WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Поняття і мета покарання - Курсова робота

Поняття і мета покарання - Курсова робота

План

Вступ

1. Історична і соціальна обумовленість покарання.

2. Поняття та ознаки покарання

3. Мета покарання

Висновок

Список використаної літератури:

Вступ

Практично все життя будь-якого суспільства характеризується наявністю певних відхилень (девіації) в поведінці його членів. Найбільш гострими і несприйнятними для суспільства є злочини. Саме вони дезорганізують нормальну життєдіяльність суспільства, створюючи небажані для нього шкідливі наслідки. Тому однією із функцій держави як політико-територіальної організації суспільства є активна протидія даним соціальним відхиленням. І на протязі тисячоліть держава веде боротьбу з тими особами, які своєю поведінкою порушують встановлені нею норми, заподіюють шкоди охоронюваним законом правам і свободам людини і громадянина, власності, громадському порядку та громадській безпеці, довкіллю, конституційному устрою.

Розвиток та ускладнення суспільних відносин, багатоманітність та різнобарвність норм, що регулюють ці відносини, неминуче призводять до того, що людська свідомість не здатна повною мірою спрямовувати поведінку особи згідно вимог, які ставить перед нею суспільство, провокуючи при цьому різного роду конфліктні ситуації. І традиційне вирішення останніх вбачається в заборонно-репресивних заходах. Перевага, що надається цим методам розв'язання одвічної проблеми суспільства, зумовлена їх ефективністю з точки зору інтересів держави, тобто в найкоротші строки досягається конкретна мета – придушення опору з боку осіб, які не бажають слідувати правилам поведінки встановленим чи санкціонованим самою державою. Тим більше, що це один з найдешевших методів досягнення такої мети.

За допомогою інституту покарання держава підтримує стабільність в суспільстві, відокремленою частиною якого вона є. Тому існування держави обумовлює існування інституту покарання.

Саме в цьому полягає важливість цієї теми при чому не тільки для науки кримінального права. В даний час неабиякої важливості набули окрім правових ще й соціальні аспекти покарання.

Розвиток нової української юридичної науки і практики, становлення і удосконалення власної правової системи значною мірою зачіпають і інститут покарання.

Дана робота присвячена аналізу і дослідженню інституту покарання і визначення мети, яку переслідує суспільство в особі держави застосовуючи покарання до особи, яка вчинила злочин.

Відповідно до вищесказаного сформовано і структуру роботи, яка складається

1.Історична і соціальна обумовленість покарання.

Різні часи, різні епохи, різні суспільно-економічні формації по-своєму визначали ті діяння які відносяться до злочинних. Досить таки часто серед такого виду поведінки опинялися дії, пов'язані з непокорою свавіллю та жорстокості з боку держави, не сприйнятті пануючої ідеології, висловлювання думок які не відповідають думці правлячого класу; тобто такі дії, що мають політичне забарвлення. Але завжди перелік злочинних діянь містив в собі посягання на особу, власність, існуючий порядок управління.

Традиційно першим і головним засобом в боротьбі зі злочинністю завжди було кримінальне покарання. Власне держава не змогла б забезпечувати нормальну і стабільну життєдіяльність суспільства без цього кримінально-правового інституту. Тому довгий час покарання залишалося єдиним і самим надійним засобом боротьби зі злочинністю. Змінювалися лише види і система покарань в залежності від того, в якій суспільно-економічній формації перебувало суспільство.

Стан, що характеризував відношення суспільства до інституту покарання, рівень його розвитку відображався в існуючих на певному етапі розвитку людства кримінально-політичних ідеях. Це обумовлено тим, що проблема боротьби зі злочинністю завжди нерозривно була пов'язана з ідеологією, політикою, політичними ідеями та політичними інститутами.

Нерозривність суспільного життя та кримінального покарання відображає таке поняття як кримінальна політика, що розглядається як засоби ліпшої організації правосуддя взагалі і конкретно кримінальної репресії.

Тобто види і система покарань є відображенням пануючих у тому чи іншому суспільстві поглядів на засоби боротьби зі злочинністю1.

Кримінальне покарання відповідає поглядам, пануючим у суспільстві відповідно до основних умов його існування. Якби в законодавство були введені застаріли покарання, що не відповідають визначеному історичному періоду, вони розглядалися б як історичний анахронізм. І, навпаки, якби в законодавство вводилися такі покарання, до яких суспільство не підготовлене ні політично, ні етично, їх чекало б та ж участь.

