нового ЦК України Цивільний кодекс УРСР безпосередньо не передбачав обов'язкової державної реєстрації договорів довічного утримання, як це було зроблено щодо інших угод з відчуження нерухомості, зокрема, за договорами купівлі-продажу, міни, дарування (статті 227, 242, 244 ЦК УРСР). Проте на практиці набувачі нерухомості за договором довічного утримання здійснюють їх реєстрацію щоб підтвердити своє титульне право власності відповідно до Тимчасового положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженого Наказом Міністерства юстиції України від 07 лютого 2002 року. При цьому варто зауважити, що відсутність такої реєстрації не призводить за чинним цивільним законодавством України до недійсності договору довічного утримання на відміну від старого і нового цивільних кодексів РФ, за якими такі наслідки встановлено.

З формою договору довічного утримання новий Цивільний кодекс України пов'язує момент виникнення права власності на майно набувача. Так, за статтею 748 ЦК України набувач стає власником майна, переданого йому за договором довічного утримання відповідно до статті 334 ЦК України. Із змісту цієї статті випливає, що право власності у набувача за договором, який потребує нотаріального посвідчення, виникає з моменту такого посвідчення, а за договором, який підлягає державній реєстрації, - з моменту такої реєстрації. Тому право власності на рухоме майно, відчужуване за договором довічного утримання, виникає у набувача з моменту нотаріального посвідчення, на нерухоме майно – з моменту державної реєстрації договору.

Досить складним і неоднозначним може виявитися вирішення питання про реальність чи консенсуальність договору довічного утримання. Як відомо, консенсуальними є угоди (договори), які вважаються укладеними з моменту досягнення згоди щодо їх істотних умов у необхідній за законом формі (наприклад, договори купівлі-продажу, поставки, майнового найму, підряду). Реальними є ті угоди (договори), для укладення яких обов'язково необхідно вчинити певну додаткову дію, зокрема передати відповідне майно. До таких угод (правочинів) належать договір дарування, позики, окремі види перевезень вантажів, зберігання та деякі інші.

У юридичній літературі договір довічного утримання, як правило, беззастережно визнається реальним договором і обґрунтовується це, зокрема, тим, що:

1) момент укладення договору довічного утримання пов'язаний з передачею майна [20, 456];

2) договір набуває чинності з моменту його державної реєстрації і в цей же момент до набувача переходить право власності на будинок чи інше майно [21, 298];

3) передача майна не становить обов'язку відчужувача і не є виконанням обов'язку, а є моментом укладення договору [22, 460].

На думку автора курсової роботи, наведені беззастережні обґрунтування реального характеру договору довічного утримання не повною мірою відображають зміст правових норм, що регулюють цей договір. Як відомо, договір дарування цивілістична наука також визнає реальним договором. Підставою для такого висновку є норма статті 243 ЦК УРСР, згідно з якою "договір дарування вважається укладеним з моменту передачі майна обдарованому".

Між тим, аналогічного підходу у побудові статті 425 ЦК УРСР законодавець чомусь не застосував, а передбачив неоднозначну для розуміння термінологічну фразу про те, що за договором довічного утримання відчужувач "передає у власність другій стороні (набувачеві майна) будинок або частину його". У такій редакції наведена норма не дає достатніх підстав вважати, що договір довічного утримання має вважатися укладеним лише в момент передачі відчужувачем майна набувачеві будинку.

У свій час відомий цивіліст радянського періоду О.С. Іоффе обґрунтував консенсуальним характер договору довічного утримання, посилаючись на те, що коли договір довічного утримання належно оформлений, то набувач має надавати відчужувачу будинку утримання незалежно від передачі йому будинку [23, 13].

У зв'язку з цим варто нагадати законодавчий досвід Білоруської РСР, у ЦК якої у свій час містилася норма про те, що відчужувач "зобов'язується передати майно у власність" набувача, що фактично підтвердило консенсуальність договору довічного утримання. Така конструкція договору довічного утримання формально надає набувачеві право у разі належного його оформлення вимагати від відчужувача передачі майна.

Останнім часом була висловлена точка зору про те, що договір ренти (у тому числі і довічної) є реальним у разі відчуження рухомого майна і консенсуальним – у разі відчуження нерухомого майна [24, 10].

Так чи інакше, наявність наведеної дискусії свідчить про наявність проблем у врегулюванні відносин з довічного утримання, що негативно позначається також на формуванні судової практики.

Так, Рішенням Старокиївського міського суду м. Києва від 30 вересня 1999 року залишеним без змін Ухвалою Судової колегії в цивільних справах Київського районного суду, було задоволено позов С. про визнання недійсним договору довічного утримання, за яким К. відчужила на користь Ш. двокімнатну квартиру, яку згодом заповіла позивачеві С. В основу рішення були покладені висновки про те, що Ш. не набув право власності на квартиру, оскільки вона йому не була передана відчужувачем, у спірній квартирі не проживав, не прописався за життя К., квартиру в БТІ не зареєстрував, а також неналежно виконував свої обов'язки набувача майна.

Заступник Голови Верховного Суду України подав протест на зазначене Рішення до Президії Київського міського суду, в якому, зокрема, зазначалося, що суд неправильно тлумачив норму статті 425 ЦК УРСР і не врахував того, що виникнення права власності на квартиру у набувача за договором довічного утримання ні з якою іншою обставиною, як укладення договору, не пов'язано. Момент укладення договору є часом, з якого право власності переходить від відчужувача до набувача і відчужувач набуває право на утримання. Обставини передачі квартири відчужувачем, прописки, проживання, реєстрації договору в БТІ набувачем не перебувають у правовому зв'язку з виникненням у набувача права власності. У протесті також звернено увагу на те, що невиконання набувачем зобов'язань за договором може бути за вимогою відчужувача підставою для розірвання договору, а не визнання його недійсним.

За таких обставин у протесті цілком обґрунтовано було зроблено висновок про необхідність скасування судових рішень. Водночас аналіз матеріалів наведеної справи свідчить про те, що в статті 425 ЦК УРСР мається на увазі не фактична передача майна, а згода відчужувача на передачу майна набувачеві, у якого право власності на це майно виникає з моменту нотаріального оформлення договору довічного утримання, тобто незалежно від фактичної передачі майна. При вирішенні спорів за новим ЦК України необхідно враховувати, що в ньому безпосередньо визнано момент виникнення права власності щодо рухомого і нерухомого майна.

Loading...

 
 

Цікаве