Соціальна обумовленість покарання полягає в тому, що суспільство в особі державних органів, які виражають його інтереси визначає які суспільно небезпечні діяння є кримінально караними і встановлює вид і міру покарання за ці діяння.

Кримінальний закон і покарання повинні відповідати укладу життя суспільства, стану економіки і фінансів держави, етичним і правовим поглядом, що складаються на цій базі, які характеризують суспільні відносини і класові устрої суспільства1 .

Видатні мислителі, філософи усіх часів в своїх працях значну увагу приділяли кримінально-політичним ідеям: починаючи від Платона і Арістотеля, далі – Беккарія, Монтеск'є, Вольтер, Гемель, Гарро, Калойяні, Гернет, Духовський, Неклюдов, Чубинський та ін., аж до початку ХІХ ст., коли виділилася кримінологія як наука.

Незадоволення щодо стану справ в сфері боротьби зі злочинністю призвело до того, що людство всерйоз замислилося над причинами її виникнення та більш ефективними засобами боротьби з нею. Тому виникнення кримінологічних теорій сприяло загостренню дискусій стосовно кримінального права взагалі та кримінального покарання конкретно.

Основний вододіл між кримінологічними теоріями проходить у двох площинах. По-перше, їх можна поділити на дві великі групи в залежності від того, признають їх автори та прихильники значну роль біологічних факторів в генезисі злочинної поведінки чи ні. Відповідно в цій площині можна виділити теорії біологічної та соціологічної орієнтації. По-друге, всі підходи до впливу на злочинність можна поділити на радикальні та помірковані в залежності від того, чи передбачається корінна зміна соціальної системи для досягнення позитивних результатів в боротьбі з кримінальним феноменом, чи існуючий соціальний порядок розглядається як константа, в рамках якої необхідно відшукати можливості для зниження або стабілізації злочинності.

Перший напрямокговорив про злочинність і про біологічну прирожденність чи схильність людини до злочину. Його вплив позначився на методах і засобах боротьби зі злочинністю. Другий напрямоку кримінології виник з визнанням соціальної природи і соціальних причин злочинності. Стосовно до проблеми засобів боротьби зі злочинністю представники цього напрямку в кримінології стояли і стоять за широкий вибір запобіжних заходів соціального плану і такої системи покарань, що сприяла б соціальної реадаптації злочинців.

Генетичні теорії причин злочинності . Розвиток генетики відкрив широкі перспективи для висунення сміливих гіпотез про передачу схильності до злочину генетичним шляхом . В добу бурхливого розвитку генетики , коли людству відкрились її неймовірні перспективи , досить привабливо було знайти маленьку біологічну частку , яка , передаючись від батьків до дітей , ніби вірус , заражає людей схильністю до злочинів.

В 20-і роки німецькі вчені Й.Ланге та Ф.Штумпфіль, досліджуючи злочинців з числа близнят з однаковим генотипом , намагались довести вирішальну роль природних задатків в механізмі злочинної поведінки. Але наступні дослідження Г.Кранца та К.Христиансена спростували їх висновки. А в подальшому і сам метод дослідження близнят був підданий сумніву. Цей метод не дозволяв зрозуміти, чому близнята здійснюють однакові злочини: чи то генетична схильність, чи то однакові умови сімейного виховання1.

Паралельно з методом дослідження близнят для обґрунтування генетичної схильності до злочинів використовувались методики біохімічного аналізу (ендокринна обумовленість злочинної поведінки) . В 1924 році американський дослідник Макс Шлапп опублікував статтю, в якій обнародував результати вивчення ендокринної системи злочинців. Згідно його даних, майже третина всіх в'язнів страдають емоційною нестійкістю, що обумовлено захворюваннями залоз внутрішньої секреції.

Клінічний напрямок кримінології теоретично обґрунтував необхідність нейтралізації за допомогою хімічних препаратів гормонів, що викликають агресивність людини. І ці методи були впроваджені в практику.

В 60-і роки дослідження генетичних факторів злочинності вступило в нову фазу, яку умовно можна назвати хромосомною . Патриція Джекобс провела одне з перших досліджень хромосомної схильності до злочинів. Обстеживши в'язнів в Шотландії , вона встановила , що серед злочинців частка осіб з хромосомною аномалією типу XYY набагато більше ніж серед правослухняних громадян .

В 90-і роки по Америці пройшла хвиля насилля. Оскільки влада не була спроможна приборкати злочинність, до вирішення цієї проблеми активно підключались різноманітні суспільні структури. Лідируючими серед них стали медичні організації. Роль медиків з кожним днем стає настільки значною, що поступово поліцейські сили відійшли на другий план.

Loading...

 
 

Цікаве